Міжнародні організації та проблеми втручання у сучасному світі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Міжнародний науково-технічний університет

імені академіка Ю. Бугая

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра обліку та фінансів

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Міжнародні економічні організації»

на тему «Міжнародні організації та проблеми втручання у сучасному світі(миротворчі акції, гуманітарна інтервенція)»

 

 

Виконав: студент групи ЗФН-11

спеціальності «Фінанси та кредит»

Овчаренко О. Є.

                                                                                Перевірив: к.е.н.

Тульчинський Р. В.

м. Київ-2015

Зміст

1. Вступ
2. Основна частина.

• Застосування гуманітарних інтервенцій у міжнародних відносинах

• Сутність поняття «гуманітарна інтервенція»
• Основні суперечності щодо легітимності застосування гуманітарних втручань
• Види гуманітарних інтервенцій
• Особливості застосованих гуманітарних інтервенцій без мандату Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН)

3. Висновки

4. Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва.ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо - і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.

Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Американських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Світові процеси кінця ХХ – початку ХХІ ст. знаменують об’єднання міжнародної спільноти з метою боротьби із різними глобальними загрозами та захист прав і свобод людини і громадянина. Для багатьох міжнародних суб’єктів у реалізації ідей гуманізації та її базових цінностей саме міжнародне право відіграє ключову роль і домінує над національним правом.

 

 

 

 

Доктрина «гуманітарної інтервенції», яка проголошує право і можливість однієї держави чи держав здійснювати військову інтервенцію на територію іншої заради порятунку її громадян, які зазнають істотних утисків своїх прав, зокрема права на життя, стала обґрунтуванням наведення порядку у міжнародних відносинах. Водночас визнання багатьма країнами права на гуманітарне втручання є доволі суперечливим. Представники одних держав переконливо доводять, що захищати життя людей можна будь-якою ціною, а інших, – гуманітарну інтервенцію трактують як неприпустиму через факт втручання у внутрішні справи держави, а отже, й порушення її суверенітету. Однак сучасні міжнародні виклики – тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, внутрішньодержавні етнічні конфлікти, дестабілізація політичної ситуації в колишніх радянських республіках, зокрема в Україні, – все частіше визнаються істотними загрозами для міжнародної безпеки, актуалізують наукові дослідження та обґрунтовують застосування гуманітарних інтервенцій як одного із зовнішньополітичних інструментів міжнародних відносин. Дослідження обґрунтування та осмислення права застосування гуманітарної інтервенції розглядають праці іноземних дослідників Дж. Доннеллі, Р. Кеохана, С. Томаса, Д. Шеффера, М. Паппе, М. Вельгаузен, Ж. Харда, А. Берга, А. Ринікер та ін. З-поміж російських авторів на особливу увагу заслуговують праці П. Іскендерова, П. Гусенова, В. Карташкіна, Р. Орешкіна, в яких здійснено критичний аналіз інституту гуманітарної інтервенції. В Україні проблематика гуманітарних інтервенцій висвітлена у наукових працях М. Неліпа, О. Мережка, Н. Горб, У. Демківа, В. Мотиля, О. Ганзенко, Н. Салатюк, І. Богінської, В. Павлова, А. Федорова, О. Полто- ракова, Н. Хомського та ін. Українські науковці велику увагу приділяють особливостям інституту гуманітарної інтервенції у постбіполярному світі, а також аналізу законності проведення багатьох міжнародних миротворчих військових операцій. Однак, зважаючи на неоднозначність поглядів щодо цієї проблематики та постійне зростання проблем у міждержавних відносинах, проблема вивчення легітимності гуманітарних втручань потребує подальшого вивчення.

