Прихід до влади Ліндона Бейнса Джонсона

Вступ

Актуальність. В опитуваннях суспільної думки про діяльність й особистість президентів, більшість американців вважають 36-го президента Ліндона Джонсона одержимим владою і хитрим опортуністом, який намагався домінувати і маніпулювати. Бурхливі події 60-х рр. затьмарили його президентство, що почалися з насильницької смерті Джона Ф. Кеннеді   і супроводжувані студентськими безладдями і важкими расовими хвилюваннями. Майже цілком забуті його соціально-законодавчі досягнення і заслуги в області цивільних прав. Саме тому, актуальними постають заслуги Л. Джонсона у внутрішній політиці та його спроба побудувати «Велике суспільство».

Деякі аспекти проблеми висвітлені у колективній праці Д.Б. Тіндалла та Д.Е. Шайя «Історія Америки» [1]. Автори торкаються внутрішньої політики Ліндона Джонсона та дають оцінку курсу «Великого суспільства». Діяльність адміністрації президента привертала в свій час увагу радянських дослідників. З огляду на це цікавим є праці  Е.А. Іваняна [2], Л.І. Зубка та Н.Н. Яковлева [3]. Характерною рисою викладу матеріалу цих авторів є класовий підхід.

Територіальні та хронологічні рамки охоплюють Сполучені Штати Америки в період 60-х рр. XX ст.

Об’єктом роботи є програма «Великого суспільства» Ліндона Джонсона.

Предметом виступають основні заходи та напрямки діяльності адміністрації Ліндона Джонсона.

Мета роботи полягає у висвітленні внутрішньополітичного курсу адміністрації президента та особливості побудови «Великого суспільства».

Основні завдання полягають у тому щоб:

• висвітлити прихід до влади Ліндона Джонсона;
• з’ясувати суть курсу побудови «Великого суспільства» та визначити його основні напрямки;
• з’ясувати результативність внутрішньої політики Ліндона Джонсона та побудови «Великого суспільства».

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1

Прихід до влади  Ліндона Бейнса Джонсона

Ліндон Бейнс Джонсон став президентом Сполучених Штатів у день трагічної загибелі Джона Кеннеді. На думку більшості американських істориків, якби його кандидатура на посаду віце-президента не була висунута Джоном Кеннеді на національному з’їзді демократичної партії у 1960 р., Джонсону навряд чи вдалося б самостійно домогтися президентства. Проте   це зовсім не означало, що Джонсон був до 1960 р. одним з малопомітних політичних діячів. Він був політиком-професіоналом, присвятив політичній кар’єрі 25 років свого життя. У 1951 р. Ліндон Джонсон стає одним з керівників фракції демократичної партії в сенаті США, а в 1954 р. лідером демократичної більшості. До президентських виборів 1960 р. він вже по праву вважався найбільшим у партії фахівцем у галузі ведення закулісної політичної боротьби. Річард Ніксон назвав його в ті роки «найздібнішим і спритним політиком нашого часу» [4, 369].

У 1960 Джонсон вирішив балотуватися на посаду президента від Демократичної партії. Його активно підтримував Гарольд Хант. Джонсон заявив свою кандидатуру 5 липня, за кілька днів до скликання національного конвенту партії. У першому турі первинних виборів він зазнав серйозної поразки, а в другому програв Джону Кеннеді і був призначений кандидатом у віце-президенти. Після перемоги Джона Кеннеді на президентських виборах 1960 р. Ліндон Джонсон вступив у повноваження віце-президента 20 січня 1961 р. Союз Кеннеді і Джонсона був вимушеним, віце-президент багато в чому не погоджувався з урядовою політикою, але зберігав лояльність [2, 475]. 

