Фінансові інвестиції та формування портфеля фінансових інвестицій

Цінні папери за видами поділяються на :

1. Акції
2. Облігації внутрішніх державних і місцевих позик
3. Облігації підприємств
4. Казначейські зобов'язання
5. Ощадні сертифікати
6. Векселі
7. Приватизаційні папери (сертифікати).

Цінні папери за групами поділяються  на:

1. Пайові
2. Похідні
3. Боргові

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство у ньому і гарантує участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідацією акціонерного товариства.

Як зазначалося раніше, акції  можуть бути іменними і на пред’явника, привілейованими і простими. Громадяни  мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг останніх фіксується в книзі реєстрації акцій відповідних товариств. До неї вносяться відомості про власника акцій, час їхнього придбання та кількість у кожного акціонера. Щодо акцій на пред’явника, то реєструється лише їхня загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна державного підприємства в разі перетворення останнього не акціонерне товариство. До цього треба додати, що привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальної її вартості з виплатою фіксованого відсотка. Облігації усіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються з обмеженим обігом.

Облігації внутрішньої  державної  та місцевої позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій має бути значення товару (послуги), під який (яку) вони випускаються. Облігації, що призначаються для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових облігацій), повинні мати купонні листки на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств – емітент з оформленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру стандартного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених акцій.

Кошти, одержані від реалізації облігацій  позичкового характеру, направляються  відповідно до державного та місцевого  бюджетів, а також до позабюджетних фондів місцевих адміністрацій. Виплата доходу на придбані облігації здійснюється згідно умовами їхнього випуску. Проте дохід на облігації цільової позики (безвідсоткової облігації) не виплачується. Власникам таких облігацій надається лише право придбати відповідні товари або послуги, під які випущено цей вид цінних паперів. Якщо ціна товару на момент його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною в облігації, а коли товар стане дешевшим, власнику виплачується різниця між вартістю облігації та ціною товару [8 c.213].

Казначейські  зобов'язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщується тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання  фінансового доходу. Випускається три різновиди казначейських зобов'язань: а) довгострокові – з терміном чинності від 5 до 10 років; б) середньострокові – від 1 до 5 років; в) короткострокові – до одного року. Рішення про емісію довго – і середньострокових казначейських зобов'язань встановлюється Кабінетом Міністрів, а короткострокових – Міністерство фінансів України. Ціна продажу казначейських зобов'язань встановлюється залежно від часу їхнього придбання в межах строку чинності. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовується на покриття поточних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат за формою і змістом – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту так і строків на нього.

Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або  до запитання, іменними та на пред’явника. Іменні ощадні сертифікати обігу не підлягають, їхнє відчуження іншим особам не допускається. Цей вид цінних паперів (як і облігації) фізичні особи можуть придбати тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства (організації) – за рахунок чистого прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Виплата доходу на ощадні сертифікати  здійснюється за умови пред’явлення їх для оплати в банк – емітент. Якщо власник ощадного сертифікату  вимагає повернення депонованих  на певний термін коштів раніше за обумовлений  строк, то йому виплачується менший відсоток, що узгоджується з власником у момент внесення коштів на депозитний рахунок.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і переказний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель (тратта) – це письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату) сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у визначений строк. При цьому трасат стає боржником тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис [8 c.74].

У процесі обігу вексель передається  одним держателем іншому з допомогою  передавального напису – індосаменту. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і  платіж за векселем. Вексельні зобов’язання можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю – вексельного поручництва. У разі відмови від платежу векселедержатель може вчинити судовий позов проти акцептанта. Крім того, якщо вексель не акцептовано або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя способом регресу (зворотної допомоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосата, аваліста), солідарно зобов’язаних перед векселедержателем.

В Україні донедавна в обігу  перебував особливий вид державних  цінних паперів, що засвідчував право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації певної частки майна державних підприємств, - приватизаційні папери (майнові сертифікати). Їхню емісію здійснював Національний банк України, а видачу громадянам України організовували місцеві відділення Ощадного банку України. Згідно з чинним законодавством України видані громадянам приватизаційні майнові сертифікати підлягали обміну на акції вітчизняних підприємств, що приватизувалися.