Ідея гуманітарної інтервенції активізувалась після Другої світової війни внаслідок прийняття Конвенції про геноцид 1948 р. і Світової декларації громадянських прав 1949 р. Поняття «збройне втручання з метою захисту прав людини», або «гуманітарна інтервенція», вперше застосували наприкінці 1980-х років науковець М. Беттаті і один із засновників організації «Лікарі без кордонів» Б. Кушнер. Вперше до гуманітарної інтервенції вдалися у середині XIX ст., коли Австро- Угорщина і Росія воювали з Османською імперією, захищаючи християнські народи Балкан від турецького гніту. Підставою для інтервенції ззовні, окрім порушення прав людини і громадянина у певній державі, переважно є громадянська війна. В основу концепції «гуманітарної інтервенції» покладено тезу про те, що гуманітарна дестабілізація не може вважатися виключно внутрішньою справою держави і міжнародне співтовариство зобов’язане «рішуче втручатися» у гострі гуманітарні кризи «з метою їхнього оперативного врегулювання» . Водночас поняття «гуманітарної інтервенції» немає загальноприйнятого визначення. Одне з можливих визначень звучить так: «Теорія втручання, яка визнає право однієї держави на здійснення міжнародного контролю за діями іншої за умови, коли ця держава діє всупереч законам людства». Гуманітарну інтервенцію також визначають як примусові заходи держав, що включають використання збройної сили в іншій державі без згоди її уряду, з мандатом або без мандату РБ ООН з метою запобігти або зупинити грубі і масові порушення прав людини або міжнародного гуманітарного права . У науковій літературі загалом існують два основні підходи до трактування поняття «гуманітарна інтервенція» – широке та вузьке. У широкому сенсі гуманітарну інтервенцію трактує Д. Шеффер, визначаючи її як примусову гуманітарну інтервенцію, тобто таку, яка попередньо не узгоджена з урядом країни, що піддається вторгненню. Примусова гуманітарна інтервенція здійснюється з використанням сили та без неї і передбачає дипломатичні та економічні санкції. У трактуванні Д. Шеффера гуманітарна інтервенція буває також не примусовою. Передусім це миротворчі операції, узгоджені з владою країни, в якій вони проводяться, та гуманітарна допомога. У вузькому розумінні гуманітарна інтервенція – це втручання у справи суверенної держави із застосуванням сили з метою захисту прав людини, яке здійснюється без мандату РБ ООН. Натомість інші автори схиляються до думки, що не можна вважати гуманітарною інтервенцією дії без застосування збройної сили. Насамперед через їхню безперспективність (наприклад, події в Північній Африці і на Близькому Сході). У межах цього підходу виділяються два приклади, коли йдеться про гуманітарну інтервенцію як таку:

1) держава здійснює масові і  грубі порушення прав людини (Камбоджа  часів правління червоних кхмерів, Лівія у 2011 році);