Перебуваючи на посаді віце-президента, Джонсон здійснював численні закордонні поїздки, обіймав посаду голови Національної ради з аеронавтики і космосу (National Aeronautics and Space Council), а також Президентського комітету із забезпечення рівноправності при працевлаштуванні (the President’s Committee on Equal Employment Opportunities). В галузі космонавтики і питаннях цивільних прав Кеннеді визнавав за своїм заступником визначену власну відповідальність. Численні закордонні поїздки не надавали йому можливості розгорнутися політично, а лише слугували представництвом Сполучених Штатів і їхнього президента. Серед інших поїздок 19 серпня 1961 р., через кілька днів після спорудження стіни, Ліндон Джонсон відвідав Західний Берлін, щоб продемонструвати блокованому місту тривалу і необмежену підтримку Америки. Його захоплено прийняв мільйон берлінців [2, 475].

22 листопада 1963 р. Кеннеді був вбитий, і з цього дня Джонсон розпочав виконання обов’язків президента. У 14 годин 39 хвилин, біля двох годин після трагічних подій, Джонсон був приведений до присяги на борту президентського літака в даллаському аеропорту і був проголошений тридцять шостим президентом Сполучених Штатів. Першою наказом нового президента був наказ: «Злітаємо вгору». Як і переважна більшість американців, він був глибоко вражений подіями в Далласі. Стосовно вдови і колишніх співробітників Кеннеді він поводився тактовно і великодушно. Більшості запропонував залишитися в уряді [4, 481].

У перші ж дні свого  президентства Джонсон провів бесіди з видатними політичними діячами  обох партій, сенаторами і конгресменами, громадськими і профспілковими лідерами, найбільшими представниками ділових  кіл країни, скликав десять великих  нарад і опублікував десять заяв. Країні було оголошено, що новий президент вважає своїм обов’язком перед пам’яттю покійного лідера завершити обіцяну тим програму широких соціальних реформ і перетворень. Багато противників реформ Кеннеді не наважувалися відкрито протидіяти втіленню в життя ідей нещодавно загиблого президента. Джонсон скористався цією обставиною і провів через конгрес кілька підготовлених за його попередника законопроектів. В результаті прийняття Закону про податкову реформу (Tax Reduction Act) чистий прибуток монополій збільшилася на 15-20 %. Помітно менше – на 4 % були скорочені і ставки оподаткування щодо федерального прибуткового податку для пересічних американців [2, 477].

Наполегливість, з якою Джонсон  сприяв прийняття конгресом Закону про громадянські права 1964 р. (Civil Rights Act of 1964), мала особливу причину. До початку президентської кампанії 1964 р. залишалися місяці у планах Джонсона було переконати чорношкіре населення країни в тому, що його програма в області цивільних прав повністю відповідала планам загиблого Дж. Кеннеді, який користувався популярністю серед більшості представників національних і расових меншин США. Прийнятий закон, що давав формальні гарантії рівноправності чорношкірим громадянам країни і забороняв їх дискримінацію, забезпечував Джонсону їх голоси на виборах [4, 382].

Національний з’їзд Республіканської партії, який проходив у              Сан-Франциско 19 липня 1964 р., обрав своїм кандидатом Баррі Голдуотера. Політична платформа республіканців включала основні положення, висунуті консервативним крилом партії. Значно урізаними або зовсім виключеними з платформи виявилися навіть ті обмежені програми партії в області громадянських прав, федеральної допомоги безробітним і бідним, а також реформи, які фігурували в ній у 1960 р. Особливо непримиренною була та частина зовнішньополітичної програми, яка стосувалася СРСР і радянсько-американських відносин [2, 476].

