Держава як продавець ресурсів на фінансовому ринку

УДК 336.25

ДЕРЖАВА ЯК ПРОДАВЕЦЬ РЕСУРСІВ НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ

Грицаєнко Є.А., студентка, Панченко Ю.В., к.е.н.,доцент

Кафедра зовнішньоекономічної діяльності

Херсонський національний технічний університет

Актуальність дослідження: Сьогодні практично кожна держава, навіть за наявності бюджетного дефіциту та необхідності залучення коштів для його покриття, здійснює кредитну діяльність на фінансовому ринку. При цьому найчастіше спрямування кредитних ресурсів відбувається у пріоритетні галузі з метою досягнення певних соціально-економічних цілей [4].

Мета дослідження: Основною метою дослідження є визначення ролі держави на фінансовому ринку в якості продавця ресурсів, дослідження форм такої діяльності та ключових особливостей їх реалізації.

Результат дослідження: На сучасному етапі розвитку фінансового ринку держава може виступати на ньому в якості регулятора, покупця і продавця фінансових ресурсів та посередника.

Держава використовує фінансовий ринок переважно для формування своїх доходів на позиковій основі, хоча певною мірою бере участь і у формуванні ресурсного потенціалу ринку, тобто виступає у ролі продавця фінансових ресурсів [5].

Особливостями діяльності держави як кредитора, є: наявність у її розпорядженні значних фінансових ресурсів, зокрема державного бюджету; надання кредитів на пільгових умовах; спрямування на розвиток пріоритетних галузей народного господарства; встановлення законодавчих норм, які регламентують дані кредитні відносини; наявність у розпорядженні держави статистичної бази та інструментів впливу на позичальників.

Одним із найважливіших суб’єктів, через який держава реалізує функцію продавця ресурсів на фінансовому ринку, є НБУ. Окрім своєї основної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці України, – НБУ виконує ряд інший функцій, зокрема, виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

Під рефінансуванням банків розуміють операції з надання кредитів НБУ банкам у встановленому ним порядку з метою підтримання ліквідності банків. Стабілізаційний кредит – кредит НБУ, що може надаватися банку на підтримку здійснення заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визначений НБУ строк [1]. Ці операції сприяють зменшенню негативного впливу фінансово-економічної кризи на діяльність банків України, забезпеченню їх стабільної роботи та стимулюванню кредитування економіки. Кредити НБУ використовуються також для розв'язання певних економічних завдань, зокрема для фінансової підтримки окремих галузей, проведення санаційних заходів на деяких підприємствах, реструктуризації виробництва на користь продукції широкого вжитку тощо.

Серед спеціалізованих державних фондів та інститутів найпомітнішими є Українська державна інноваційна компанія (правонаступниця Державного інноваційного фонду), Державний фонд фундаментальних досліджень та Академія наук України.

Державне (бюджетне) фінансування інвестиційних проектів – це державні інвестиції в основні об'єкти економічного і соціального розвитку. Досвід провідних європейських країн показує, що на період трансформації економіки державі належить вирішальна роль у фінансуванні конкретних загальнодержавних структуроутворюючих інвестиційних програм. Основним джерелом фінансування інвестиційних проектів є кошти державного та місцевих бюджетів у вигляді капітальних видатків. Інвестиційні проекти, що передбачають залучення коштів державного бюджету мають пройти конкурсний відбір. До основних критеріїв відбору підприємств для надання фінансової підтримки відносять наступні: потенційна прибутковість, підготовленість управлінського персоналу, наявність ринків збуту в Україні та за її межами і високий рівень конкурентоспроможності даної продукції, стабільність фінансового стану підприємств на момент отримання державних коштів та в процесі їх повернення, відповідність випущеної продукції державним пріоритетам.

Найважливішою формою державного фінансування інвестиційних проектів є державний інвестиційний кредит, обсяги та напрями якого визначаються державною політикою [6].