2) держава перебуває в стані  громадянської війни, уряд не  контролює свою територію і  не спроможний вплинути на  ситуацію (Ліберія в період громадянських  війн 1989–2003 років, Сомалі, Судан, Руанда в 1990-х роках). Варто вказати, що у міжнародному праві, яке ґрунтується на установчих документах та Статуті ООН, особливо важливими є норми про мирне вирішення міжнародних суперечок, повагу суверенітету держави та її територіальної цілісності та незастосування сили. Утримання від застосування сили у міжнародних відносинах, зокрема, проголошує ст. 2, п. 4 Статуту ООН. Водночас РБ ООН наділена правом легітимно ухвалювати рішення про застосування сили з метою примусу до миру. Так, подібні винятки встановлює глава VII цього документа і засвідчує, що у разі загрози міжнародному миру і безпеці, РБ ООН уповноважується вжити військові дії . Також у міжнародних документах гарантовано право на індивідуальну або колективну самооборону . Враховуючи це, застосування гуманітарної інтервенції поза мандатом РБ ООН є доволі суперечливим. Насамперед це пов’язано з тим, що сучасне міжнародне право містить певні колізії – адже може як дозволити, так і заборонити міжнародну гуманітарну інтервенцію. Зокрема, із ст. 2 випливає, що втручання у внутрішні справи держави забороняється рамками внутрішнього законодавства держав. Дозволом втручання вважають підписання державами Всесвітньої декларації прав людини, в якій питання прав людини перестають підлягати виключно внутрішній юрисдикції держав. Всесвітня Декларація прав людини 1948 р. декларує «визнання рівних і невідчужуваних прав людини як основи для свободи, справедливості та миру в усьому світі», тому багато хто вважає допустимим і таке трактування: гуманітарні інтервенції без мандату РБ ООН можливі у тих випадках, коли РБ не може реалізувати свою мету – захист прав людини іншим способом. На думку дослідників, суперечливі нормативні інтерпретації щодо законності будь-якого акту втручання існують і одночасно не можуть бути усунені. Зокрема, незважаючи на наявність значних переваг для держав, які застосовують легітимні військові дії в гуманітарних цілях, вважається, що міжнародне право не є ресурсом в руках певних держав і не дає їм можливості впливати на політичний контекст їхніх дій. Як обґрунтування легального застосування гуманітарної інтервенції наводяться: по-перше, ідеологія космополітизму і прав людини, яка формує моральну відповідальність усіх за неправові посягання щодо осіб, незалежно від їх громадянства, а також відчай постраждалого населення, регіональна нестабільність тощо. По-друге, вважається, що правила світової політики змінилися настільки, що принцип невтручання у внутрішні справи іншої держави фактично поступається нормам гуманності. Відтак поняття державного суверенітету та гуманітарного втручання стають взаємодоповнювальними і не суперечать один одному. Насамперед тому, що суверенітет є властивістю влади, яка взяла на себе зобов’язання захищати свій народ. Однак недотримання владою своїх зобов’язань узаконює гуманітарну інтервенцію, яка стає на захист порушених прав громадян. Це вказує на певну еволюцію норм, які стосуються гуманітарного втручання як відповіді на надзвичайні ситуації найвищого рівня, такі як геноцид, масові вбивства, етнічна чистка, які є центральними для міжнародних відносин ще з часів Другої світової війни.