24 серпня 1964 р. в Атлантик-Сіті з’їзд Демократичної партії затвердив кандидатом на пост президента США Ліндона Джонсона. З урахуванням перспективи виступу на виборах проти консервативного республіканського «тандему» лідери демократів вирішили виключити з політичної платформи окремі її положення, які могли здатися надмірно «ліберальними», особливо в порівнянні з позицією, з аналогічних питань Республіканської партії. У платформі підтверджувалися рішучість сприяти виконанню зобов’язань від Берліна до Південного В’єтнаму за «захист свободи», а також намір продовжувати блокаду Куби. Одночасно з цим в платформі віталося підписання Договору про заборону атомних випробувань у трьох сферах і висловлювалася готовність домагатися припинення гонки озброєнь. Більш стримано порівняно з республіканської платформою підтверджувалася тверда рішучість чинити опір «зростаючій комуністичній загрозі» [3, 177].

Президентські вибори в США 1964 р., що проходили 3 листопада, були одними з найбільш однозначних виборів в історії США, що проходили при повній перевазі президента Ліндона Джонсона. Джонсон лише за рік до цього замінив в якості президента вбитого Джона Кеннеді, але успішно зміг перенести на себе величезну популярність, якою володів Кеннеді. Більше того, Джонсон також успішно зміг представити республіканського кандидата в президенти Баррі Голдуотера як правого законодавця, який хоче знищити програми соціального страхування, створені в 1930-і роки Франкліном Рузвельтом. Джонсон заявляв, що Голдуотер введе Сполучені Штати в ядерну війну з Радянським Союзом. Маючи на руках такі козирі, Ліндон Джонсон отримав 61,1 % голосів виборців та переміг в 44 штатах з 50. Це була одна з найяскравіших перемог, небачених з часів перемоги Джеймса Монро на виборах 1820 року. За Джонсона проголосували жителі великих міст східного узбережжя країни, фермери, чорношкірі американці та ін. [1, 736]

Таким чином, Ліндон Джонсон  в результаті президентських виборів 1964 р. стає обраним президентом США. Саме з цього моменту він розпочинає свій курс на побудову «Великого суспільства».

Розділ 2

Програма «Великого  суспільства»

Внутрішня політика стала  для президента Джонсона пріоритетом. Його програма являла собою набір внутрішніх програм, прийнятих у США з метою побудови «Великого суспільства», в якому не буде бідності. Двома найважливішими цілями програми було проведення соціальних реформ з метою викорінення бідності та вирішення проблеми расової сегрегації. «Велике суспільство» в цілому нагадувало «Новий Курс» Рузвельта, але головна відмінність полягала в прийнятих програмах.

23 квітня 1964 р. Л. Джонсон  вперше вжив термін «велике  суспільство». 22 травня 1964 р. в тексті виступу президента в Мічиганському університеті р. Енн-Арбор цей термін вже фігурував з великої літери «Велике суспільство», ставши основним гаслом його кампанії за переобрання на пост президента США. В той день він заявив: «Велике суспільство ґрунтується на достатку і свободу для всіх. По-перше, у найближчі сорок років ми повинні будемо перебудувати всі міста у США, бо стає все важче жити в американських містах. Їх центри знаходяться у занепаді, а околиці піддаються розбою. Нам бракує будинків і доріг... По-друге, наше село... Сьогодні його краса в небезпеці. Вода, яку ми п’ємо, їжа, яку ми їмо, навіть повітря, яким ми дихаємо, - все знаходиться під загрозою забруднення. Наші парки і пляжі переповнені. Зелені поля і густі ліси зникають... Сьогодні ми повинні почати діяти, щоб запобігти появі Потворної Америки... Наше суспільство не буде великим, якщо кожна молода людина не отримає можливості вивчити всі досягнення людської думки». Цитуючи висловлювання Джефферсона про те, що «жодна країна не може бути неосвіченою і в той же час вільною», він заявив: «В даний час жодна країна не може бути неосвіченою і в той же час великою... Сьогодні 8 мільйонів американців... не мають навіть пятикласної освіти. Майже 20 мільйонів не закінчили і восьми років школи. Майже 54 мільйони – більше однієї чверті населення США – не отримали середньої освіти. Щороку понад 100 тисяч випускників середньої школи, які володіють необхідними здібностями, не вступають в коледжі, оскільки вони не можуть собі цього дозволити» [2, 475].

