Страховий ринок, його становлення і розвиток в Україні

Обов'язкове страхування - це страхування, яке здійснюється на підставі нормативно-правового акту. Загальні умови і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються нормативно-правовим актом. Соціальне страхування є обов'язковим страхуванням, загальні умови і порядок проведення визначаються законами, що регулюють конкретний вид соціального страхування. Порядок і правила проведення обов'язкового приватного страхування встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обов'язковість страхування встановлюється державою, як правило, коли надання грошової допомоги стосується інтересів не лише конкретної особи, яка постраждала, а й суспільних інтересів. У статті 7 Закону України «Про страхування» наведено вичерпний перелік видів обов'язкового страхування. Останнім часом даний перелік значно розширений.

Особливим видом обов'язкового приватного страхування є державне обов'язкове особисте страхування певних державних службовців. Особливість даного виду страхувальника полягає в порядку проведення цього страхування, а також у тому, що страхувальником є держава (страхові платежі сплачуються за рахунок Державного бюджету). Відповідно до чинного законодавства України в даний час здійснюється державне особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори; державне особисте страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ; державне обов'язкове особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків; державне обов'язкове особисте страхування працівників митних органів; державне обов'язкове особисте страхування працівників прокуратури; державне страхування життя народних депутатів; державне особисте страхування посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні; державне особисте страхування посадових осіб державних податкових інспекцій; державне обов'язкове страхування посадових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів; державне страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю; державне страхування працівників державної лісової охорони; страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини; державне страхування життя і здоров'я суддів.

 

1.3. Правове регулювання і нагляд за страховою діяльністю України

 

В умовах ринкових перетворень в економіці України та розвитку підприємництва страховий захист майнових інтересів самостійних, незалежних від держави суб'єктів підприємництва, стає можливим тільки за допомогою страхування. Для ринкової економіки характерний вищий ступінь страхового ризику, пов'язаного з можливістю виникнення не тільки стихійного лиха, а й настанням економічних криз, спадів виробництва, інфляції, політичної нестабільності та інших явищ.

Страхування, відповідно до закону України «Про страхування», є одним із видів цивільно-правових відносин, пов'язаних із захистом майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формується шляхом сплати громадянами та юридичними особами (страхувальниками) страхових внесків.

Державного регулювання страхової діяльності в Україні на сьогодні зумовлена декількома факторами.

По-перше, конкуренція в цій галузі неефективна у зв'язку з тим, що дрібним страховим компаніям не під силу страхування великих ризиків, що потребують виплат досить значних обсягів відшкодування у разі настання страхових випадків. З цим завданням можуть впоратись тільки страховики з великим капіталом. Про це свідчить те, що в більшості країн світу 10 страхових компаній, що займаються страхуванням

відмінним від страхуванням життя (nonlife), отримують понад 90 % страхових премій. Це означає, що страховий ринок за своєю природою тяжіє до олігополістичного, а тому вимагає антимонопольного регулювання.

По-друге, ціла низка страхових послуг за змістом тяжіє до суспільних чи змішаних благ у зв'язку з тим, що суспільна корисність цих послуг значно вища, ніж індивідуальна, і, оскільки споживач згоден сплачувати тільки індивідуальну корисність, страховий ринок недотримував би знаної частки тих видів страхового захисту, які мають вищу суспільну цінність [1, с. 46]. Прикладом таких благ у галузі страхування є: страхування депозитів, страхування ядерних ризиків тощо.

По-третє, певні сегменти страхового ринку відносяться до неповних ринків. Наприклад, страхування від землетрусів, виверження вулканів та інших стихійних лих катастрофічного характеру та інших подій, яким властива кумуляція ризиків (страхування кредитних ризиків в умовах високого рівня інфляції тощо), робить невигідним для приватного страховика взяття до страхування таких ризиків. У зв'язку з цим, незважаючи на перевищення ціни попиту над ціною пропозиції, ринок не пропонує належного обсягу цих послуг.

Зважуючи на вищезазначене, виникає необхідність участі держави у формах запровадження загальнодержавного обов'язкового страхування, поручительства чи сумісної участі держави і юридичних та фізичних осіб у формуванні страхових фондів за тими видами і підвидами страхування, задовольнити попит на які суто ринковим шляхом неможливо [1, с. 51].

Участь держави в страховій сфері вимагає необхідність урегулювання негативних екстремальних ефектів, спричинених техногенними аваріями, ядерними інцидентами, створенням унаслідок господарської діяльності ситуацій, що призводять до глобальних змін у довкіллі, тощо. Запровадження обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями не об'єктах підвищеної небезпеки, а також відповідальності суб'єктів за перевезення небезпечних вантажів теж забезпечується державою.

Зрозуміло, що функціонування страхового ринку в межах законодавчого поля вимагає прозорості дій страховика та доступу його до достовірної повної інформації про страхувальника. Тут роль держави теж виявляється незамінною. Окрім того, з законодавчим забезпеченням та державним гарантіями пов'язане

входження України в СОТ.

Український економіст Ярослав Шумелда дає визначення державного регулювання страхової діяльності (ДРСД) як «система засобів і методів,здійснюваних на правовій основі з метою визначення рамок і правил функціонування страхового ринку та діяльності страхових компаній на           ньому» [7, с. 10].

Державне регулювання включає правові, адміністративні та економічні методи впливу, які у свою чергу мають власну будову.

Правове регулювання страхової діяльності здійснюється на основі норм, визначених Конституцією України, Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України «Про господарські товариства», «Про страхування», «Про фінансові послуг та державне регулювання ринку фінансових послуг».

