Дослідження динаміки зростання обсягів природно-заповідного фонду Київської області засобами геоінформаційних систем

- лісових  пожеж і виділення областей, яким  можуть бути завдані збитки  в результаті пожеж (пожежонебезпечні  райони); 

- лісонасаджень (визначення збитків, які викликані  незаконною вирубкою лісу, визначення  видового складу лісів);

- створення моделей водних басейнів для аналізу ступеня ризику і моделювання ситуації, яка виникає під дією заданої умови (підйом чи пониження рівня води, замулювання чи заболочування території і т.д.);

- зон, забруднених промисловими  викидами, і виявлення пов'язаних з цим проблем;

• моделювання наслідків екологічних катастроф (промислові викиди і т. п.) і визначення областей міської і приміської зони, які піддалися найбільшому (найменшому) впливу небезпечних факторів;
• наслідків стихійних лих на базі аналізу зображень місцевості, які отримані після катастрофи, визначення причин, підготовка карт для забезпечення оперативного реагування на надзвичайні ситуації;
• визначення маршрутів для доступу до районів стихійних лих.

Першочерговим завданням у створенні екологічної ГІС є аналіз екологічної обстановки Київської області, створення бази даних потенційно-небезпечних об'єктів, аналіз природних катаклізмів, які властиві для даного регіону, оцінка стану рослинного та тваринного світу природоохоронних територій [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

 

1. Готинян В.С., Красовський Г.Я., Мельник І.В. «Геоінформаційні системи і технології». ДНВЦ «Природа», Київ
2. Довгий С. О., Копійка О. В., Черепін Ю. Т. Засади регіональної інформатизації. — К.: ІТГІП, 2005.
3. Довгий С. О., Лялько В. І., Трофимчук О. М. та ін. «Інформатизація аерокосмічного землезнавства», — К: Наук, думка, 2001
4. Карпінський Ю. О., Лященко А. А., Сотніков В. В., Черепін Ю. Т. Регіональні земельні інформаційні системи / Інформаційний бюлетень Асоціації міст України. — К., 1996. — № 9.
5. Кондратьев К.Я., Федченко П.П. Спектральная отражательная способность и распознавание растительности. - Л.: Гидрометеоиздат, 1982. - 216 с.
6. Красовський Г.Я., Петросов В.А. Космічний моніторинг водних екосистем з використанням ГІС-технологій. Київ.: Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів. 2002. - 230с.
7. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища  в Київської області у 2007 році - К., 2008, - 71 с.
8. Рачкулик В.И., Ситникова М.В. Отражательные свойства и состояние растительного покрова. - Л.: Гидрометеоиздат, 1981. - 287 с.
9. Росс Ю.К., Петерсон У.К. О каталогизации КСЯ лесной зоны Европейской территории Советского Союза // Исследования Земли из космоса. 1984. - №2. - С. 60-66.
10. Скольник М. Справочник по радиолокации - М.: Сов. радио, 1976. - 454 с.
11. Шумейко В.О., Вишняков В.Ю. Створення екологічної ГІС Хмельницької області з використанням ДЗЗ. Екологія і ресурси: Зб. наук. праць Інституту проблем національної безпеки.-К.:ІПНБ, 2008.-№18-120с.

 

 

 

3.1. Екологічна  політика України з питань  дослідження динаміки зростання  природно-заповідного фонду

 

Екологічна політика Київської області є невід’ємною складовою екологічної політики України.

Основи екологічної політики України викладені в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [12].

Основною метою екологічної політики області, як і в цілому в державі є забезпечення конституційного права громадян на безпечне навколишнє природне середовище. Тому інтеграція екологічної політики в усі напрями діяльності є обов’язковою умовою переходу до екологічно збалансованого розвитку держави, коли розвиток країни, структура економічного зростання, матеріального виробництва та споживання функціонує в межах здатності природних екосистем відновлюватися, поглинати забруднення та підтримувати життєдіяльність теперішнього і майбутніх поколінь.