Найпоширенішими видами гуманітарних інтервенцій є: одностороння гуманітарна інтервенція (інтервенції: США у Домініканську Республіку (1965 р.), Індії у Східний Пакистан (1971 р.), В’єтнаму у Камбоджу (1979 р.), заходи з метою захисту курдів у Північному Іраці (1991 р.); колективна гуманітарна інтервенція під егідою ООН (інтервенції в Югославію (1992–1993 рр.), Сомалі (1992–1994 рр.), Руанду (1994 р.), Гаїті (1993 р.), Східний Тимор (1999 р.) та гуманітарна інтервенція під егідою регіональних міжнародних організацій (інтервенції НАТО у Косово (1999 р.), ЕКОВАС у Ліберію (1991 р.) [7]. Розглянемо особливості деяких з них. Передусім потрібно вказати, що з кінця холодної війни, було здійснено кілька інтервенцій без мандату РБ ООН. Вартими уваги є інтервенція ЕКОВАС (Економічне об’єднання країн Західної Африки) в Ліберію в 1990–1991 рр. для припинення кровопролитної громадянської війни і відновлення порядку в державі і втручання у Ірак в 1991–1992 рр. для захисту курдів (північ Іраку) і шиїтів (південь). Важливо, що інтервенція в Ліберію згодом була схвалена Резолюцією РБ ООН 788 (1992 р.), в якій РБ привітала зусилля ЕКОВАС з відновлення миру в країні. Протилежною є ситуація в Іраку. В результаті дій іракської влади РБ ООН приймає резолюцію 688, в якій: 1) засуджує репресії проти іракського цивільного населення в Іраку; 2) характеризує наслідки репресій як загрозу міжнародному миру і безпеці; 3) вказує на проблеми з дотриманням прав людини; 4) прагне забезпечити умови для проведення гуманітарної операції; 6) закликає держави- учасниці ООН і міжнародні організації надати допомогу для гуманітарної операції. Резолюція не легітимізувала використання збройної сили для захисту курдів і шиїтів. Проте, незважаючи на це, відразу ж після її прийняття у квітні 1991 р. США, Британія, Франція і Нідерланди почали спільну гуманітарну інтервенцію в Північному Іраку, яка стала предметом обговорення в Генеральній Асамблеї ООН і поза її межами, в ході якого була виявлена різнобічність в позиціях держав про легітимність вторгнення. Також прикладом несанкціонованого втручання є сімдесятивосьмиденні бомбардування Югославії у 1999 р., здійснені НАТО як реакція на масштабні порушення сербською владою прав етнічної меншини. Відповідно законність цієї операції була поставлена під сумнів. Після військового втручання в Косово на засіданнях РБ також актуалізувались дискусії про законність дій, вжитих НАТО. Противники втручання звинувачували НАТО в порушенні Статуту ООН, насамперед заборони на використання сили. Натомість прихильники дій НАТО (Франція, Нідерланди, Словенія) стверджували, що хоча жодна з резолюцій, прийнятих Радою Безпеки, не санкціонувала застосування сили, дії, розпочаті НАТО, були повністю виправдані і необхідні, щоб зупинити насильство і запобігти подальшому погіршенню миру і стабільності. Гуманітарна інтервенція у Східний Тимор 1999 року стала черговим підтвердженням готовності РБ ООН трактувати поняття порушення міжнародного миру у широкому сенсі та включати у нього ситуації, пов’язані з виникненням гуманітарних криз . Багато здійснених гуманітарних інтервенцій зумовили пошук їхніх правових обґрунтувань на міжнародному рівні. У 2000 р. під егідою ООН була створена Міжнародна комісія з питань втручання та державного суверенітету, яка згодом представила доповідь «Відповідальність щодо захисту», в якій запропонувала відмовитись від реалізованої в Югославії концепції «права на втручання». Натомість було проголошено концепцію «відповідального захисту», головний акцент якої робився на невійськових методах втручання – запобігати порушенню прав людини, реагувати на них і спільними зусиллями їх відновлювати. Однак ці поправки не були внесені у Статут ООН. У 2000 рр. західні держави здійснили інші несанкціоновані РБ ООН гуманітарні інтервенції в Афганістані (2001 р.), Іраку (2003 р.) та Лівії (2011 р.), які фактично поставили під сумнів концепцію «відповідального захисту». Окрім того, у 2000 році західні держави здійснили гуманітарну інтервенцію з метою врегулювання конфлікту у суданській провінції Дарфур. Її успішним завершенням вважають підписання мирної угоди у 2006 р. в Абуджі між урядом Судану і Суданським визвольним рухом. Варто зазначити, що акцент на неправомірному та неефективному застосуванні гуманітарних інтервенцій здебільшого роблять правники країн «третього світу», які вбачають у гуманітарній інтервенції знаряддя імперіалістичної, неоколоніалістської політики великих держав, спрямованої проти суверенітету та політичної незалежності країн, що розвиваються. Негативний підтекст реалізації гуманітарних інтервенцій мотивується також явищем інформаційної війни. Адже ситуації із грубим