Поняття права власності на природні ресурси та його особливості

на природні ресурси різна, хоча всі форми власності є рівноправними, мають

рівні умови для їх розвитку та захисту.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, ст. 9 уже названого Закону «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами

права виключної власності народу України». Отже, законом встановлено загальнонародну власність на вказані природні ресурси. Це особлива форма привласнення в інтересах народу, якій притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення. Народ України як єдине

джерело державної влади в республіці має право безпосередньо, шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх

використання і охорони або здійснювати своє повновладдя в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів через республіканські органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Рівень управління і закріплення природних об'єктів за певними формами

власності визначається значенням окремих природних об'єктів, ресурсів, систем

для масштабів всієї республіки та суспільства в цілому. Тому в державній власності розрізняють загальнодержавну власність і власність адміністративно-

територіальних одиниць (комунальну, муніципальну власність) на природні ресурси.

У приватну та колективну власність природні ресурси, що знаходяться у державній власності, передаються у випадках і з дотриманням умов, передбачених законодавством.

 

 

 

1.3. Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси.

 

Реалізація права власності на природні ресурси здійснюється через правовідносини, які виникають між власником та іншими особами. Структура будь-якого правовідношення включає в себе об'єкт, суб'єкт правовідношення і

зміст право-відношення. Ці категорії присутні і в правовідносинах з приводу реалізації права власності на природні ресурси. Об'єкти права власності на природні ресурси.

Об'єктом права власності загалом є індивідуалізовані пред­мети та об'єкти

матеріального світу. Відповідно об'єктом права власності на природні ресурси є природні чи штучно створені, але невіддільні від природних умов і екологічно взаємопов'язані об'єкти та екологічні системи, які виконують життєзабезпечувальні екологічні функції і зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридичне визнаних документах як об'єкти володіння, користування і розпорядження.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про власність» об'єктами права власності

серед інших об'єктів та майна (як то будови, споруди, цінні папери та ін.) можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, виключна (морська) економічна зона. Практично визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у

натуральному стані (п. 1 ст. 1 Закону України «Про власність»), які знаходяться в межах території України.

Саме повітряний простір в межах території України є об'­єктом права власності, а не атмосферне повітря, як його складовий компонент. Останнє в силу його функціонального призначення як природного компонента життєдіяльності всіх живих організмів не може бути індивідуалізованим об'єктом будь-чиєї власності — належати будь-якому одному власнику: громадянину чи державі. Отже, встановлення права власності на природні об'єкти залежить від ступеня їх матеріалізованості та функціонального значення. Саме тому не може бути об'єктом власності сонячна енергія.

Всі природні ресурси як об'єкти права власності за загаль­ноприйнятою схемою характеризуються сукупністю притаманних їм внутрішніх властивостей:

а) властивості природного об'єкта — типові для даного об'єкта ознаки пр(наприклад: родючість грунтів земель сільськогосподарського призначення, продуктивність лісових насаджень і їх корисні властивості та ін.);

б) стан природних об'єктів чи ресурсів — зміни, які виникли в них в результаті природних процесів чи господарської діяльності (наприклад, зміна родючості грунтів внаслідок розвитку вітрової та водної ерозії, заболочення і засолення земель; руйнування берегів, дамб в результаті шкідливої дії вод; забруднення і засмічення вод внаслідок втрат мастила, хімічних, нафтових речовин; зсуви гірських порід);

в) природні процеси, що відбуваються в даному природному об'єкті (наприклад, втрата гумусу, погіршення структури грунту, пошкодження насаджень кореневою губкою і т. ін.).

Крім того, природні об'єкти характеризуються їх екологіч­ними зв'язками з

іншими природними об'єктами та екологічною системою в цілому.

Все це в сукупності визначає значущість природних ресурсів для суспільства,розпорядження ними з боку державних законодавчих органів та органів управління.

Залежно від форм власності природні ресурси класифікуються на: природні

ресурси державної власності, природні ресурси колективної власності, природні

ресурси приватної власності. За видовою ознакою об'єкти власності на природні

ресурси об'єднані в фонди — земельний, водний, лісовий і т.д. Але залежно від

сукупності якісних характеристик природних об'єктів, що входять до складу кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині кожного фонду.

