Теоретичі основи здійснення міжнародної економічної інтеграції

Золотурн, Базель, Ааргау і  Юра тобто під неї частково підпадають і "великі

регіони" – "Верхній  Рейн" і "Саар-Лор-Люкс-Рейн". Найбільш важливим у цій

угоді є те, що регіональні  та місцеві органи влади, які підписали його можуть

самостійно укладати з  прикордонними партнерами угоди  про кооперацію.

      Таким чином, створюється загальна правова основа, що надає місце-

вим органам влади великі можливості для розвитку прикордонної співпраці.

Уряд Німеччини розглядає "Угоду Карлсруе" як "модель співпраці в Європі

XXI століття" і прагне  поширювати цей досвід. З 1996 р. до цієї моделі нале-

жить ще одна близька за суттю германо-бельгійська угода "Майнцська уго-

да". В умовах України  запровадженню таких форм співпраці  сприяло б фор-

муванню у прикордонних регіонах "регіональних мережевих співтовариств".

Під "регіональним мережевим співтовариством" розуміємо різноманіття акторів, що солідарно співпрацюють у просуванні індивідуальних і колективних інтересів; обмінюються формальними і неформальними ресурса-

ми, і вступають в різні форми комунікації на регіональному політичному просторі. При цьому прикордонний регіон повинен розглядатися вже не

просто як територіальний простір. Набуває важливості політична  актуалізація цього територіального  простору, що виражається в наявності  певних економічних і політичних інтересів, консолідованого або  ж, навпаки, поляризованого політичного співтовариства, своєрідного характеру комунікацій.

     До того ж, політика розвитку ТКС повинна розглядатися як один з пріоритетних напрямів загальної регіональної політики, а, з огляду на це, саме прикордонний регіон як певного типу "політичний регіон", що є важливим

чинником у загальному політичному житті країни, включає, загальну велику

вузлову проблему (депресивність  розвитку) і загальне історичне минуле (периферійність). Важливо є й  те, що саме комунікативні зв'язки і  здібності соціальних мереж позитивно впливають на адаптивні можливості держави і безлічі її політичних інститутів. Поряд із політичним чинником, у процесі формування регіональних мережевих співтовариств доцільно брати до уваги і безліч інших чинників географічної, економічної, соціальної, демографічної,

освітньої властивостей.

   Специфічними формами міжрегіональної співпраці в регіоні Балтійського моря є так звані "дуги" (arcs) – Південно-балтійська дуга і Ботнічна дуга. Проект "Південно-балтійська дуга" (South Baltic Arc) реалізують у межах програми BSR INTERREG IIIB. Проектна територія протягується по південному узбережжю Балтійського моря від Німеччини через Польщу, область Калінінграда РФ і Литву та Латвію уздовж міжнародної транспортної магістралі "ВіаГанзеатіка".Всього в проекті беруть участь органи влади 13 регіонів.

      Проект Ботнічна дуга (Bothnian Arc) стартував ще з 1998 р. Він охоп-

лює 12 муніципалітетів, розташованих на узбережжі Ботнічної затоки (сім  –

шведських і п'ять – фінських). У них проживає більше половини населення

Північної Швеції та Північної Фінляндії.

Новими, насамперед за розмірами  і сферою сполучення акторів, є "Трикутниками зростання", тобто транснаціональні економічні зони, поширені на досить великій, але чітко визначеній географічній території, в якій відмінності у наявних чинниках трьох або більше країн і субрегіонів використо-

вуються з метою розвитку зовнішньої торгівлі та залучення іноземних інвестицій. Вважають, що функції "трикутника зростання" в економічному розвитку значно ширші, ніж функції єврорегіонів, оскільки вони дають змогу сполучати в цілісність регіони (типи регіонів), які володіють взаємодоповнюваними один одного видами ресурсів.

