Стан і перспективи розвитку ринків праці за видами економічної діяльності

Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма суспільного поділу праці виявляється в досягненні певного обсягу чи масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. По суті, комбінування презентує процес міжгалузевої інтеграції (багатопрофільне виробництво) на одиничному рівні суспільного поділу праці.

Суспільне виробництво поділяється на сфери матеріального і нематеріального виробництва; переважно розумової і переважно фізичної праці. В першому випадку критерієм поділу є форма кінцевого результату виробничого процесу. Якщо споживна вартість, що створюється у виробничому процесі, втілюється в матеріальному продукт і (товарі), то має місце матеріальне виробництво. Якщо ж результатом виробництва є задоволення нематеріальних (культурних, освітніх, духовних та ін.) потреб або певні послуги, тоді виробництво має нематеріальний характер. Ознакою останнього часто є збіг у часі процесу виробництва і споживання послуг.

Щодо сфер розумової і фізичної праці, то тут принципово розрізняються характер праці та використання знарядь праці. Для розумової праці характерними є продукування ідей і нових знань, передача досвіду, реалізація контролюючих, регулюючих і організаційних функцій трудівника тощо. Фізична праця завжди пов'язана із застосуванням енергії м'язів людини чи безпосередньою участю працівника в технологічних процесах.

Ще одним важливим аспектом суспільного поділу праці є його видова специфіка. Окрім вже згадуваного галузевого існує територіальний поділ праці, який визначає виробничу спеціалізацію тих чи інших регіонів, географічних місцевостей чи адміністративних районів. На основі відповідної сировинної та переробної бази, сталих кооперативних зв'язків і наявності кваліфікованої робочої сили, а також сприятливих природно-кліматичних умов і місцезнаходження розвиваються виробничі комплекси, що визначають економічне становище району чи навіть цілої країни.

2. Регулююча та стимулююча функції рину праці.

  Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує. Головні з  них  такі:  регулююча,  стимулююча,  розподільча  та інтегруюча.

      Регулююча функція. Ринок узагалі впливає на всі сфери економіки і передусім на виробництво. Він дає відповіді на питання що, для кого, як виробляти. Певною мірою ринок впливає і на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переливанню робочої сили з одних регіонів господарств в інші, які пріоритетно розвиваються і є високорентабельними. Тобто він регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а також ефективне використання. Ринок праці, зокрема регулює рух трудових ресурсів у народному господарстві, спонукаючи підприємців утримувати саме ту кількість працівників і такої кваліфікації, які забезпечують його прибутковість.

Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці. Ринок праці - суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.

Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані робітники - >90%). Таким чином, на ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.

На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітної плати може гарантуватися тільки державою, шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування та ін.).

      Стимулююча функція ринку полягає в тому,  що  вона  сприяє  заохоченню тих,  хто  найбільш  раціонально  використовує   фактори   виробництва   для одержання   найкращих   кінцевих   результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації, стимулювання  праці  та  управління. Якщо  суб’єкти  господарювання  не  прагнутимуть  до  постійного   підвищення ефективності виробництва,  їхні  індивідуальні  витрати  виробництва  будуть вищими, ніж суспільно  необхідні,  то  вони  будуть  неконкурентоздатними  і стануть банкрутами. А це означає,  що  ринок  виконує  і  таку  функцію,  як розподільча.

      У   конкурентному   середовищі   ринкова   ціна   диференціює   доходи

товаровиробників, виявляє переможців та переможених. Для перших  створюються умови для подальшого розвитку і процвітання, а  для  других  постає  питання про  їхнє  існування.  Відповідно  відбувається  і  соціальне   розшарування суспільства за доходами – на багатих і бідних.

      Ринок  “зшиває”   економіку   в   єдине   ціле,   розвиваючи   систему горизонтальних і вертикальних зв’язків (підприємств, галузей,  регіонів),  у

тому числі зовнішньоекономічних. У цьому виявляється інтегруюча функція.

