Фінансування соціальних функцій держави в нових соціально-економічних умовах

Як відомо, інновації є основною рушійною силою економічного зростання, від них в істотному ступені залежить конкурентоспроможність будь-якої країни. Досвід розвинених країн світу свідчить, що сучасна інноваційна модель економічного зростання відіграє головну роль у вирішенні соціально-економічних проблем. Україна свого часу теж мала науковий потенціал європейського рівня, на розвиток якого щорічно виділялося 3% ВВП.

Отже, сучасна соціальна  політика України реалізується через  державний бюджет, який є головним механізмом забезпечення діяльності держави і найважливішим елементом соціальної політики, а також свідчить про віддачу від бюджетних коштів.

З викладеного можна  зробити наступний висновок: на нинішньому етапі розвитку модель забезпечення економічного зростання, побудована на основі споживання і стимулювання зовнішніми інвестиціями (як це було в попередні роки незалежності, що спричинило за собою різке зростання зовнішнього боргу), себе вичерпала. І тому досягти продуктивності суспільної праці рівня західноєвропейських країн шляхом інтенсифікації зростання традиційних секторів національної економіки неможливо.

 

3.2. Проблеми фінансової стабілізації  в Україні.

 

 Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити політику, спрямовану на зміцнення національної валюти. Значну увагу завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться  і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може посилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати

податками і витратами.      

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію.

Цей вид регулювання  проводиться непідконтрольним уряду  центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позичкового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.      

Намагаючись приборкати що вийшла з-під контролю інфляцію, уряди багатьох країн, починаючи  з 60-х років, проводили так звану  політику цін і доходів, головна  задача якої по суті зводиться до обмеження

заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає  адміністративну, а не ринкову стратегію  боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.     

Необхідно відзначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї чи іншої країни.

Становлення ринку в  Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних  процесів. Боротьба ж з цим був  методами тотального або значного адміністративного  контролю над цінами і доходами, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин,

негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.     

Введення державного замовлення, інвестування промисловості  і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.     

Необхідні серйозні і  комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, поряд із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи.

Радянській економіці  були властиві тривалий розвиток в  режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.     

Очевидно, що порушення  народногосподарських пропорцій неможливо  усунути без певної структурної  політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку

успіх буде досягнутий.

 

3.3 Шляхи вдосконалення фінансової  системи України та механізму  її функціонування

 

Фінансова політика - основний елемент у системі управління фінансами. Вона спрямована на забезпечення ефективного розподілу і перерозподілу наявних фінансових ресурсів держави для найкращого задоволення потреб відтворення і зростання суспільного багатства. Своє конкретне втілення фінансова політика має в фінансовому механізмі держави.

Фінансовий механізм - інструмент фінансової політики, що представляє собою систему встановлених державою форм, видів і методів організації фінансових відносин.

Залежно від ступеня  регулювання з боку держави фінансовий механізм підрозділяється на директивний  і регулюючий.

Директивний пов'язаний з відносинами, в яких безпосередньо бере участь

держава (податки, державний  кредит, бюджетний процес і т.д.).

Регулюючий визначає основні напрями функціонування фінансових відносин, що не зачіпають безпосередньо інтереси держави (організація внутрішньогосподарської діяльності на підприємствах).

З одного боку, фінансовий механізм включає в себе системи  фінансового планування, регулювання та контролю, систему грошових розрахунків, систему фінансових важелів і стимулювання, фінансових норм і нормативів, показників, державні банківські та фінансові резерви.

Також фінансовий механізм можна представити у вигляді  сукупності

механізмів функціонування окремих ланок фінансової системи:

1. Функціонування бюджетного механізму.
2. Механізм функціонування фінансів підприємств, установ та

Організацій.

3. Механізм функціонування позабюджетних фондів.
4. Механізм функціонування місцевих фінансів.
5. Функціонування страхового механізму.
6. Механізм функціонування фінансового ринку.

Для забезпечення стабільного  та ефективного функціонування фінансового механізму держави першорядне значення має правова регламентація форм і норм фінансових відносин. Вони є джерелом і регулятором фінансової системи. Саме на підставі їх можна простежити механізм функціонування фінансової системи, зрозуміти, як акумулюються,

розподіляються і перерозподіляються фінансові ресурси.