Екологічна політика спрямована на стабілізацію і поліпшення екологічного стану Київської області, охорону, раціональне використання й відтворення усіх видів природних ресурсів шляхом:

• затвердження екологічної політики, як інтегрованого чинника соціально-економічного розвитку держави, з метою переходу до екологічно збалансованого розвитку;
• формування і впровадження екологічно збалансованої системи природокористування, зміни нераціональних моделей виробництва і споживання, екологічно-інноваційної модернізації економіки України;
• поліпшення екологічного стану річок, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води [1];
• стабілізації та поліпшення  екологічної ситуації в містах та промислових центрах;
• збереження біотичної та ландшафтної різноманітності, розвитку природно-заповідної справи;
• розширення та зміцнення мінерально-сировинного потенціалу держави, комплексного використання природних ресурсів;
• вдосконалення системи задоволення потреб економіки, науки, освіти та оборони країни у геопросторовій інформації та картографічній продукції;
• реалізації заходів щодо зменшення негативного впливу глобальних екологічних проблем на стан екологічної безпеки країни, розширення участі України у міжнародному співробітництві.

Для стимулювання сталого розвитку районів запроваджується договірна система відносин між урядом, центральними органами влади та органами місцевого самоврядування. Умови договору передбачають здійснення певних заходів, які мають державний пріоритет і фінансуються на основі принципу додатковості з державного бюджету. У цих заходах визначаються зобов’язання органів місцевого самоврядування.

З метою врахування інтересів регіонів і центральної влади у плануванні районного розвитку, узгодження їх дій та прозорості у визначенні депресивних територій створюється спеціальна парламентсько-урядова комісія з питань сталого розвитку районів, яка має виконувати функції арбітра при розв’язані проблемних питань у договірних відносинах.

 

3.2. Загальнодержавна програма  формування національної екологічної  мережі України. Заходи збереження біорізноманіття та формування екомережі

 

Природні ландшафти існують майже на 2/5 території країни. Найменш трансформовані природні ландшафти на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами та на відкритих землях, площа яких становить загалом 19,65% усієї території країни. Враховуючи те, що лише 44% лісів виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що близький до природного стан мають ландшафти на 12,73% території країни.

Питання формування екомережі були інтегровані в «Програму охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екобезпеки в Київській області на період до 2005 року» [15].

У 2001 році було розпочато виконання Загальнодержавної програми формування екологічної мережі України на 2000-2015 роки [7], перший етап якої (2000-2005 рр.) передбачав забезпечення збільшення площі окремих елементів національної екомережі, застосування економічних важелів сприяння їх формуванню на землях усіх форм власності, створення відповідної нормативно-правової бази, здійснення комплексу необхідних наукових досліджень та організаційних заходів.

На сьогоднішній день в Київській області відсутня регіональна програма формування національної екологічної мережі та регіональна схема екологічної мережі.

Рішенням Київської обласної ради від 06.11.2007р. №198-13-V затверджено обласну екологічну Програму «Охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів Київської області на період до 2011 року» [17]. На проведення робіт з винесення в натуру меж територій та об’єктів природно-заповідного фонду  місцевого значення передбачено 500 тис. грн. 

Сприятливими передумовами для збільшення площі земель з природними ландшафтами, що склалися у процесі реформування економічних відносин у землекористуванні, є:

• вилучення земель сільськогосподарського призначення (насамперед деградованих орних земель) внаслідок економічної збитковості їх використання за призначенням;
• вилучення із промислового використання (у видобувній, будівельній та інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний стан і становлять підвищену небезпеку для навколишнього середовища;
• надання переваги відновленню природних ландшафтів як найбільш доцільному виду використання земель, що вилучають зі сфери сільськогосподарського використання;
• встановлення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг навколо водних об'єктів [1];
• збільшення території лісів, лісосмуг навколо сільськогосподарських угідь, промислових та житлових зон;
• сумлінне виконання Україною міжнародних зобов'язань у галузі охорони довкілля.