      Будучи за своєю  природою інтернаціональним, ринок  сприяє  проникненню товарів у  різні  країни  і  куточки  світу.  Обмін  товарами  між  країнами здійснюється  за  світовими  цінами,  які  будуються   на   інтернаціональній вартості.  Якщо  ж  на  світовий  ринок   потрапляє   товари,   витрати   на виготовлення якого перевищують суспільно необхідні інтернаціональні витрати праці, то їхній власник стає неконкурентоспроможним.

3. Світові тенденції розвитку ринку праці в Україні.

Для ефективного функціонування ринку праці він повинен мати розгалужену і дійову інфраструктуру, здатну застосовувати різноманітні організаційні форми й методи забезпечення зайнятості населення та його соціального захисту. Основними складовими інфраструктури ринку праці є державна політика у сфері зайнятості, нормативно-правове забезпечення, державна служба зайнятості, центри професійної орієнтації та навчання, комерційні біржі працевлаштування, профспілки, спілки роботодавців, комп'ютерна мережа.

Необхідно, щоб регіональні центри зайнятості й управління сільського господарства та продовольства орієнтувалися не лише на миттєве задоволення потреб безробітних у працевлаштуванні, а й на формування у них якостей, які допоможуть їм підвищити рівень своєї конкурентоздатності на ринку праці та спланувати трудову кар'єру. Важливими напрямами поліпшення їхньої діяльності є: відкриття на базі сільських рад представництв районних центрів зайнятості; активізація діяльності за рахунок збільшення фінансування на сплату допомоги по безробіттю; впровадження єдиної технології обслуговування незайнятого населення.

До основних напрямів підвищення рівня зайнятості сільського населення насамперед можна віднести: активізацію розвитку трудомістких сільськогосподарських галузей, переробних та інших промислових підприємств; підвищення рівня зайнятості в особистих селянських господарствах; належний розвиток соціальної інфраструктури агроформувань. Говорячи про розвиток трудомістких галузей аграрних підприємств (скотарство, садівництво, овочівництво, виноградарство та ін.), слід зазначити, що вони сприяють не тільки збільшенню чисельності зайнятих в них осіб у цілому за рік, а й зменшенню сезонності використання робочої сили протягом року. Водночас доцільно здійснювати диверсифікацію зайнятості сільського населення за рахунок розвитку малого і середнього підприємництва в соціальній сфері, переробки аграрної сировини, а також стимулювати самозайнятість за розвиток агротуризму. Позитивні зміни повинні відбуватися і в нормативно-правовій базі з питань праці й зайнятості на селі та просвітницької діяльності.

До заходів, які сприятимуть підвищенню зайнятості сільського населення, можна віднести механізацію та автоматизацію виробничих процесів, паспортизацію робочих місць, дотримання регламентованої тривалості робочого дня, впровадження прогресивних систем оплати праці. З метою стимулювання розвитку підприємництва в аграрній сфері економіки країни необхідно створити в ній сприятливе правове середовище, оптимізувати системи оподаткування та кредитування, удосконалити інформаційне й науково-освітнє забезпечення.

З метою збільшення зайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, доцільно створювати відповідну обслуговуючу інфраструктуру (насамперед — на кооперативних засадах), а також розвивати її взаємозв'язки із сільськогосподарськими та переробними підприємствами. У першу чергу необхідно розробити і впровадити ефективні системи організації заготівель і збуту виробленої населенням сільськогосподарської продукції, попіклуватися про забезпечення селян відповідними матеріально-технічними ресурсами, впроваджувати у присадибному землеробстві й тваринництві нові прогресивні технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби та птиці. Зайнятому в особистих селянських господарствах населенню доцільно надавати відповідні консультації з питань найефективнішого використання землі та майна, формування громадських пасовищ, юридичних прав та обов'язків кожного з них щодо використання наявних ресурсів, трудової діяльності, оподаткування, фінансування.