З 1964 р. у складі виконавчого управління президента утворене Управління економічних можливостей (ОЕО), наділена оперативними функціями з реалізації більшої частини пропонованих програм. Першим головою ОЕО за призначенням президента став С. Шрайвер. Закон про економічні можливості включав чотири види заходів по боротьбі з бідністю: професійна підготовка та навчання, програми так званих «громадських дій», здійснюваних під егідою місцевої влади, спеціальні програми допомоги для сільської місцевості і дрібного бізнесу, а також діяльність організацій місіонерського типу «Добровольці на службі Америки» [6, 309].

Найбільш значною програмою  такого роду стали так звані «трудові корпуси», які у 1965-1968 рр. поглинули 18,9 % всіх асигнувань по лінії Управління економічних можливостей. Однак «трудові корпуси» змогли охопити вкрай незначну частину молоді, яка потребувала навчання. Навіть у період найвищого підйому своєї діяльності (літо 1967 р.) у 123 центрах «трудових корпусів» проходили підготовку лише 42 тис. осіб, хоча в країні до того часу налічувалося близько мільйона підлітків, позбавлених можливості навчатися в школі або працювати. Всього за 1965 –1968 рр. через «трудові корпуси» пройшли 195 тис. осіб, з них більше половини – афроамериканці [6, 310].

Іншою програмою стали  «молодіжні корпуси за місцем проживання», яка передбачала систему заходів  із працевлаштування підлітків з  малозабезпечених сімей за місцем проживання. Для придбання мінімуму освіти і  кваліфікації дорослими безробітними була розроблена спеціальна програма під назвою «робота – досвід». Вона призначалася для глав сімей, які  отримували допомоги, і зводилася  до сприяння у придбанні спеціальності (пов’язаної, як правило, зі сферою обслуговування, дорожніми роботами тощо) на імпровізованих курсах, організованих місцевим апаратом соціального забезпечення на кошти ОЕО. Намічалася також й організація загальноосвітнього навчання для осіб, що мали освіту нижче 6 класів. До часу припинення цієї програми влітку 1969 р. через неї пройшли 225 тис. людей, а витрати на неї у 1965-1968 рр. склали 7 % сукупного бюджету ОЕО. За наявними неповними даними, лише менше половини учасників програми виявлялися в змозі отримати роботу [6, 310].

Особлива роль в законодавстві  по боротьбі з бідністю відводилася  програмах і тактиці «общинних  дій» (Community action programs – CAP), стали основним організаційним принципом значної частини соціальних заходів у рамках «війни з бідністю». Задум цього нововведення полягав у посиленні ефективності та поліпшенні координації різних програм «допомоги бідним» на місцевому рівні шляхом підключення місцевої громадськості (в тому числі й представників самих одержувачів допомоги) до розробки і здійснення цих програм. Концепція «общинних дій», апробована в ряді місцевих експериментів під егідою президентської комісії по злочинності серед малолітніх. Основними адміністративними осередками цієї структури були агентства общинних дій, створювані на місцях з представників громадськості та місцевої влади (відповідно до формулювання закону). У завдання агентств входила розробка і здійснення власних заходів по боротьбі з бідністю, а також організація і контроль за реалізацією низки федеральних програм. В якості бази використовувалися вже існуючі на місцях установи і організації (школи, лікарні, університети тощо), а 90 % витрат на ці заходи брала на себе ОЕО. В 1966 –1968 рр. у всіх штатах країни налічувалося близько 1 тис. таких агентств, кожне з яких зазвичай охоплювало частину великого міста або кілька графств у сільській місцевості. На частку програм «общинних дій» у 1965–1968 рр. виділено майже 2,5 млрд. дол., або 45,8% всіх витрат ОЕО. Близько половини асигнувань припадало на федеральні програми і близько 40% – на ініціативні заходи самих агентств общинних дій [6, 311].