Взаємозв’язок між продуктивністю праці і економічним зростанням

Актуальність проблеми.

Незважаючи на майже двадцятилітній період трансформацій, економічний  розвиток держави сьогодні є доволі суперечливим, а аналіз та дослідження  темпів та якості економічного зростання  залишаються надзвичайно актуальними  і викликають великий інтерес  науковців. Одним з важливих показників, що характеризує ефективність виробництва країни є показник продуктивності праці. Вдосконалення виробничого процессу та управління ним, впровадження високих технологій, ноу-хау, та інших чинників підвищення ефективності дозволяє досягати вищих рівнів продуктивності, тобто збільшення виробництва при наявних трудових ресурсах.

Взаємозв’язок між продуктивністю праці і економічним зростанням є очевидним, адже, продуктивність праці у ринковій економіці є одним з факторів формування сукупної пропозиції. У командній економіці основою ж

формування сукупної пропозиції був план, а продуктивність праці не відображала економічних реалій. Збільшення виробництва забезпечувалось не за рахунок підвищення ефективності виробництва, а за рахунок збільшення залучення ресурсів у виробництво, що є абсолютно нераціональним з огляду на їх обмеженість.

Аналіз ролі та впливу продуктивності праці в на економічне зростання держави має практичне значення, оскільки розуміння взаємозв’язку таких параметрів є важливим при розробці національних програм та стратегій розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз відомих з літератури підходів дозволяє з’ясувати, що серед  вчених

продовжується дискусія навколо тлумачення терміна «продуктивність праці». Так, економічна енциклопедія за редакцією С.В. Мочерного трактує

продуктивність праці як «ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг». З точки зору О.А. Грішнової, автора відомого підручника з економіки праці, продуктивність праці є «узагальнюючим показником використання робочої сили,.. що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, в даному випадку, – результатів праці та її витрат». За рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), пропонується розрізняти поняття “продуктивність” і “продуктивність праці”. Продуктивність вважається загальним показником, який, по-перше, показує ефективність використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації тощо) під час виробництва різних товарів і послуг, по-друге, відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, витраченими на їх виробництво, по-третє, дозволяє співставляти результати

виробництва на різних економічних рівнях. Що стосується продуктивності праці, то за рекомендаціями МОП, це є показник, який відображає ступінь ефективності використання одного конкретного фактору виробництва (або ресурсу) – праці. Справедливо підкреслити, що обсяг виробленої продукції залежить від сукупності затрат праці, зокрема праці живої та минулої (уречевленої). Остання група витрат праці включає витрати праці щодо створення засобів виробництва, що використовуються в процесі трудової діяльності (йдеться про віддачу засобів виробництва). Традиційно сприймаючи це з теоретичної точки зору, в той же час розуміємо складність управління продуктивністю праці з прикладної точки зору, адже для ґрунтовного аналізу динаміки цього показника доцільно враховувати роль усіх затрат праці.

 Продуктивність праці варто трактувати в вузькому і широкому сенсі і це знімає суперечності в її тлумаченні та подальшій оцінці:

Продуктивність праці у вузькому сенсі – це показник продуктивності конкретної праці на мікроекономічному або індивідуальному рівнях, що уявляє собою відношення обсягу виробленої продукції (послуг) до витрат лише одного з факторів виробництва – живої праці, які можуть вимірюватись за годину, день, квартал, рік (людино-години, людино-дні, в річних розрахунках – середньооблікова чисельність персоналу);

Продуктивність праці у широкому сенсі – це суспільна продуктивність праці, яка характеризує результативність виробничого процесу на макрорівні і уявляє собою відношення загального обсягу виробленої продукції та послуг до загальних затрат праці.

Продуктивність праці в широкому сенсі можна визначати багатоваріантно, на інтегральній основі враховуючи результати суспільної праці і витрати такої праці. Найбільш поширений підхід в публікаціях сучасних економістів – це розрахунок співвідношення ВВП в економіці до чисельності зайнятих (формула 1):

Пзаг = ВВП/ ЧЗ.

де Пзаг – продуктивність праці загальна (на макроекономічному рівні);

ВВП – валовий внутрішній продукт в економіці (в постійних або фактичних цінах відповідно для цілей проведення динамічного або статистичного аналізу);

ЧЗ – чисельність зайнятих в економіці.

 

В Україні Наказом Міністерства економіки України від 26 грудня 2008 р. № 916 затверджено «Тимчасові методичні  рекомендації розрахунку продуктивності праці в цілому в економіці  та за видами економічної діяльності». Ці рекомендації формують загальні підходи до визначення показників продуктивності праці – на національному рівні, за видами економічної діяльності, а також для міжнародних порівнянь. У них прийнято варіант визначення та розрахунку продуктивності праці, який найбільш відповідає загальноприйнятій міжнародній практиці та особливостям національної статистичної звітності. Зокрема, згадується показник багатофакторної продуктивності, який пов’язує обсяг випуску з витратами.

Хоча й прийнято методичні положення для розрахунку продуктивності і продуктивності праці в національній економіці, що є дуже позитивним фактом, та все ж не відбулося введення їх до офіційного статистичного моніторингу.

Дуже важко усвідомити, що через 20 років після здобуття Україною державної незалежності її ВВП становить лише 68% від рівня 1990 р., а загальносвітовий показник ВВП за ці ж роки майже подвоївся .

