Туристичні ресурси Житомирської області

Наступні століття були менш сприятливими для цієї обителі. Двічі, у 1866 та 1926 рр., монастир закривали. Спочатку за рішенням російського уряду, а  потім - радянського. У 1992 р. кармелітський  монастир поновив свою діяльність. Київські та житомирські реставратори взялися за відновлення пам‘ятки архітектури. Нині спільними зусиллями  міської та обласної організацій, католицької  громади Бердичева, пожертв окремих  осіб та закордонних релігійних організацій  монастир відроджено з руїн. Я побувала в Бердичеві у жовтні 2000 р., і  роботи тоді ще були у розпалі. Верхній  храм ще пустий та занехаяний ,його розкішні інтер‘єри, на жаль, втрачено, як і сам  образ Богоматері, який згорів у 1941 р. 9 червня 1997 р. Іоанн Павло ІІ в  Кракові освятив копію загиблого  образу, яка посіла почесне місце  в нижньому храмі, де проходять богослужіння. В інших будівлях монастиря до цієї пори розміщується дитяча музична  школа. В двадцятих роках 19 століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа. У двадцяті роки був збудований костел Святої Варвари, в якому 14 березня 1850 року Оноре де Бальзак повінчався з Евеліною Ганською. Зберігся цікавий документ за 1843 рік — клопотання про надання містечку Бердичів статусу повітового міста. У ньому, серед іншого, зазначено: «В числе естественных богатств — полагается природный ум жителей. Он великими успехами принесет пользу государству и частным людям немалую». 1845 року Бердичів стає повітовим містом. Як тільки Бердичів був переведений з категорії містечка в місто, відразу ж почалося «обсуждение мер по приданию ему лучшего наружного устройства». Місто дуже потребувало цих заходів. На той час у місті було 575 кам’яних і 2876 дерев’яних будинків, що належали приватним домовласникам. Чисельність населення становила понад 73 000 осіб.

До 1867 року належить ще один цікавий документ. Бердичівський  архітектор проводячи будівельні роботи виявив цілу систему підземних ходів  під містом. Про це він повідомив  начальнику губернії. Губернатор, враховуючи торговельне значення Бердичева  і можливість використання підземель  контрабандистами, заснував для дослідження  цих ходів особливу комісію. Було відкрито 130 підземних ходів і 78 льохів. Встановлено, що найдавнішому підземеллю під Соборним майданом понад 200 років. Однак обстеження показали, що всі  підземелля створені виключно для господарських  цілей для зберігання запасів. Слідів перебування контрабандистів виявлено не було. Після 1861 року в Бердичеві  швидкими темпами починає розвиватися  промисловість. Цьому особливо сприяло  будівництво залізниці, яка 1870 року зв’язала з Козятином, а потім  із Шепетівкою та Житомиром. Місто упевненою  ходою крокувало до світлих далей  капіталізму. Але на порозі стояло ХХ століття події якого за насиченістю  й драматизмом набагато перевершували  всю попередню історію міста  Бердичева.

Рис. 4.5. Музей Любові

Можливість доторкнутися до чогось, чого раніше торкалися руки знаменитості, побачити те, що бачили її, знаменитості, очі, підгледіти, неначе дитина у парканну щілинку, приватне, начебто для чужих очей не пристосоване життя славетної людини - могутній імпульс для розвитку не лише бульварних газет, шаленої кулькості папарацці, а й для меморіальних музеїв. Приємно знати: так, славетні теж бували тут, у нашій українській глибинці, вони теж ходили цими стежками, вони милувались пейзажами, які мало змінилися за збіглі десятиліття, а то й століття. Не треба соромитися свого інтересу до чужого життя: принаймні у випадку з меморіальними музеями з цієї цікавості може прорости захопленість рідною історією.

Коли 14 березня 1850 р. з найскромнішого бердичівського костелу святої Варвари  безнадійно хворий "кругленький  чоловічок на коротеньких ніжках із засмаглим від сільського життя  обличчям" вивів поставну, розкішну жінку, віднині - нарешті! - його дружину, кажуть, до нього підійшов один з  місцевих кравців. Уважно роздивився елегантний костюм і запитав, де пан наречений  його купив. "У Парижі", - була відповідь. "Дивись, так далеко від Бердичева, а так гарно шиють!", - здивувався кравчина. Від історичного анекдоту в цій історії, можливо, лише допитливий бердивчанин. Все інше - правда. Правда про велике кохання великої людини. У наш час Інтернету нікого не здивуєш коханням, що виникло у різних куточках світу завдяки електронній пошті та різноманітним чатам. Не треба вважати "дистанційну" любов вигадкою високих технологій: раніше звичайні листи могли викликати такий самий ефект. Ось вам приклад: автор "Людської комедії", Бальзак, отримує серед інших захоплених епістол послання на дві сторінки за підписом "Іноземка".

