Страхування на випадок смерті, на дожиття, змішане, від нещасних випадків

Страхова премія визначається залежно  від суми, на яку укладається договір  страхування (страхової суми), і страхового тарифу (страховий тариф ще називають  ставкою страхової премії). Розмір і порядок визначення страхової  суми, а також рівень страхових  тарифів — це найважливіші елементи договору страхування, адже вони є фінансовою основою взаємовідносин між страховиком і страхувальником, оскільки безпосередньо впливають на ціну страхової послуги. Ціна страхової послуги (страхова премія) у більшості випадків обчислюється за формулою:

Страхова премія = Страхова сума X Страховий  тариф.

Страхова сума, згідно із Законом  України «Про страхування», — це грошова сума, у межах якої страховик  відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Це та сума, на яку укладається  договір страхування. Вона відбиває максимальний обсяг відповідальності страховика перед страхувальником  у грошовому виразі за конкретним страховим договором. Виплата відшкодування  в максимальному розмірі, тобто  в розмірі страхової суми, здійснюється, наприклад, у тому разі, коли застраховане майно повністю знищене. Коли ж воно не знищене, а  пошкоджене чи коли знищеною є лише частина майна, розмір відшкодування  також становитиме лише частину  його вартості, тобто буде меншим від  розміру узгодженої страхової суми за цим договором.

Отже, адекватне визначення страхової  суми є підґрунтям фінансових взаємовідносин між сторонами страхової угоди  і має дуже важливе значення як для страховика, так і для страхувальника. Для страховика — оскільки, по-перше, від розміру страхової суми при  незмінному страховому тарифі залежить сума його доходів у вигляді страхових  премій; по-друге, страхова сума дає  уявлення про максимальний розмір зобов'язань  страховика за конкретними договорами страхування. Для страхувальника —  оскільки, по-перше, залежно від розміру  страхової суми він сплачує страхові премії; по-друге, він може претендувати на той чи інший розмір страхового відшкодування в межах страхової  суми.

У обов'язкових видах страхування  страхова сума (або мінімальне її значення) встановлюється, як правило, відповідними законодавчими актами. Наприклад, мінімальна страхова сума з обов'язкового страхування  цивільної відповідальності власників  транспортних засобів становить  в Україні 500 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян за шкоду, заподіяну  життю і здоров'ю третіх осіб, і 1500 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян за шкоду, заподіяну  майну третіх осіб. Це означає, що при  проведенні цього виду страхування  страховик несе відповідальність за кожним конкретним договором щонайменше у таких обсягах.

У добровільних видах страхування  страхову суму встановлюють страховик  і страхувальник самостійно, за взаємною згодою. При цьому в договорі страхування  обов'язково має бути зазначений її розмір, а у Правилах страхування  — порядок визначення.

Залежно від галузі страхування (майнове, особисте, страхування відповідальності) обирається той чи інший підхід до визначення страхової суми.

Так, у майновому страхуванні  страхова сума встановлюється в межах  вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачене договором  страхування або умовами обов'язкового страхування. На практиці дійсна вартість майна звичайно обчислюється як вартість придбання майна за вирахуванням зносу. Знос вираховується через  те, що страхування за своєю сутністю призначене лише для компенсування  реальних збитків і не може бути для страхувальника джерелом отримання  додаткових доходів.

З цієї самої причини в разі, коли одне й те саме майно є застрахованим  у кількох страховиків (тобто  загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна), то страхове відшкодування, що виплачується всіма страховиками, все одно не може перевищувати дійсної  вартості майна. З настанням страхового випадку кожний страховик здійснюватиме  виплату пропорційно до розміру  страхової суми за укладеним ним  договором страхування, навіть якщо страхова премія була обчислена і  сплачена страхувальником кожному  страховикові з огляду на дійсну вартість майна (тобто виходячи з повної страхової  суми, а не конкретної її частки). «Надлишково» сплачена премія не повертається. Це є  своєрідна санкція до страхувальника, який з метою збагачення вдався до обману, не повідомив страховиків  про подвійне страхування і тим  самим порушив основний принцип  страхування: принцип найвищої сумлінності  у відносинах між страхувальником  і страховиком.

В особистому страхуванні розмір страхової  суми не лімітується. Об'єктом страхування  тут є життя, здоров'я і працездатність людини, які не мають вартісної  оцінки. Тому страхова сума, на яку укладаються  договори особистого страхування, теоретично може бути як завгодно великою. Але  на практиці її розмір обмежується  здатністю страхувальника сплачувати відповідні премії, адже розмір страхової  премії обчислюється множенням страхової  суми на страховий тариф.