До складу національної екологічної мережі України включаються території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водні об'єкти, водоохоронні зони та прибережні захисні смуги водних об'єктів, інші землі водного фонду, водно-болотні угіддя, сіножаті, пасовища, полезахисні лісові смуги, землі оздоровчого та рекреаційного призначення, а також землі історико-культурного характеру, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища, збереження біологічного та ландшафтного  різноманіття, насамперед видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України. На цих землях підтримка стабільності природного середовища забезпечується шляхом встановлення в адміністративному порядку особливих режимів природокористування.

До основних природних регіонів екомережі належать: Карпатська гірська країна, Передкарпаття з Опіллям, Кримська гірська країна, Західне Полісся, Придніпров’я, Полісся, Східне Полісся, Подільська височина, Середнє Придніпров’я, долина Сіверського Дінця, Донецький кряж і Приазовська височина, Дніпровсько-Молочанське межиріччя, Пониззя долини Дунаю, Азовське море та Північно-східний шельф Чорного моря. Для цих регіонів визначені основні складові у вигляді існуючих і перспективних національних природних парків, природних і біосферних заповідників. До головних природних коридорів віднесено річки Дністер, Південний Буг та Західний Буг, Дніпро та Сіверський Донець.

Природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, інші значні за площею цінні природні території з суворим заповідним режимом створюють ключові райони екологічної мережі. Останні поєднуються в єдину територіальну систему природними коридорами, які включають території, що особливо охороняються, а також відновлювані, буферні та сполучні території екологічної мережі [7].

 

3.3. Природно-заповідний фонд  України

 

 Природно-заповідний фонд становлять  ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти  яких  мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного  світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Згідно закону України «Про природно-заповідний фонд України» територія природно-заповідного фонду (ПЗФ) охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною [8].

Структура природно-заповідного фонду України включає в себе 11 категорій територій і об'єктів загальнодержавного та місцевого значення. Це природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, а також штучно створені об'єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, зоологічні парки.

Природно-заповідний фонд України на даний час має в своєму складі 7243 території та об'єкти загальною площею близько 2807,1 тис. га, що становить 4,65% усієї території України.

Площі територій та об'єктів окремих категорій у природно-заповідному фонді мають такі параметри: природних заповідників - 6%, біосферних заповідників - 8%, національних природних парків - 23%, заказників - 38%, пам'яток природи - 1%, регіональних ландшафтних парків – 20%,заповідних урочищ - 3%, штучно створених об'єктів ПЗФ (ботанічних садів, зоологічних парків, дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва) - 1%.

Частка площ ПЗФ від площ адміністративних одиниць ("відсоток заповідності") теж суттєво відрізняється. Найменшою (до 1%) вона є у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Кіровоградській, Харківській областях, найбільшою (11-15%) у Закарпатській, Івано-Франківській, Хмельницькій областях, м. Києві, а в м. Севастополі становить майже 30%. У Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Черкаській областях та Автономній Республіці Крим заповідні території займають 2-4%, у Волинській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Чернівецькій та Чернігівській областях - 6-9%. В цілому по Україні частка заповідних територій становить 4,5%. З 1992 року, тобто за період незалежності України, площа ПЗФ зросла більш ніж удвоє [3].

Основним законодавчим актом в галузі заповідної справи є Закон України «Про природно-заповідний фонд України» [8]. Закон затвердив класифікацію територій і об'єктів ПЗФ, врегулював питання власності на природні ресурси в їх межах, порядок функціонування установ, управління природними комплексами та природокористуванням, діяльністю служби державної охорони. Визначені спеціально уповноважені органи в галузі заповідної справи, права громадян і громадських організацій. Щодо кожної з категорій заповідних об'єктів встановлено режим охорони і використання, визначено основні вимоги до внутрішньої територіальної організації багатофункціональних об'єктів, таких як національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки.

Серед інших законодавчих актів, які безпосередньо спрямовані на вирішення завдань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, важливе місце належить законам України: «Про тваринний світ» [10], «Про рослинний світ» [9], «Про Червону книгу України» [11] та Положення про Зелену книгу України [14]. Ряд питань охорони природних середовищ, існування рослин і тварин регулюються Земельним, Лісовим, Водним кодексами та Кодексом про надра, що були прийняті за роки незалежності України.