Особливий характер державних кредитних програм полягає у тому, що вони переслідують не тактичні цілі (вплив на кон’юнктуру, згладжування циклічних коливань та ін.), а стратегічні – реалізацію відповідних структурних змін. Важливою рисою державних кредитних програм є їхній пільговий характер. Такі кредити повинні надаватися на більш тривалий термін та під нижчі процентні ставки порівняно з кредитами, що надаються банками та іншими фінансово-кредитними установами. Іншим елементом субсидування є те, що за рядом державних кредитів передбачається так званий пільговий період відшкодування, в якому погашення кредитної заборгованості не здійснюється.

За рахунок коштів державного бюджету можуть також частково відшкодовуватися відсоткові ставки за кредити, надані комерційними банками на фінансування інвестиційних проектів. Відшкодування відсоткових ставок провадиться за рахунок коштів державного бюджету за кредитами, що залучаються підприємствами для реалізації інвестиційних проектів на конкурсних засадах, у межах бюджетних програм.

Створення суб’єктів господарювання державного сектору економіки передбачає два варіанти: створення підприємств, заснованих повністю на державній власності (Рис.1), та суб’єктів, заснованих на базі об’єднання майна різних форм власності. Від імені та в інтересах держави України право власності на них здійснюють органи державної влади.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.1.Види підприємств державної форми власності [2]

Створення державних підприємств може відбуватися і шляхом націоналізації існуючих підприємств – обернення в державну власність майна фізичних або юридичних осіб. Вона може виявитись необхідною для забезпечення екологічної безпеки країни, захисту споживачів від зловживань природних монополій, припинення зловживань, пов'язаних з вивезенням прибутку за кордон та ін.

Підприємства зі змішаною формою власності можуть розглядатися як інтеграційна форма системи державно-монополістичного регулювання, яка, завдяки поєднанню державної і приватної власності, дає можливість нівелювати вади кожної з них і посилити переваги. Інтегруючись із приватним, державний капітал набуває більшої гнучкості, мобільності і контрольованості; водночас приватний стає менш ризиковим та більш стабільним. Саме тому в країнах світу з кінця ХХ ст. спостерігається розвиток інституту підприємств із змішаною формою власності.

Спорідненою до створення підприємств зі змішаною формою власності формою участі держави на фінансовому ринку в якості продавця фінансових ресурсів є державно-приватне партнерство (ДПП) – передання приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які традиційно впроваджувалися чи фінансувалися публічним сектором [3]. Концепція державно-приватного партнерства – альтернатива приватизації об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення.

Висновки. Держава може здійснювати істотний вплив на функціонування фінансового ринку, виступаючи у ролі продавця фінансових ресурсів. До форм одноосібного продажу фінансових ресурсів слід віднести кредитування та рефінансування НБУ комерційних банків, створення спеціалізованих державних фондів та інститутів, фінансування інвестиційних проектів та створення суб’єктів господарювання державного сектору економіки. Формами спільної з іншими суб’єктами діяльності держави є створення суб’єктів господарювання державного сектору економіки та державно-приватне партнерство. Усі ці форми в Україні розвинені неоднаковою мірою, зокрема ДПП має нетривалу історію та його розвиткові перешкоджають численні перешкоди; спеціалізовані державні фонди та інститути мають досить слабку ресурсну базу і відповідно, неістотний вплив на функціонування ринку. У той же час ефективність цих форм діяльності держави підтверджується практикою економічно розвинених країн. Тому, на нашу думку, вони вимагають підвищеної уваги до себе, а їх розвиток та практична реалізація є необхідними.

Література:

1.  Ващенко Ю. В. Банківське право: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 344 с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV.

3.  Данилишин Б. М. Аналіз регуляторного впливу при впровадженні Закону України "Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua

4.  Лубкей Н. П. Державний кредит як система кредитних відносин за участю держави // Світ фінансів. – 2008. – №4(17). – С. 28-34.

5. Опарін В. М. Фінанси : Навч. посібник. — 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: КНЕУ, 2001. — 240 с.

6. Пересада А. А., Майорова Т. В. Інвестиційне кредитування : навч. посібн. – К. : КНЕУ, 2002. – 271 с.

7. Сарахман О. М., Галько О. Р. Розвиток системи державного кредитування інвестиційних проектів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dspace.uabs.edu.ua.