Іноді страховик пропонує страхові поліси особистого страхування зі стандартною, заздалегідь визначеною страховою  сумою і заздалегідь визначеною відповідною страховою премією. Це створює певні зручності у  стосунках між сторонами, але  не означає, що страхувальник повинен  за будь-яких умов погодитися із запропонованою страховою сумою. Він завжди має право на вибір, за винятком обов'язкових видів особистого страхування, в яких страхова сума визначається законодавче і не може бути змінена ані страхувальником, ані страховиком.

Страхові виплати на користь  страхувальника за договорами особистого страхування здійснюються незалежно  від суми, яку має отримати одержувач  за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування  збитків з майнового страхування. Навіть якщо страхувальник має кілька договорів особистого страхування, усі вони вважаються дійсними в повному  обсязі, оскільки страхувальник сплачував  страхові премії за кожним договором. Отож і страхові виплати він отримає  згідно з умовами кожного з  них. Вартісні обмеження, тут відсутні. В особистому страхуванні поняття  «подвійного» страхування не використовується через неможливість визначення вартості життя і здоров'я людини — вони безцінні.

При укладанні договорів страхування  відповідальності визначити страхову суму і, відповідно, розмір страхової  премії особливо складно. Адже ці договори пов'язані з компенсацією збитків, завданих страхувальником життю, здоров'ю  і майну третьої особи. Хто  саме буде цією третьою особою, якого  розміру збитків вона зазнає —  нікому невідомо. Тому в договорах  страхування відповідальності зазвичай встановлюється лише ліміт страхової  суми, який може й не відповідати  розміру заподіяних збитків, але  який обмежує розмір страхових виплат з боку страховика за кожним конкретним договором. Оскільки договори страхування  відповідальності найчастіше укладаються  під впливом вимог міжнародних  угод або вимог внутрішнього законодавства  країни, то відповідно до зазначених вимог, як правило, встановлюється і ліміт  страхової суми.

Страхова сума є базою для  обчислення страхової премії. Вона, так би мовити, — «кількісний» чинник, від якого залежить відповідальність страховика, тобто обсяг його ризику і, відповідно, розмір страхової премії. Роль «якісного» чинника відіграє страховий  тариф: його розмір залежить від переліку подій, на випадок яких відбувається страхування; ступеня ризику згідно з фізичними властивостями об'єкта страхування; терміну дії договору тощо. Тобто страховий тариф відбиває індивідуальні характеристики кожного  конкретного договору страхування. Страховий тариф — це ставка страхової премії з одиниці страхової суми або з вартості об'єкта страхування (тобто з повної страхової суми) за визначений період страхування.

Якщо йдеться про ставку премії з одиниці страхової суми, то вона встановлюється у вартісному вираженні (у гривнях чи копійках з кожної тисячі або сотні страхової суми). Сто або тисяча гривень, таким  чином, розглядаються як одиниця  страхової суми. Ставка премії при  цьому встановлюється з розрахунку на кожну сотню або тисячу гривень, на які умовно поділяється страхова сума. Щоб знайти повну страхову премію, достатньо ставку в гривнях  і копійках помножити на кількість  сотень або тисяч у складі страхової  суми. Наприклад, якщо страхова сума за договором страхування — 6 тис. грн, а ставка страхової премії — 2 грн 10 коп. з кожної сотні, то сума страхової  премії становитиме 126 грн (2 грн 10 коп. • 6000 грн/100 грн).

Якщо ставка премії встановлюється в цілому до вартості об'єкта страхування (тобто до повної страхової суми), то вона виражається у відсотках. Наприклад, якщо договір укладено на суму 10 тис. грн, а ставка премії— 5 %, то сума страхової премії становитиме 500 грн. (10 000 грн • 0,05 ).

У практиці українських страховиків  найбільш поширеним є встановлення ставки премії у відсотках. Для західних компаній більш звичним є встановлення ставки премії у грошовому вираженні.

Страхові тарифи (або максимальний їх розмір) з обов'язкових видів  страхування встановлюються відповідними законодавчими актами. Страхові тарифи з добровільних видів розробляються  страховиками самостійно і потім  затверджуються державним наглядовим органом у сфері страхування  при розгляді питання про видачу ліцензії на проведення відповідного виду страхування.

Враховуючи те, що стандартним строком  дії більшості договорів страхування  є рік, страхові тарифи також розробляються  з огляду на цей період. Коли договір  укладається на строк менш як рік, певним чином зменшується і страховий  тариф. Як правило, це зменшення буває  не пропорційним, а регресивним. Так  страховик намагається стимулювати  страхувальника укладати договори на довший термін.