Землі державної власності відповідно до цільового призна­чення поділяються на:

1) землі сільськогосподарського  призначення; землі, надані для потреб сільського господарства;

2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико- культурного призначення;

5) землі лісового фонду — вкриті лісовою рослинністю чи які тільки підлягають залісенню, зайняті спорудами лісового господарства, його сільськогосподарськими угіддями, болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду;

6) землі водного фонду — зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, а також островами, прибережними смугами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами;

7) землі запасу — не передані у власність, що перебувають у віданні сільських, селищних, районних та інших рад народних депутатів і призначаються для передачі у власність або надання у користування.

Водні об'єкти державної власності — це:

1) поверхневі води: природні  водойми (озера), водотоки (річки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки;

2) підземні води, які є  джерелом централізованого водо­постачання;

3) внутрішні морські води  та територіальне море.

Поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого постачання, є водними об'єктами місцевого значення.

Лісові об'єкти державної власності — це лісові ресурси державного значення від рубок головного користування і живиця.

Об'єктом державної власності є незагальнопоширені корисні копалини загальнодержавного значення відповідно до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, куди входять горючі корисні копалини (газ природний, конденсат, вугілля, сланці, нафта, торф), метали (чорні і кольорові), рідкісні, благородні, розсіяні, рідкісно­земельні), неметали, води, інертні гази.

До природних ресурсів державної власності відносяться об'єкти тваринного світу — дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об'єкти тваринного світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (мор­ської) економічної зони, водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів державного значення.

І останнім із видів природних об'єктів державної власності є природно-заповідний фонд — це території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, природні ресурси національних природних парків.

Регіональні ландшафтні парки; зони — буферна, антропогенних ландшафтів,регульованого заповідного режиму біосферних заповідників; природні ресурси включені до складу, але не надані національним природним паркам; заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до п. 2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших фор­мах власності, передбачених законодавством України, — колективній і приватній.

Співвідношення державної та інших форм власності скла­даються під впливом двох основних факторів: інтересів держави в максимальній ефективності виробництва та економіки в цілому і інтересів держави щодо збереження природних об'єктів та всієї екосистеми країни.

Що до тваринного світу, то відповідно до законодавства у колективній і приватній власності можуть перебувати дикі тварини та інші об'єкти тваринного

світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законодавством шляхом.

Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або придбані у власність за межами України).

Об'єктом колективної чи приватної власності можуть бути також загальнопоширені корисні копалини місцевого значення (пісок, глина, гравій тощо) і торф за умови, що останні знаходяться в межах ділянок землевласників, тому вказані форми власності на корисні копалини є досить відносними, оскільки забезпечуються відповідно колективною чи приватною формою власності на земельну ділянку, де знаходяться ці корисні копалини.

Те ж можна сказати і про колективну чи приватну власність на водні об'єкти

площею до 3 га і ліси площею до 5 га, розташовані на угіддях  сільськогосподарських підприємств (колективна власність) або на угіддях селянських (фермерських) господарств (приватна власність, оскільки селянське

(фермерське) господарство  не має статусу юридичної особи).

Колективна і приватна форма власності на землю нарівні з державноюзатверджена статтею 78 Земельного кодексу України.

До земель колективної власності відносяться землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі

радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств, передані їм за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

Землі приватної власності громадян — це ділянки для:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель (присадибна ділянка);

— садівництва;

— дачного і гаражного будівництва.

Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних

ресурсів кордонами території України законодавець встановив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

Для ведення селянського (фермерського) господарства у приватну власність

можуть передаватись безоплатно земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель.

Конкретні розміри земельних ділянок для передачі у приватну власність

визначають сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів в межах визначених норм з врахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей щодо обробітку наданих земель переважно членами селянського

(фермерського) господарства.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності зе­мельні ділянки понад площу, що передається їм безоплатно. Відповідно до Земельного кодексу вони можуть придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки понад 50 га за відповідну плату.

Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадяни України мають право одержати у власність земельні ділянки таких розмірів: не більше 2,0 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; не більше 0,25 га у сільських населених пунктах та 0,15 га у селищах міського типу для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для членів колективних

сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів присадибна ділянка

може бути розміром не більше 0,25 га, у містах — 0,1 га.

Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будів­ництва не повинен перевищувати 0,1 га, будівництва індивідуальних гаражів — 0,01 га, для