Сукупність різних видів цінних паперів, що випускаються і перебувають у обігу в Україні, поділяють на три групи. До першої з них належать пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента. Друга група охоплює боргові цінні папери, за якими емітент бере на себе зобов'язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управлінні справами емітента. Третю групу становлять похідні цінні папери, механізм обігу яких зв’язаний із пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Порядок  розробки фінансового інвестиційного  проекту

 

Фінансова діяльність будь-якого підприємства потребує періодичного прийняття рішень стосовно інвестування фінансових ресурсів на оновлення наявної матеріально-технічної  бази, на розширення обсягу виробництва (послуг, робіт), а також на освоєння нових видів діяльності, включаючи інвестування коштів на ринку капіталів, у цінні папери тощо.

Значні інвестиційні ресурси реально  витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства або організації, під яким розуміють певний комплекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповідних для досягнення поставленої мети (розвиток техніко – технологічної бази , започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо) [10 c.19].

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування  охоплюють певний проміжок часу від  виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію виробничого об’єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення).

Цей проміжок часу називаюь циклом  інвестиційного  проекту (або інвестиційним циклом). Він включає три фази:

1. передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);
2. власне інвестиційну (проектування, укладення контрактів, спорудження чи облаштування виробничих та інших приміщень, навчання персоналу);
3. виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяльності підприємства чи організації після практичної реалізації проектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій : аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування в конкретний об’єкт, можливості потенційних інвесторів, стан забезпечення цього об’єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об’єкта. Головною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи іншої інвестиційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює:

• попереднє обґрунтування;
• допоміжні (функціональні) дослідження;
• техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту.

На етапі допоміжних (функціональних) досліджень здійснюється детальне опрацювання конкретних аспектів проекту. Ці дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводиться обов’язково за такими напрямами:

• прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з урахуванням очікуваного проникнення на ринок;
• виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експерементальних випробувань;
• вивчення місця розміщення (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним чинником);
• оцінка економічного й техногенного впливу виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;
• дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги) ;
• вибір конкретного технологічного устаткування з урахуванням кількості і можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування  інвестиційного проекту, коли приймається  рішення про наявність технічних, екологічних, економічних і комерційних передумов для його практичної реалізації, здійснюється за такою схемою [7, c.96]:

 

Розділ техніко-економічного Обґрунтування	Структура розділу
1. Основна  ідея проекту	Ідея проекту Спонсори проекту Головні відомості про проект
2. Аналіз ринку  і стратегія маркетингу	2.1 Загально економічний аналіз 2.2 Дослідження ринку 2.3 Основи проектної стратегії 2.4 Основна концепція маркетингу 2.5 Витрати і доходи маркетингу
3. Сировина, матеріали  та комплектуючі вироби	3.1 Специфікація потреби в сировині,              матеріалах і комплектуючих виробах 3.2 Доступність матеріальних ресурсів 3.3 Стратегія поставок, витрати  на матеріали та комплектуючі  вироби
4. Місцезнаходження	4.1 Аналіз місцезнаходження та  навколишнього середовища 4.2 Остаточний вибір пункту розміщення  об’єкта та оцінка витрат
5. Інженерно-технологічна  частина проекту	5.1 Виробнича програма і виробнича  потужність 5.2 Вибір технологій, детальний  план та інженерні основи проекту 5.3 Вибір обладнання, будівельно-монтажні роботи
6. Організаційні  накладні витрати	6.1 Організація та управління  об’єктом 6.2 Організаційне проектування 6.3 Накладні витрати
7. Трудові  ресурси (персонал)	7.1 Потреба в окремих категоріях  персоналу 7.2 Оцінка витрат на його отримання
8. Планування  процесу здійснення проекту	8.1 Цілі та етапи процесу реалізації  проекту 8.2 Календарний графік реалізації  проекту 8.3 Розрахунки загальних витрат
9. Фінансовий  аналіз та оцінка ефективності  інвестування	9.1 Цілі та завдання фінансового аналізу 9.2 Аналіз витрат на реалізацію  проекту 9.3 Методи економічної оцінки  інвестиційного проекту 9.4 Фінансові та економічні показники  діяльності підприємства (організації) 9.5 Фінансування проекту.