     В ідеалі, три регіони включають по одному з компонентів економічної

системи: земля – праця  – капітал; четвертий компонент  – підприємницькі

можливості – є результатом  взаємодії всіх трьох регіонів або  типів регіонів.

         Таким чином, створюючи подібне стратегічне об'єднання, географічно

суміжні субрегіони можуть використовувати принцип порівняльних переваг.

У 1996 р. "трикутник" було розширено внаслідок залучення  до нього

нових районів Малайзії та Індонезії, після чого його площа перевищила пів-

мільйона квадратних кілометрів, а населення – 34 млн осіб, відповідно, змі-

нилася назва на "трикутник зростання Індонезія – Малайзія – Сінгапур". Окрім офіційно створеного трикутника в Південно-Східній Азії без відкритої

координації на високому політичному  рівні виник "Південно-Китайський

трикутник зростання". Його утворили Гонконг, частина Тайваню  і провінції

Гуандун і Фуцзянь (КНР).

Фінський професор В. Кивікарі, вивчивши азіатський досвід, запропо-

нував сформувати Південно-Балтійський "трикутник зростання" з долучен-

ням до його складу:

● розвинених регіонів в економічних відносинах країн ЄС: Північної Німеччи-

ни і Польщі, Південної Швеції;

● регіонів країн із трансформаційною економікою (нових членів ЄС) – Північної Польщі, Литви, Західної Латвії;

● регіонів країн – "прямих сусідів" ЄС – Північно-Західної Білорусі і області

Калінінграда.

Не менш цікавою є пропозиція автора стосовно організації "трикутни-

ка зростання" у Фінській затоці, куди могли б увійти Південна Фінляндія, Естонія і регіон Санкт-Петербурга.

Основною метою нових  форм ТКС є перевтілення прикордонних, пе-

риферійних районів у межах державних територій в інтегровані, взаємодо-

повнювані райони, що набувають  функцій передавача нової інформації, дос-

віду тощо. Адже розвиток ТКС передбачає зниження залежності прикордон-

них територій не тільки від внутрішніх адміністративно-територіальних кор-

донів, але і, безпосередньо, від державного кордону.

 

1.2.Регіональні  ітеграційні угрупуваня.

Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них можна виділити: в Західній Європі — Європейський Союз (ЄЄ) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); у Північній Америці — Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні — Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалось Європейські співтовариства, а неофіційно — Європейське співтовариство, або просто Співтовариство. З 1 листопада 1993 р. після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна назва цього угруповання — Європейський Союз.

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн — ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1)Європейського об´єднання  вугілля і сталі (угода укладена  в 1951 p., а набула чинності в  1952 p.);

2)Європейського економічного  співтовариства (Римська угода про  створення ЄЕС укладена в 1957 p., а набула чинності в 1958 p.);

3)Європейського співтовариства  з атомної енергії (угода набула  чинності в 1958 p.).

Розвиток інтеграції в  рамках ЄС пройшов всі етапи: від  зони вільної торгівлі до економічного і валютного союзу.

В ЄС як повноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія (останні чотири країни — з 1995 p.). З 1998 р. Європейський Союз веде переговори про вступ до цієї організації з шістьма країнами-кандидатами: Кіпром, Польщею, Словенією, Угорщиною, Чехією та Естонією. Серед цих країн найкращі шанси мають Польща, Угорщина, Чехія, хоча і вони не можуть вступити до ЄС раніше 2004 p., що обумовлено внутрішніми труднощами в ЄС. Переговори з Болгарією, Латвією, Литвою, Румунією та Словаччиною розпочнуться тільки після того, як вони наблизяться до критеріїв, необхідних для вступу до Євросоюзу. Виявляють бажання (але мають дуже мало шансів у недалекому майбутньому) вступити до ЄС Хорватія, Сербія, Македонія, Албанія та Україна. Із колишніх соціалістичних країн Європи тільки Росія, Беларусь та Югославія не задекларували бажання приєднатися до ЄС. У самому ж Союзі планують до 2015—2020 pp. збільшити кількість членів до 30—35.

Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

Європейський Союз має  свої наднаціональні законодавчі та виконавчі органи:

• Рада міністрів — законодавчий орган, на рівні якого приймають рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС. Голоси різних країн мають різну вагу залежно від економічної могутності країни і рішення приймаються більшістю.
• Європейська рада — верховний орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн — членів ЄС. Його робота проходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейську раду не треба плутати з Радою Європи, яка не є установою Європейського Союзу, діяльність якої зосереджена здебільшого на співробітництві в галузі освіти та культури.
• Комісія Європейського Союзу — виконавчий орган, який має право подавати на затвердження Ради міністрів проекти законів.

Комісія Європейського Союзу:

а) контролює дотримання митного режиму, стан аграрного ринку, податкову політику тощо;

б) здійснює фінансування зі своїх фондів (соціального, регіонального, аграрного);

в) самостійно веде переговори з третіми країнами;

г) має право розпоряджатися спільним бюджетом;

д) приводить у відповідність  до норм ЄС національні законодавства, стандарти і норми.

•  Європейський парламент — орган, що контролює діяльність комісії і затверджує бюджет.

• Суд ЄС — вищий судовий орган, який забезпечує виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім цих органів, існують інші консультативні органи та допоміжні заклади — різні комітети, комісії, підкомісії, фонди регіонального регулювання.

Первинним законодавством і  правовою основою ЄС є міждержавні угоди про створення і розширення ЄС та інші угоди про діяльність Союзу. Вони мають однакове тлумачення у всіх країнах — членах Союзу і підпадають під його юрисдикцію.

Законодавчими для всіх країн  — членів ЄС, але з різним ступенем обов´язковості, є також регламенти, директиви, рішення, рекомендації та думки.

Регламенти є вищими від національних законів і мають на території країн — членів ЄС силу закону.

Директиви містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн — членів ЄС.

Рішення спрямовані до конкретних адресатів, не є обов´язковими, хоча мають певне юридичне значення.

Рекомендації і думки не мають юридичного значення і не обов´язкові для виконання.

Законодавчі акти Європейського  Союзу вищі за національні закони в таких сферах:

• зовнішньоторговельній;
• аграрної політики;
• торгового і цивільного права;
• податкового права.

Прийняття будь-яких нормативних  актів, які суперечать праву ЄС, на території країн-членів не допускається.

Європейський Союз має  власний, незалежний від країн-членів, бюджет. Розмір його визначається Радою і Європарламентом, який затверджує бюджет ЄС.

Дохідна частина бюджету ЄС формується за рахунок:

а) власних коштів, які  складаються із ввізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільгосппродукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку; митних податків за загальним митним тарифом; частини податку на додану вартість; інших коштів;

б) внесків країн-членів (1,2—1,3 % ВВП всіх країн).

Найбільша частина бюджету  ЄС використовується на проведення спільної аграрної політики, основою якої є  субсидування внутрішніх та експортних цін. Внаслідок митних бар´єрів на аграрний ринок ЄС практично не надходять товари зі світового аграрного ринку, ціни на якому значно нижчі.

Під час створення ЄС були проголошені його завдання:

• поступове усунення обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;
• введення спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

• ліквідація перешкод для  вільного переміщення осіб, капіталів та послуг;

• загальна політика в галузях  транспорту і сільського господарства;

• створення валютного союзу;
• уніфікація податкових систем;
• зближення законодавств країн-учасниць;
• розроблення принципів узгодженої економічної політики.

В реалізації проголошених завдань ЄС досягнуті значні успіхи: проводиться єдина торговельна політика стосовно третіх країн, уніфіковані національні фінансові системи і створена Європейська валютна система, сформовано єдиний внутрішній ринок, відмінені обмеження щодо ряду товарів, послуг, капіталів, введені єдині стандарти на багато видів продукцій тощо.