Юридичні аспекти проблем та перспектив розвитку політичної системи України в 21-му столітті

Суттєвою  перешкодою збільшенню господарських оборотів залишаються платіжна криза та дефіцит  ліквідних ресурсів, які значною мірою  викликані тривалою глибокою демонетизацією економіки. Де–факто зростають зарегульованість економіки та фіскальний тиск на підприємців. Хоча значні зусилля уряду і Нацбанку призвели до збільшення обсягів наданих кредитів, дієвого та цілісного механізму кредитування (особливо довгострокового) реального сектора економіки не створено.

Отже, для  продовження позитивних зрушень в українському суспільстві необхідно  запровадити нову модель економічного розвитку, яка базується  на зазначених у попередньому розділі принципах  “економічного протекціонізму”.

З урахуванням  допущених протягом попередніх років  помилок та на основі отриманих за цей  час здобутків  необхідно віднайти та реалізувати ті пріоритетні напрями  поглиблення реформ, які безпосередньо  сприятимуть переходу від грошово–фінансової стабілізації до підтримки  економічної рівноваги  у прискореному економічному зростанні[6, c. 250-251].

Насамперед  слід принципово визначити  суть потрібного типу зростання. Через  крайній дефіцит  фінансових ресурсів та низький рівень заощаджень, незадовільний  інвестиційний клімат, спрощену структуру  внутрішнього споживання і зменшення можливостей  виходу на зовнішні ринки в Україні  відбулося істотне  скорочення інвестиційних  процесів. Різко скоротилися  витрати на науку, напівзруйновано її кадровий потенціал; відсутні кошти на дотримання програмних структурних пріоритетів, які мають встановлюватися державою; немає достатніх кредитів і капіталів для капіталовкладень у майбутню вартість з високим ступенем ризику, а саме вони, власне, і є вкладеннями в інновації.

Отже, стає очевидним, що економічне зростання інвестиційної  та інноваційної природи  в Україні може мати лише вторинний  характер.

Безперечно, ресурси і перспективи  для такого зростання  є. Але для їхнього  вивільнення та активізації  на першому етапі  слід вести мову про  забезпечення зростання  переважно екстенсивного  характеру, яким передбачається підвищення рівня  використання вже  досягнутого економічного потенціалу. На цьому  етапі мають бути створені умови, за яких суб’єкти господарювання власними діями на базі власних інтересів  здійснюватимуть  глибинну структурну перебудову української  економіки.

Необхідно чітко визначити  причинно-наслідковий  зв’язок, який має  при цьому спостерігатися. Треба враховувати, що саме слід розглядати як передумови, а  що — як наслідки економічного зростання. Зокрема, як наслідки економічного зростання  мають розглядатися посилення соціальної орієнтації економіки, поглиблення грошової і фінансової стабілізації, розвиток інвестиційних  процесів, “детінізація”  економіки, вирівнювання регіональних диспропорцій.

Через важелі податкової, грошово-кредитної, валютної та зовнішньоторговельної  політики необхідно  виробити механізми  забезпечення дієвості економічної політики держави. У зв’язку  з тим, що економічне зростання є, зрештою, процесом розширеного  відтворення національного  капіталу, ним має  передбачатися розбудова  усіх ланок ланцюга  відтворення, а саме — виробництва, розподілу (відносин власності), обміну (торгівлі) та споживання. Отже, йдеться про відновлення  зв’язку промислового, торговельного та банківського капіталів.

Слід  активно сприяти  групуванню та переплетенню капіталів, утворенню  промислово-фінансових груп, налагодженню інших організаційних схем, що спираються на взаємну участь у капіталі. Становлення  національних промислово-фінансових угруповань здатне не тільки додатково  посилити інвестиційний  та відтворювальний  процес в економіці, але й зміцнити економічні передумови для оптимізації  відносин між центром  та регіонами[8, c. 253-255].

З метою  якомога повнішого  використання насамперед наявних коштів слід включити в легальний  обіг невикористані  ресурси суспільства, що передбачає залучення  ресурсів банківської  системи до матеріального  виробництва, залучення  до банківської системи  коштів населення  “в панчохах”, негайне  припинення масштабного  відпливу капіталів  за кордон, реформу  податкової системи, яка стримує легальне виробництво, створення  умов для легалізації  “тіньової” економіки  тощо.

Таким чином, “економічний романтизм” як фетишизація  самого процесу ринкових реформ має поступитися  місцем “економічному  прагматизмові” —  підпорядкуванню  заходів економічної  політики потребам економічного зростання, використанню конкурентоспроможності національної економіки  як головного критерію ефективності політики зростання.