Підвищенню зайнятості молоді в сільському господарстві сприяють і такі заходи, як надання їй можливості для проходження альтернативної служби в аграрних підприємствах, установах і організаціях, розташованих у сільській місцевості; державна підтримка розвитку молодіжного фермерства та несільськогосподарського підприємництва безпосередньо в сільській місцевості (з виділенням у певних випадках відповідних земельних ділянок і кредитних коштів на пільгових умовах); надання сільській молоді пільгових кредитів для придбання товарів тривалого користування та будівництва житла; створення в регіонах спеціальних навчально-методичних курсів з підготовки сільської молоді для сфери малого бізнесу; забезпечення молодим спеціалістам належного рівня заробітної плати і медичного обслуговування (як їх самих, так і дітей) тощо.

Зменшенню безробіття на селі певною мірою сприяло б і укладення угод у соціально-трудовій сфері з Німеччиною, Данією, Австрією, Бельгією, Грецією, де розвинено фермерство, і українським селянам є куди прикласти свою працю. Вигідні контракти за трудовими квотами можуть бути укладені з Великобританією, Францією, Швейцарією, Італією, Норвегією, Туреччиною, де працівники України зможуть підвищити свій професійний рівень, навчитися суміжній професії або одержати нову спеціальність. Українські селяни могли б ефективно працювати й у країнах Балтії, в Росії, Білорусі, які мають розвинене аграрне виробництво.

Питання, пов'язані із підготовкою селян до виїзду за кордон та їхнім працевлаштуванням, можуть вирішувати недержавні посередницькі організації, які функціонують на основі ліцензування їхньої діяльності, під контролем державних органів з праці (що відповідає вимогам міжнародних конвенцій). Ураховуючи вказане, Міністерство соціального захисту та праці України має проводити відповідні переговори з державами, в які можливі найбільші залучення робочої сили.

Важливим регулятором балансування попиту і пропозиції робочої сили є розвиток системи професійної освіти і перепідготовки осіб, вивільнених у процесі структурної перебудови підприємств. Існуючі на ринку праці системи підготовки кадрів повинні відповідати наступним вимогам: ураховувати реальні потреби економіки (при визначенні структури працівників, які навчаються); мати високу гнучкість (яка дає змогу забезпечувати оперативні зміни в процесі навчання відповідно до потреб економіки даного регіону); мати адекватне фінансування (з боку як держави, так і підприємств).

До числа заходів, що підвищують гнучкість і ефективність системи профосвіти, насамперед належать: розробка та втілення державних програм і стандартів навчання; створення держсистем тестування й сертифікації навчання кадрів; фінансування приватних інститутів профосвіти та їх атестування державними органами; переведення державних профосвітніх структур на часткове і повне самофінансування, а також їх приватизація; фінансування підготовки та перепідготовки кадрів на основі конкурсу, в якому беруть участь не тільки державні, а й приватні навчальні заклади.

З методів держрегулювання профосвіти ефективним є також застосування знижених податкових ставок на прибуток підприємств, які вкладають кошти у підготовку кадрів. До активних заходів регулювання ринку праці належить стимулювання розвитку дрібного та середнього підприємництва. На увагу заслуговує досвід Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, де особам, які бажають розпочати власну справу у вказаному напрямку, надається відповідна інформаційно-консультативна, технічна, фінансова і кредитна допомога.

Головними завданнями державного регулювання ринку праці є максимальне зниження рівня безробіття та підтримання оптимального співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили. Однак необхідно зазначити, що держрегулювання ринку праці не повинно призводити до неефективного функціонування підприємницьких структур. Воно покликано бути мінімально необхідним. Що ж стосується професіональних спілок, які є другим суб'єктом регулювання ринку праці, то їхня основна функція — поліпшення умов зайнятості та підвищення заробітків своїх членів. Держава має сприяти створенню нових робочих місць, для чого застосовуються кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування України на випадок безробіття.