Припинення господарської діяльності

 Чинний ГК  України містить термін "ліквідація  суб'єкта господарювання" (ст. 60), але усе ж таки загальний  порядок ліквідації зорієнтований на господарські організації - юридичні особи і не належить до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т.ч. філії, представництва). Підтвердженням тому є ст. ст. 110, 111 ЦК України, які регулюють підстави та загальний порядок ліквідації саме юридичної особи.

 Відповідно  до ст. 110 ЦК України юридична  особа може бути ліквідована  у добровільному порядку на  підставі рішення учасників (повне  та командитне товариство), або  органів управління юридичної особи, уповноважених на це установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також у інших випадках, передбачених установчими документами.

 Що ж до  примусового порядку ліквідації  юридичної особи, то підстави  такої ліквідації встановлено  як ЦК України, так і іншими законодавчими актами.

 ЦК України  встановлює такі підстави для  винесення судом рішення про  примусову ліквідацію юридичних  осіб:

- визнання судом  недійсною державну реєстрацію  юридичних осіб через допущені  при її створенні порушення,  які не можна усунути (ч. 1 ст. 110);

- у випадку,  коли у повному та командитному  товаристві залишається один  учасник і останній не перетворить  таке товариство в інше господарське  товариство, а також у разі  виходу учасника з повного  товариства, виключення одного з  учасників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи - учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у статутному фонді (ст. 132);

- у разі вибуття  всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139);

- якщо вартість  чистих активів товариства з  обмеженою відповідальністю, товариства  з додатковою відповідальністю  та акціонерного товариства стає  меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду (ст. ст. 144, 151, 155).

 Стаття 38 Закону  України від 15 травня 2003 р. №  755-ІУ "Про державну реєстрацію  юридичних осіб та фізичних  осіб - підприємців" встановлює  такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку:

- визнання недійсним  запису про проведення державної  реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної  особи, які не можна усунути;

- провадження  нею діяльності, що суперечить  установчим документам, або такої, що заборонена законом;

- невідповідність  мінімального розміру статутного  фонду юридичної особи вимогам  закону;

- неподання  протягом року органам державної  податкової служби податкових  декларацій, документів фінансової  звітності відповідно до закону;

- наявність  в Єдиному державному реєстрі  запису про відсутність юридичної  особи за вказаним місцезнаходженням.

 Стаття 59 ГК  України визначає, що юридична  особа ліквідується:

- за ініціативою  власника (власників) чи уповноважених  ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством України, - за рішенням суду:

- у зв'язку  із закінченням строку, на який  вона створювалась, чи у разі  досягнення мети, заради якої її було створено;

- у разі визнання  її в установленому порядку  банкрутом, крім випадків, передбачених  законом;

- у разі скасування  її державної реєстрації у  випадках, передбачених законом.

 Організація  також може бути ліквідована  при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності - після задоволення вимог кредиторів - майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з неодноразовими грубими порушеннями законодавчих приписів [21,с.255].

 Позовну  заяву про ліквідацію має право  пред'являти до суду орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи. Інші державні органи (державна податкова інспекція, пенсійний фонд та ін.) не мають права подавати такі позовні заяви. Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на її учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

 Окремо слід  розглянути ліквідацію об'єднань  підприємств. Так, відповідно  до ч. 5 ст. 124 ГК України рішення про ліквідацію господарського об'єднання може бути прийнято лише підприємствами-учасниками (а також за рішенням суду). Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об'єднань підприємств, створених на добровільних засадах. Рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про ліквідацію об'єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству.

Загальний порядок  ліквідації суб'єктів господарювання (юридичних осіб) встановлений ст. 60 ГК та ст. 105 ЦК України. Так, відповідно до зазначених норм спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. Ліквідаційна комісія утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання (юридичної особи) чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України (мається на увазі ліквідація в процесі банкрутства, оскільки така здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. ст. 22-34) Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Ліквідація юридичної особи може бути також покладена на орган управління суб'єкта, що ліквідується (ч. 1 ст. 60 ГК України). З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами суб'єкта господарювання [18,с.543].