Заінтригований Оноре  пише відповідь і публікуѕ її в "Газет де Франс". Та цю газету не можна було купити в Російській імперії, тому настирна Евеліна пише ще одного листа і просить опублікувати відповідь у газеті "Котидьєн". Відповідь не забарилась. Так у 1832 році починається листування письменника зі світовою славою та польської шляхтянки Евеліни Ганської. Між читачкою і письменником виникає справжній віртуальний роман. За рік відбувається і перша зустріч у швейцарському Невшателі, яка перевершила всі сподівання Бальзака: його кореспондентка виявилася молодою та вродливою. Густі темні коси, повнувата шия та руки, живі величезні очі, чуттєві вуста... (Цікава деталь: тридцятидворічна на той час Евеліна всіма можливими засобами приховує свій правдивий вік, Бальзак охоче вірить, що його прихильниця має 27 років. Так і надалі - Евеліна раз за разом "забувала", скільки їй "за паспортом", весь час віднімаючи від справжнього віку 5. Як це характерно для красунь усіх часів!) А ще - казково багатою. І романтичною. Все, що було дозволено Бальзаку - один поцілунок під густою кроною паркових дерев, в той час, як Вацлав Ганський був деінде.

Хоча, здається, гроші для  загрузлого у боргах письменника  зараз не грають ролі. Бажання володіти іншим скарбом - самою Евеліною - значно сильніше за звичайну людську жадібність. І він отримує цей скарб під час наступної зустрічі закоханих, у січні 1834 р. у Женеві. Більше того, Евеліна, жагуча та пристрасна коханка, саме така жінка, про яку Бальзак мріяв все життя, обіцяє йому свою руку! Вацлаву Ганському, авжеж, вже під шістдесят, але ж він ще живий! Кохання засліпило обох, напевно.

З 1833 року письменник живе подвійним  життям: одне, на публіку, для всіх - життя-арлекініада, що мусить захоплювати та дивувати натовп прихильників, а інше - цілковито присвячене мадам Ганській. Кажуть навіть, ревна католичка Ганська змінила напрям думок Оноре щодо релігії, "заразила" його своєю родовою містичністю (не забуваймо, Ганська - з родуЖевуських, а там у кожному поколінні повно диваків, алхіміків та ексцентриків).

У грудні 1840р. Бальзак вперше побачить палац у Верхівні: поки що лише на подарованій Евеліною картині-панорамі. "Ви мені не говорили, (...) що володієте  цілим Лувром. Все це надзвичайно  красиво", - летить у далеку Україну  відповідь. Та на власні очі український  Лувр письменник побачить значно пізніше, у 1847р. Саме тут у нього - вперше в  житті! - з'явиться власний кабінет  та всі умови для творчості. Можна  не сумніватися, Бальзак був щасливим тут, тут він писав останні свої твори. В основу його "Селян" лягли враження від українського повстання. Тут Бальзак написав п'єсу "Мачуха", працював над "Депутатом від Арсі", "Мадмуазель де Віссар або Франція за часів Конституції", "Дрібними буржуа", "Жінкою-письменницею".

Коли в радянські часи туристи-французи спитали бердичівського школярика, де вінчався Бальзак, той  відповів: "А у нашому спортзалі". Дійсно, ще донедавна тут був фізкультурний  зал однієї з шкіл, тепер же в  храмі молиться греко-католицька громада  Бердичіва. На фасаді збереглася табличка, що саме тут 2 березня 1850 р. прибулий з Житомира прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської. Шлюб, який став шоком літературної і навколо-літературної богеми.

Як довго навіть після смерті Вацлава Ганського Евеліна відмовлялася повторно одружитись! Чому? Важко зрозуміти. Хоча були у них і сварки - Бальзак, нарешті отримавши досить коштів, витрачав їх вкрай непрактично і  не прагматично, а Евеліні було важко  зрозуміти, чому при матеріальній скруті він не економить, а купує новий, прикрашений словоною кісткою ціпок за 600 франків.

Зупинка 3. Верхівня

Палацу у Верхівні пощастило  більше, аніж "спортивному" костелу: у графському замку з 1921р. розмістився  аграрний технікум. Споруду будували 50 років: розкіш ампіру, сад з рідкісними рослинами, неподалік - каплиця-усипальня, де лякають туриста пусті полиці для родинних гробів. Колись тут  покоїлася і дочка Оноре та Евеліни, яка померла при народженні. А яким щастям було очікування цієї дитини для немолодої вже пари коханців! До речі, у Евеліни була дочка від Вацлава, Анна Ганська, її назавжди увіковічив на полотні великий французький майстер живопису доби ампіру О. Енгр. *(Див. її портрет ліворуч). З флігелів до палацу ведуть підземні ходи: сюдою з кухні носили графові сніданки та вечері.