Окрім Закону «Про страхування», який регламентує загальні основи здійснення страхової діяльності, в Україні набрали чинності закони, що регламентують страхування окремих галузей, видів чи підвидів страхування. Це, зокрема, закони України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової діяльності власників наземним транспортних засобів», «Про цивільну відповідальність про ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання, яке може бути заподіяне пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру» а також закони, що регламентують інші види діяльності, але спеціальні норми зі страхування містяться в них: закони України «Про іпотеку», «Про нотаріат», «Про туризм», «Про заставу», «Про об'єкти підвищеної небезпеки» та інші. Страхова діяльність регламентується також міжнародними угодами, підписаними та ратифікованими Україною; указами та розпорядженнями Президента України, постановами Верховної Ради України, декретами, постановами та розпорядженням уряду України; нормативним актами органу, уповноваженого здійснювати нагляд за страховою діяльністю [2, с. 93].

Правове регулювання, як і будь-яке інше, не можна здійснювати без адміністрування [4, с. 472]. Воно (правове регулювання) спрямоване на встановлення «правил гри» на страховому ринку для забезпечення певного порядку відносин суб'єктів - учасників цього ринку, які б відповідали світовим стандартам щодо надання страхових послуг (або на початкових етапах його становлення та розвитку наближались до них).

Правове регулювання страхової діяльності здійснюється всіма трьома гілками влади: законодавчою, виконавчою та судовою. Центральним органом виконавчої влади, що здійснює правове регулювання страхової діяльності, є кабінет Міністрів України [3, с. 133]. Наглядовим органом є Міністерство фінансів України в особі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Валютне регулювання здійснює НБУ; податкове - Державна податкова адміністрація України; антимонопольне - Антимонопольний комітет; управління частками державного майна - Фонд державного майна; проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг - Держфінпослуг. Розгляд та вирішення спірних питань у галузі страхової діяльності покладено на Господарський суд [4, с. 473].

Окрім того є коло проблем, вирішення яких покладається на інститути, створені самими учасниками страхового ринку для регулювання відносин між самим страховиками, між учасниками страхового ринку і державою, а також між національним та міжнародними інститутами (організаціями) страхової сфери. Вирішення цих завдань покладається на Лігу страхових організацій України та інші об'єднання страховиків.

Ліга страхових організацій України (ЛСОУ) - це неприбуткове об'єднання учасників страхового ринку, засноване у 1992 році, з метою захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринку страхових послуг. ЛСОУ нараховує 109 організацій.

У сфері формування державної політики щодо функціонування та розвитку страхового ринку ЛСОУ співпрацює з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, іншими органами державної влади, громадськими організаціями - партнерами ЛСОУ та засобами масової інформації [2, с. 67].

Взаємовідносини страховика та держави регламентуються ст.41 Закону України «Про страхування»,в якій зазначається: «Страховик не відповідає за зобов'язання держави, а держава - за зобов'язання страховика. Не припускається, за винятком обов'язкових видів страхування, страхування життя, майна фізичних осіб, перестрахування, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов'язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика та страхувальника, якщо вони суперечать законодавству України».

Разом з тим у статті 42 цього Закону зазначається, що держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійсненні страхової діяльності. Втручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов'язане з повноваженням органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зауважити, що держава повинна залишатися повноважним суб'єктом страхового ринку, але вона не повинна перебирати на себе ті функції, які може виконати ринок.

По-перше, держава мусить взяти на себе відповідальність за страховий захист від тих ризиків, які не хоче брати до страхування приватний страховий бізнес. Не всі суспільно значущі страхові захисні функції має виконувати держава, вона може делегувати їх виконання приватному сектору на таких умовах, які були б прийнятними для нього.

По-друге, і законодавча, і виконавча влада мусять враховувати той факт, що страховій діяльності не властивий вільний міновий оборот, що ця галузь економіки не запрограмована на високу прибутковість, її покликання полягає в запровадженні такої системи використання невідшкодованих страховиком страхових премій, щоб страхові компанії України стали здатними здійснювати страховий захист таких ризиків, які наразі під силу тільки державі. Це вивільнило б значну частину коштів державного бюджету для вирішення інших нагальних завдань.

По-третє, головним завданням держави є забезпечення такого законодавчого поля, якого ті суб'єкти, які хочуть і можуть подбати про себе у випадку скрути, мусять здійснювати страхування за свої кошти, а ті кому це не під силу, - за рахунок спільних зусиль.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ СТРАХОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1. Аналіз динаміки розвитку страхового ринку України

 

В економічних джерелах встановлюються різні думки відносно чинників, що впливають на розвиток ринку страхування. Основними факторами можна назвати фактори соціально-економічного, економічного та політичного характеру [83 с. 143, 84 с. 16, 85 с. 1, 86 с. 161, 87 с. 16, 88 с. 8].

За дев'ять місяців 2011 року в Україні налічувалося 445 страхових компаній, з яких 67 компаній займаються страхування життя та 380 компаній займаються страхуванням NonLife. Кількість компаній зменшилась на 6 одиниць за рік та зменшилась кількість страховиків, що займаються страхуванням життя на 5 одиниць [89].

За 9 років відбулося зростання кількості страхових компаній на 34, 9 %. Так, у 2002 році налічувалося 338 страховиків, а в 2010 на 118 компаній більше - 456 страховиків, тобто спостерігалося макроекономічне відновлення ринку страхування.

У 2010 році у порівнянні з 2009 роком на 2639,6 млн. грн. (12,9 %) збільшилися обсяги надходження валових страхових премій, обсяг чистих страхових премій збільшився на 669,7 млн. грн. (5,3 %) (табл. 2.1).