Дані, наведені на рис. 1, дозволяють окреслити досить стабільну тенденцію зростання економіки після 1999 р., якій передувала тенденція різкого спаду з початку 1990 р.

Рис. 1. Індекси фізичного обсягу валового внутрішнього продукту України, у відсотках до 1990 р.

 

Ефект зменшення випуску в перші роки перехідного періоду в науковій літературі отримав назву трансформаційного спаду оскільки зумовлений передусім процесами переходу від планової системи господарювання до ринкової. Глибина, структура і тривалість такого спаду можуть навіть не визначатися динамікою традиційних чинників економічного зростання.

Сьогодні Україна стикається з численними глобальними і внутрішніми викликами, і тому варто зрозуміти, чи може в перспективі економіка розраховувати на продовження зростання. Для того щоб визначитися, що може забезпечити економічний підйом, слід проаналізувати джерела економічного зростання в минулому і визначити, якою мірою вони специфічні для досліджуваного періоду та наскільки впливовими можуть бути в майбутньому.

Зумовленість підйому попереднім спадом випуску дозволяє говорити, що зростання економіки за минуле десятиліття значною мірою було компенсаційним, відтворювальним. Період 2000-2011рр. для національної економіки характеризується процесом зростання за винятком кризових 2008-2010 рр. Аналогічна картина характерна і для основних галузей економіки.

Збільшення випуску в економіці відбувається випереджальними темпами порівняно зі збільшенням вартості основних фондів (в порівняльних цінах 2007 р.) і ще повільнішою тенденцією залучення робочої сили (рис. 2). 

 

 

Рис. 2. Динаміка ВВП, основних фондів і чисельності зайнятих в національній економіці

Такий характер виявлених  залежностей дає підстави стверджувати, що динаміка обсягів випуску протягом 2000-2011 рр. лише незначною мірою описується динамікою залучення капіталу, тоді як значна частина зміни випуску може мати джерелом збільшення продуктивності праці та зміну сукупної факторної продуктивності.

За розрахунками на базі даних Держкомстату України виявлено, що за 2000-2011 рр. в основі зростання випуску лежить випереджальне збільшення продуктивності праці (середньорічний темп приросту – 4,7%): середньорічне зростання ВВП на 4,7% супроводжувалося збільшенням чисельності зайнятих лише на 0,04%. Динаміка другого чинника виробництва – обсягів основного капіталу – демонструє темпи приросту – 3,2% на рік, що певною мірою відповідає динаміці нарощування ВВП, при цьому внесок продуктивності капіталу простежується меншою мірою.

На основі застосування аналітичної  моделі загальної економічної рівноваги «Альфа» науковцями проведено дослідження щодо впливу важелів регулювання економічного зростання України у період 2011-2012 рр. Виявлено, що економіка країни розвивається переважно екстенсивним шляхом – через збільшення кількості використовуваних макрофакторів (доходів і видатків бюджету, інвестицій, праці, капіталу ін.). Результати моделювання засвідчують значну перевагу якісних чинників економічного зростання (збільшення завантаження капіталу, поліпшення технології виробництва, підвищення темпів науково-технічного прогресу), пов’язаних із технологічною модернізацією, над суто кількісним збільшенням інших чинників попиту та пропозиції (збільшення чисельності найманих працівників, зменшення імпорту товарів і послуг, збільшення інвестицій, видатків зведеного бюджету при інвестиційному спрямуванні, експорту товарів і послуг), що підтверджує економічну доцільність упровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Очевидно, що Україна має значний потенціал економічного зростання за умов застосування стратегії якісного економічного зростання.

Дослідження темпів розвитку національної економіки у 2000-2011 рр. засвідчило, що її зростання було забезпечене підвищенням продуктивності праці за рахунок як дозавантаження існуючих виробничих потужностей, так і підвищення стимулів до праці, а також сукупною факторною продуктивністю, яка відображає не тільки ефективність використання суспільством капіталу і праці, а й вплив інституційних чинників, ефективність правової, технологічної та соціальної інфраструктури й тенденцій детінізації економіки. Стримуючим чинником розвитку залишалася проблема старіння основних фондів і, відповідно, низька продуктивність капіталу, а також недостатньо активна інноваційна діяльність підприємств.

 

Виходячи з викладеного, можна зробити низку висновків:

− актуальність проблеми виходу України з кризи та побудови конкурентоспроможної економіки потребує глибоких системних досліджень проблеми підвищення продуктивності праці в суспільстві на усіх економічних рівнях;

− вивчення проблеми підвищення продуктивності праці в Україні вимагає

урахування нових умов господарювання, впливів глобалізації, уважного вивчення ролі усіх впливових чинників на макро-, мезо- та мікроекономічному рівнях, вдосконалення методологічних та методичних підходів до оцінювання та аналізу продуктивності праці, визначення важелів її підвищення з позицій перспектив інноваційного розвитку суспільства;

− недооцінювати роль продуктивності праці в сучасних умовах уявляється

неправомірною та недалекоглядною позицією;

− науково-технічні, технологічні та соціально-економічні передумови зростання продуктивності праці слід розглядати в тісному зв’язку із забезпеченням завдань якісного людського розвитку;

− з теоретичної і прикладної точки зору уявляється нагально необхідним

забезпечити постійний моніторинг продуктивності праці на усіх рівнях управління економікою, забезпечити об’єктивну оцінку продуктивності праці та адекватнее відображення такої оцінки державною статистикою.