Страховик розраховує страхові тарифи, виходячи з того, що страхових премій, обчислених на основі цих тарифів, має  бути достатньо, аби, по-перше, він міг  виконати свої зобов'язання перед страхувальниками з конкретних видів страхування (тобто провести виплати), а по-друге — покрити витрати на утримання страхової компанії і дістати прибуток. Тому повний страховий тариф (брутто-тариф) включає в себе дві невіддільні частини: нетто-тариф і навантаження. Структуру страхового тарифу унаочнює рис.1.

Рис.1. Структура страхового тарифу

При розрахунках тарифів спочатку обчислюється нетто-тариф. Саме він  забезпечує формування страхового фонду  для майбутніх виплат. Тому рівень нетто-тарифу має бути визначений якомога  точніше. Якщо нетто-тариф занижений, то страхових премій, зібраних страховиком  на базі цього тарифу, не вистачить  для покриття ймовірних збитків  страхувальників.

Після визначення нетто-тарифу обчислюється навантаження. Необхідність навантаження випливає з того, що страховикові, як і будь-якому суб'єктові підприємницької  діяльності, потрібні кошти, які він  міг би спрямувати на утримання компанії (у страхуванні традиційно використовується термін «на ведення справи»), включаючи  оплату послуг страхових посередників. Крім того, страхова компанія, як і будь-яке  інше підприємство, створюється з  метою отримання прибутку. Якщо страхові премії надходитимуть страховикові лише на базі нетто-тарифу, то перелічені потреби не матимуть фінансового  покриття. У забезпеченні цього фінансового  покриття і полягає значення навантаження.

Структура страхового тарифу з погляду  співвідношення між нетто-тарифом  і навантаженням, включаючи ведення  справи і прибуток, не однакова для  різних видів страхування. Існують  «дорожчі» і «дешевші» види страхування  залежно від того, скільки коштів витрачає страховик на укладання  договорів страхування і їх обслуговування. «Дорогі» види страхування характеризуються вищою часткою витрат на ведення справи у структурі страхового тарифу. У вітчизняній практиці більших витрат потребує надання страхових послуг населенню. Відносні витрати на укладання та обслуговування договорів страхування тут, як правило, значно вищі, ніж аналогічні витрати при роботі страховика з юридичними особами. Це значною мірою впливає на уподобання страхових компаній у виборі клієнтів, оскільки страхувати корпоративних клієнтів видається вигіднішим.

Якщо нетто-тариф обчислюється спеціалістами з використанням  математичних методів на базі теорії ймовірності, то навантаження визначається емпіричним шляхом, з урахуванням  фактичних розмірів витрат на ведення  справи, що склалися за попередній період. Витрати на ведення справи можна  вважати «умовно-постійними витратами» (якщо страховик проводить нормальну, звичну діяльність), їх обсяг може бути орієнтиром при плануванні відповідних  обсягів надходжень страхових премій для покриття цих витрат. Прибуток у структурі тарифу планується з  огляду на середній рівень тарифів  на даний вид страхових послуг, а також на обчислені раніше нетто-тариф  і витрати на ведення справи.

Якщо структуру тарифної ставки з добровільних видів страхування  визначає сам страховик, то при проведенні обов'язкових видів страхування  тут існують певні обмеження. Постановою Кабінету Міністрів України  від 4 червня 1994 року за № 358 «Про удосконалення  механізму державного регулювання  тарифів у сфері страхування» встановлено, що розрахунки тарифів  з обов'язкового страхування в  нашій країні провадяться із застосуванням  нормативу витрат на ведення страхової  справи як складової тарифу. При  цьому норматив витрат на ведення  страхової справи не повинен перевищувати:

* з обов'язкового державного  страхування — 6 % розміру тарифу;

* з обов'язкового особистого  страхування — 15 % розміру тарифу;

* з обов'язкового страхування  майна та відповідальності —  20 % розміру тарифу.

Ці обмеження покликані стримати зростання цін на страхові послуги  хоча б у сфері обов'язкового страхування. Адже головним чинником зростання обсягів  страхових премій, що їх мобілізують  страховики, має бути не занадто  висока ціна, а збільшення кількості  договорів страхування, розширення сфери діяльності. На цій основі збільшуватиметься «сукупна страхова сума» з розрахунку на кожний окремий вид страхування і при використанні навіть досить низьких тарифів доходи страхових компаній у вигляді премій зростатимуть.