Між тим  збереження значної  ролі експорту як чинника  економічної динаміки (що робить значну частину  чинників економічного зростання фактично непідконтрольною уряду), розвиток об’єктивних макроекономічних процесів, пов’язаних з функціонуванням демонетизованої економіки, взяття Україною на себе зобов’язань перед міжнародними організаціями (щодо вступу до СОТ, інтеграційних процесів з ЄС, співпраці з МВФ та Світовим банком) ведуть до об’єктивного зниження дієздатності українського уряду та його спроможності впливати на динаміку економічних процесів[3, c. 5].

4. Специфічні завдання  української держави  на сучасному етапі

Слід  зауважити, що існують  різні моделі формування стратегії забезпечення економічного зростання. Прибічники патерналістської моделі вважають, що найкращим варіантом  для України є  відновлення жорсткої системи управління економікою. Така модель, дійсно, могла б  забезпечити економічне зростання, якби в  Україні не було вже  зруйновано інституційну систему, яка б  забезпечила втілення в життя цієї моделі.

Це дає  підстави для тріумфу  представникам ліберальної  моделі, які вважають, що лібералізація  ринків і мінімізація  державного втручання  в економіку здатні самі собою забезпечити  економічне зростання  та ефективний розвиток національної економіки. Проте досвід останніх років, на жаль, спростовує такі сподівання. Насправді  намагання здійснювати  ліберальні реформи  на українському ґрунті призвели до виникнення суперечностей, які  практично йдуть  урозріз з положеннями  класичної економічної  теорії.

Досвід  останніх років засвідчив, що традиційний інструментарій непрямого регулювання  економіки — операції з процентними  ставками, державними цінними паперами, бюджетними витратами, динамікою валютного  курсу тощо — в  Україні або втрачено, або дискредитовано. Це спонукає до звернення  до засобів більш  жорсткого регулювання. Проте таке регулювання  фактично обмежується  на сучасному етапі  політикою Національного  банку щодо забезпечення стабільності гривні і фіскальною політикою, зорієнтованою на забезпечення наповнення держбюджету. Відповідні державні структури  хоча й усвідомлюють комплексний характер проблем, які стоять сьогодні перед Україною, проте не можуть вийти  за рамки своїх  функціональних прерогатив.

Протягом  другої половини 2001 р. урядом А. Кінаха було здійснено серйозні кроки щодо надання  економічному розвитку України стратегічної спрямованості, розробки стратегічних програм  активізації інвестиційних  процесів, розвитку внутрішнього ринку, конкурентоспроможності національних виробників, інноваційного розвитку тощо. Проте реалізація цих програм потребує встановлення адекватних економічних механізмів. Щоб перейти до цілеспрямованого регулювання  економічних процесів в Україні за допомогою  ринкових важелів, необхідно  насамперед вжити  термінових заходів  щодо пристосування  макроекономічної політики до умов економічного зростання[3, c. 6-8].

Аналіз  наслідків реформування економіки України  протягом 90–х років  дає підстави стверджувати, що реалізація державної  економічної політики, яка не підпорядкована єдиній стратегії  державотворення  і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, загострила успадковані  від радянських часів  диспропорції та фактично не забезпечила розбудову  в Україні повноцінної  ринкової економіки. Відсутність послідовної  антикризової політики має наслідком  підтримання перманентного  стану трансформаційної кризи.

Посилення контролю і дисципліни в економічній  сфері при відставанні  розвитку ринкових регуляторних механізмів супроводжується  розширенням розподільчої та фіскально–репресивної  функції багатьох ланок виконавчої влади, викликає протистояння бізнесу та влади  й відхід бізнесу  “в тінь”, не сприяє підвищенню довіри до влади. Одним з  найгірших наслідків  є критичний життєвий рівень численних  прошарків населення, що засвідчує надто  високу соціальну  ціну затягування  реальних реформ. Саме ця обставина заважає  забезпечити соціальний консенсус, об’єднати  націю навколо  ідей реформ.

Таким чином, виклики часу обумовлюють необхідність розробки та втілення якісно нових пріоритетів  економічної стратегії  держави. З огляду на різновекторність, а в ряді випадків — полярність основних політичних сил та окремих верств населення України, легітимність цієї стратегії та її сприйняття більшістю громадян країни можуть бути забезпечені лише при її спрямованості на безумовне виконання положень Конституції України, забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Завдання влади — обрати такі цілі та пріоритети, запропонувати такі засоби їхнього досягнення, за яких є можливим прийняття суспільством навіть тимчасового погіршення становища та ущемлення інтересів певних прошарків населення та економічних груп заради досягнення перспективних цілей[8, c. 256-258].

Така  стратегічна програма повинна бути максимально  вірогідною і передбачати  дієві й реалістичні  кроки для вирішення  передусім економічних  проблем. Намою думку, вона повинна відповідати таким шести ключовим принципам.