Оцінка якості роботи фінансового механізму відбувається відповідно з його адекватністю сучасним інтересам суспільства, зі здатністю його досягати поставлені цілі і вирішувати конкретні завдання. Також механізм функціонування повинен бути інструментом узгодження та реалізації інтересів різних верств суспільства і наявних у держави об'єктивних можливостей.

Більш конкретно таку рису можна визначити як фінансове планування, тобто один з елементів управління фінансами, об'єктом якого є розподільний процес. Цей процес охоплює формування і розподіл фінансових ресурсів, освіту і використання на їх основі різних грошових фондів і здійснюється на основі виробничих і фінансових показників. 

        У процесі фінансового планування визначаються:

1. Джерела і розміри фінансових ресурсів на планований період.
2. Обсяги грошових фондів, створюваних на їх основі.
3. Розраховуються напрями та структура використання коштів грошових фондів, при цьому вирішується завдання найбільш ефективного їх використання.

 

У процесі складання  фінансових планів вишукуються матеріальні, трудові та фінансові резерви для зростання фінансових ресурсів і скорочення непродуктивних витрат.

Механізм фінансового  регулювання дає можливість державі сформувати такі умови для суб'єктів фінансового механізму, які б примусили їх діяти відповідно з необхідними для суспільства напрямками. Таке регулювання проводиться за допомогою інструментів фіскальної, бюджетної, податкової політики та ін.

Фінансовий контроль можна представити у двох аспектах:

1. Строго регламентована діяльність спеціально створених контролюючих органів за дотриманням фінансового законодавства і фінансової дисципліни всіх економічних суб'єктів
2. Невід'ємний елемент управління фінансами та грошовими потоками на макро-, і мікрорівні з метою забезпечення доцільності та ефективності фінансових операцій.

 

     Фінансовий контроль являє собою дві взаємопов'язані, але відокремлені сфери: державний фінансовий контроль і недержавний фінансовий контроль, який у свою чергу підрозділяється на внутрішній (Внутрішньофірмовий, корпоративний) і зовнішній (аудиторський).

Державний фінансовий контроль покликаний відслідковувати вартісні пропорції розподілу валового національного продукту. Він поширюється на всі канали руху грошових ресурсів і відстежує повноту і своєчасність їх надходження до бюджетів та цільове їх використання. Державні контролери наділені правом здійснювати ревізії та перевірки як у державному секторі, так і в сфері приватного та корпоративного бізнесу, якщо такі зумовлені загальнонаціональними економічними інтересами.

Цілями недержавного контролю (головним чином, внутрішньофірмового), в протиставлення державному, є мінімізація своїх відрахувань до державної скарбниці та інших витрат з метою підвищення норми прибутку на вкладений капітал.

Становлення фінансової системи України відбувалося одночасно зі становленням її державності. Хоча ще передчасно говорити, що цей сектор економіки придбав завершений образ, основні його елементи так чи інакше сформувалися і функціонують. Це системи державних фінансів, банківська, фондових і валютних бірж, страхових, довірчих та інвестиційних компаній.

Серед економістів переважає  думка, що створення ефективної бюджетної  системи є, мало не головною метою  ринкової реформи в Україні. Вона повинна охопити проблеми власне бюджетного процесу, структури надходжень і витрат, бюджетного дефіциту і способів його фінансування. Хоча за останні два роки і мали місце певні позитивні зрушення, бюджетний процес все ще характеризується непрозорістю, значним паралелізмом і відсутністю чіткого розподілу повноважень та обов'язків між законодавчими і виконавчими органами. Ця проблема ще більш загострилася через недавні події на міжнародному ринку капіталу, які негативно вплинули на український кредитно-валютний ринок, ускладнивши фінансування бюджетного дефіциту.     

В умовах трансформаційної економіки України основними  напрямками фінансової політики, спрямованої  на вдосконалення фінансової системи  України, є:

1. Удосконалення фінансового  законодавства та права

2. Подолання таких  форм фінансового криза, як:

- некерована державна заборгованість країни (загальний державний борг приблизно дорівнює ВВП, зовнішня заборгованість 12,5 млрд. дол, внутрішня - 40 млрд. грн.);

- банкрутство;

- подолання прихованого дефіциту місцевих бюджетів, питома вага яких вже при плануванні цих бюджетів становить 60-70 %;