 Призначенню  ліквідаційної комісії передує  наступна процедура. Учасники  юридичної особи, суд або орган,  що прийняв рішення про припинення  юридичної особи, зобов'язані  негайно письмово повідомити  про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, не пов'язане з банкрутством юридичної особи, також у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Таке повідомлення робиться для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, або суду щодо припинення юридичної особи.

 Відповідно до ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

- нотаріально  посвідчену копію рішення засновників  (учасників) або уповноваженого  ними органу щодо припинення  юридичної особи;

- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації [20,с.265].

 Відповідно  до ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відомості про:

- найменування юридичної особи;

- ідентифікаційний  код юридичної особи;

- місцезнаходження  юридичної особи;

- підставу для  прийняття рішення щодо припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення  або ліквідація) юридичної особи;

- місце та  дату внесення запису про прийняття рішення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом при припинення юридичної особи;

- дату призначення  та відомості про комісію з  припинення (ліквідатора, ліквідаційну  комісію тощо);

- порядок і  строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється. Строк для заяв та претензій кредиторів не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК, ч. 2 ст. 60 ГК України).

 Одночасно  із поданням вищезазначеного оголошення ліквідаційна комісія зобов'язана вжити усіх необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості особи, що ліквідується, та виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію (п. 4 ст. 60 ГК України). Кодексом не визначаються "необхідні" способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому ліквідаційна комісія повинна застосувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.

 Після закінчення  строку для пред'явлення вимог  кредиторам ліквідаційна комісія  складає проміжний ліквідаційний  баланс, що містить відомості  про склад майна ліквідованого  суб'єкта господарювання, в тому числі речі, майнові права (дебіторська заборгованість), перелік пред'явлених кредиторами вимог (найменування кредитора, підстава виникнення вимоги), а також результати їх розгляду (можливість відмови чи задоволення) (ч. 5 ст. 60 ГК, ст. 111 ЦК України). Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. До затвердження ліквідаційного балансу жодних виплат кредиторів не можна проводити, а також не можна здійснювати відчуження майна юридичної особи для їх задоволення [17,с.218].

 Виплати  кредиторам провадяться відповідно  до затвердженого проміжного  балансу в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК та ст. 61 ГК України, із коштів юридичної  особи, а якщо коштів недостатньо, ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Особливість правового статусу деяких юридичних осіб обумовлює можливість задоволення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих осіб, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до ст. 124 ГК України у разі недостатності у повного товариства його майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це правило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК України). Через недостатність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть субсидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК України).

Під час ліквідації юридичної особи відповідно до ст. 112 ЦК України ліквідаційна комісія  задовольняє претензії кредиторів з дотриманням такої черговості:

- у першу  чергу задовольняються вимоги  кредиторів щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою та іншим способом;

- у другу  - вимоги працівників, пов'язані  з трудовими відносинами, вимоги  автора про виплату за використання  його інтелектуальної творчої діяльності;

- у третю  - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових  платежів);

- у четверту - усі інші вимоги.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний  баланс, що затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи (ч. З ст. 111 ЦК, ч. 5 ст. 60 ГК України). Частина 5 ст. 60 ГК України передбачає обов'язкову наявність того, щоб достовірність та повнота ліквідаційного балансу були перевірені у встановленому законодавством порядку. Але щодо цього слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначений лише для господарських товариств. Згідно зі ст. 20 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII "Про господарські товариства" достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, меншим ніж 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 Майно юридичної  особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, використовується за вказівкою власника (ч. 4 ст. 61 ГК України), хоча ч. 4 ст. 111 ЦК України передбачає передання майна, що залишилось, її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами чи законом. Так, відповідно до ст. 21 Закону України "Про господарські товариства" таке майно розподіляється між учасниками відповідно до установчих документів товариства. Стаття 21 Закону України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян" встановлює, що кошти та інше майно об'єднань громадян, які ліквідуються, не можуть перерозподілятися між їх членами і використовуватися для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави [19,с.654].