У 1959р., коли світ відмічав 160-річчя  з дня народження Бальзака, у Верхівні створили кімнату-музей, яка на громадських  засадах діяла до 1995р. Тридцять років  по тому відбувається реставрація палацу, а у 1995р. завдяки ініціативі колективу  технікуму було обладнано три  меморіальні кімнати, які й стали  обласним літературно-меморіальним музеєм Оноре де Бальзака.

Подумайте лишень: за цим столом Бальзак  писав свої "Лист про Київ", частину повісті "Зворотній бік  Історії" з написом на рукописі: "Верхівня, Україна, грудень 1847 р." Саме ці підсвічники давали письменнику  світло вечорами. Клавесину торкалися  пальці Евеліни. Збереглися камін та палас, менше пощастило бібліотеці: її вивезли до Житомира. А ось  і хитромудре пристосування, виготовлене  місцевими майстрами для хворого  письменника: ціпок, що при потребі  перетворюється на розкладний стільчик - аби страждаючий від ревматизму француз міг присісти навіть під  час прогулянки парком абощо.

При нагоді завітайте до актового залу технікуму: тут колись шуміли бали, з тих часів збереглася ліпнина  на античну тематику. А ще, якщо получиться, спробуйте спуститись у підвали флігелів. Флігеля біля палацу два, і в кожного - свої пивниці, які виконували абсолютно різні функції. Та, що знаходиться під флігелем ліворуч від головного входу, слугувала магнатським кухарям, що носили гарячі страви сюдою у панські покої. А у флігелі праворуч жив управляючий маєтком, а під ним жили нещасні, за ті чи інші провини кинуті в локальну тюрму. Ось так.

Смішно, що бік-о-бік тюремного підземелля стоять зараз парти - тут теж розташовуються приміження аграрного коледжу.

А що ще? А ось що: неподалік палацу, у парку - родинний склеп-усипальня  Ганських, що раніше слугував за костел, потім використовувався аграріями, а зараз знову перетворени на храм. Кажуть, він зазнав деяких змін за радянських часів, хоча, як на мене, виглядяє один-в-один як на власному портреті пензля Наполеона Орди, написаному півтора сторіччя тому. Так от, там ТЕЖ є підземелля, а в них - ніші з залізними дверцятами (це ТЕЖ можна побачити на фото ліворуч). Саме тут знаходили вічний спочинок члени роду Ганських.

Студентський фольклор дав назви  різним куточкам колись розкішного парку, а чи старовинні перекази, та подорожні  минають Алею кохання і Алею розлуки, Лавицю Бальзака і Альтанку Евеліни. А ще в парку росте Дерево Кохання: два стовбури переплелися навічно, тепер їх нероз'єднати. Аналогії з диттям Бальзака та Евеліни напрошуються самі собою.

Хтось з журналістів пропонував зробити тут Музей любові. І  справді, місце сприяє таким романтичним  планам. Та поки що на цих алеях та галявинах закохуються юні аграрії - а ще починають любити цей край туристи, які знайшли у українському селі версальську розкіш, овіяну славетним  іменем Бальзака.

Зупинка 4. Депеші

20 км від обласного центру  по Старокостянтинівській трасі. Мекка київських скелелазів, які влаштували тут собі скеледром на берегу мальовничого Тетерева.

Навіть якщо дорогу ви не знаєте, не турбуйтеся - місцеві підкажуть. як потрапити до родзинки Денешів. Тільки обережно, вони цей палац кінця ХІХ (початку ХХ?) століття називають "замком Терещенка".

Рис. 4.6. Замок Терещенків в Денешах

А якщо зір гарний, то й самі побачите його на протилежному березі ріки.

Легенди, що копіюють переказ про  графа Бадені і його казкові багатства, можна почути і тут. Начебто Терещенко ну аж настільки не мав куди гроші дівати, що виклав підлогу царськими золотими карбованцями - причому торцями, щоб бува на монарший профіль не наступити.

Цукрозаводчик був бізнесменом  і людиною свого часу. Тому для  підлоги - та й палацу - він використав відносно новий матеріал - бетон. Які  клади в бетоні, ви що? Хоча - легенди  теж мають право на життя.

Рис. 4.7. Башта з залібо-бетонним каркасом - центр уваги

Зупинка 7.Червоне

Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі  десятиліття. А з'явився завод тут  завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу  ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати  цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але  й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям  не годиться жити в мазанках, чи не так?

Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається  від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася  в одному з крил маєтку. Колись тут  було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац  швидко занепав і перетворився у  руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.