1. Обґрунтованість.  Кожне з положень  стратегії повинне  бути підтверджене  як науковими розрахунками, так і консультаціями  з представниками  найбільш впливових  суспільних сил.  Обґрунтованість  забезпечує реальність  стратегії. Недостатньо  обґрунтована стратегічна  програма призводить  до результатів,  істотно відмінних  від очікуваних, вимагає  прийняття не передбачених  нею заходів, а  отже, означатиме  її фактичний крах.

2. Прозорість. Стратегія повинна  мати чіткий і  зрозумілий виклад, містити механізми  доведення її положень, логіки і цільових  орієнтирів до  відома більшості  громадян країни. Вкрай важливою  є також передбачуваність  державної політики  для суб’єктів  господарювання, іноземних  інвесторів, інших  суб’єктів ринку.  Як свідчить досвід  ряду країн, обґрунтованість  і прозорість стратегії  спрощує взаємовідносини  із зарубіжними  кредиторами, які  часто нав’язують  свої умови саме  зважаючи на відсутність  в країні власної  реалістичної програми.

3. Легітимність. Найбільшою загрозою  для будь-якої  програми є можливі  негативні соціальні  та політичні наслідки  її реалізації. Тому  в процесі розробки  стратегічної програми  слід орієнтуватися  на політичні й  економічні сили, які зацікавлені  в її реалізації, і домагатися легітимності, тобто розуміння  і прийняття програми  цими силами.

4. Адекватність. Не менш серйозною  загрозою для програми, навіть за отримання  найкращих рекомендацій, є спроба її  некритичного переносу  на грунт іншої країни або в інші історико–економічні умови. У жодній з країн, які добилися успіхів і процвітання, антикризова стратегія не була “типовою”. Стратегічна програма повинна максимально врахувати і використати національні особливості країни і економічної ситуації, в яких вона реалізується. Понад те, як рушії економічного відродження цілком можуть і повинні виступити наявні в економіці суперечності.

5. Підконтрольність. Стратегічна програма  повинна бути “прозорою”  не лише в процесі  свого прийняття,  але й у процесі  здійснення. Вона  повинна містити  чітко визначені  критерії прогресу  її реалізації, досягнення  конкретних етапів. Відслідковування  своєчасності і  повноти здійснення  заходів стратегічної  програми дасть  можливість здійснювати  її оперативне  коригування, підтримувати  довіру до заходів  уряду щодо її  реалізації.

6. Логічність. Вдалим прикладом  логіки побудови  стратегічної програми  є “Стратегія  для Польщі” Г.  Колодка, віце–прем’єр–міністра  уряду Польщі, який  здійснив перехід  від “шокової  терапії” до політики  економічного зростання.  Програма складалася  з 14 вузлових завдань,  які передбачалось  вирішити протягом  декількох років.  По кожному з  таких завдань  ставився короткий  “діагноз” сучасного  стану проблеми, визначалися  цілі державної  стратегії, засоби  їхнього досягнення, потенційні загрози,  які могли виникнути  в процесі досягнення  мети, і критерії  виконання програми. Таким чином, було  досягнуто логічної  узгодженості й  цілеспрямованості  заходів державної  політики щодо  певної стратегії  соціально-економічного  розвитку. Це, в свою  чергу, “спрощувало  життя” суб’єктам  господарювання, які  чітко знали, чого  слід очікувати  від держави в  найближчому майбутньому  і відповідно будували  власні стратегії  зростання. Це  також істотно  полегшило роботу  державних чиновників, перед якими були  визначені конкретні  межі й напрями,  в яких повинна  була діяти законодавча  і виконавча влада[6, c. 256-257].

На мій  погляд, неминучою  альтернативою економічній  політиці “макроекономічної  стабілізації”, яка  призводить до консервування  структурних диспропорцій та стагнації національної економіки, має стати  стратегія економічного протекціонізму. У 2001 р. українським урядом вже здійснено  низку кроків у  напрямку такої політики. Проте в концептуальному сенсі як комплекс взаємоузгоджених дій вона з низки причин ще не отримала належного оформлення.

Висновки

Суспільний  прогрес, до якого  прагне Україна, здійснюючи запровадження в  життя ідеї громадянського суспільства та демократичної, соціальної правової держави, може бути реальним лише за умови, коли політична, економічна, правова реформа  поєднуватимуться з  формуванням освіченого та національно-свідомого  суспільства.

В сучасній Україні відбувається великомасштабна  трансформація соціального  буття, змінюються соціальні  цінності, норми діяльності і поведінки людей, що зумовлює необхідність підвищення ролі та значення накопичення  нових знань протягом всього життя людини. Брак та викривлення  історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної громадянської позиції посттоталітарного українства породжують складні суспільні процеси, які і відбуваються сьогодні.