порушенням прав людини сьогодні можна інсценувати чи зняти на замовлення. Показовим у цьому аспекті є різнобічне трактування прозахідними засобами масової інформації, а також російськими та арабськими військового конфлікту у Сирії – прозахідні ЗМІ розповсюджують інформацію про масові порушення прав людини, придушення виступів опозиції військовими, арешти та катування опозиціонерів, а деякі арабські та російські канали передають інформацію про численну підтримку демонстрантами чинного президента. Сучасні науковці та аналітики вважають ситуацію в Сирії новим плацдармом для застосування гуманітарної інтервенції. На особливу увагу сьогодні заслуговує військова ситуація в Україні, що пов’язана із втручанням в Україну збройних сил Російської Федерації (РФ) для підтримки сепаратистських настроїв у Донецькій та Луганській областях, а також супроводжується інтенсивною інформаційною війною. Зазначимо, що т. зв. правомірність своїх дій, представники РФ мотивують істотними порушеннями прав російськомовних громадян України, які насправді є лише фіктивним приводом для реалізації амбітних планів Кремля – будь-якою ціною утримати Україну у сфері свого впливу. Важливо, що така політика РФ більшою чи меншою мірою бере початок із 1991 р. та діє впродовж усього періоду існування незалежних пострадянських держав. Її зміст полягає у подвійному характері взаємовідносин із колишніми союзними республіками – розпалюванні та подальшому розв’язанні конфліктів для підтримки свого впливу на цьому просторі (прикладами є Придністров’я, Абхазія, Чечня, Південна Осетія). Невизнані країни завдяки т. зв. російській миротворчій місії отримували захист своїх сепаратистських кордонів та збройну підтримку. В Україні фактично відбувається реалізація цієї самої мети. Натомість, враховуючи міжнародне законодавство щодо захисту прав громадян в іншій державі, дії РФ в Україні та інших невизнаних республіках не можна вважати гуманітарною інтервенцією, оскільки вони не відповідають підставам її здійснення, а є результатом втілення неоімперських прагнень та порушенням норм міжнародного права. Вищенаведені приклади гуманітарних інтервенцій у міжнародній практиці відображають їх правову необґрунтованість і спірну легітимність, передусім через неоднозначні правові механізми щодо таких інтеракцій. Причини цих дихотомій ми вбачаємо насамперед у дієвості принципів невтручання, незастосування сили чи загрози силою, мирного врегулювання міжнародних суперечок, суверенної рівності держав тощо, які часто стають способом приховати злочини проти прав людини. Так, колізія між основоположними принципами ООН, що закріплені в Статуті організації, з одного боку, і нові виклики у сфері безпеки, що включають внутрішньодержавні конфлікти, з іншого, – потребують формування чіткіших механізмів здійснення гуманітарної інтервенції. Зокрема, негативний з точки зору міжнародного права досвід використання РФ у своїй зовнішньополітичній діяльності на пострадянському просторі цілей гуманізації для досягнення власних інтересів, ймовірно актуалізує заборону використання практики односторонньої інтервенції в міжнародних відносинах. Сьогодні право гуманітарної інтервенції ґрунтується на принципах: гуманності (основною метою втручання повинно бути припинення або запобігання стражданням людей); справедливості втручання (потребує підтримки громадськості і безпосередніх жертв); прорахунку успішності (ймовірність успіху втручання та мінімізація негативних наслідків) і не містить чітких механізмів втручання. Міра легітимності гуманітарної інтервенції сьогодні визначається багатьма етапами, основними з яких є: збір та аналіз міжнародної інформації про стан дотримання прав людини у конкретній державі (включаючи інформацію незалежних національних ЗМІ цієї держави, статистичні дані, розвідувальну інформацію, інформацію міжнародних інформаційних агентств); оцінка політичної, економічної та соціальної ситуації загалом у цій країні; розроблення методів протидії інформаційній війні; введення економічних та політичних санкцій проти певної держави за рішенням ООН; розгляд проблемних ситуацій у Комітеті з прав людини ООН та на рівні РБ ООН; прийняття Резолюції про припинення насильства та запобігання порушенням прав людини натериторії певної держави; безпосереднє проведення гуманітарної інтервенції, військової операції за участю міжнародного контингенту. Отже, можна констатувати, що гуманітарна інтервенція: є актом використання військової, а не економічної чи політичної сили у міжнародних відносинах; проводиться у вигляді збройного вторгнення однієї держави чи їх групи на територію іншої держави без мандату РБ ООН; здійснюється всупереч волі іншої держави з метою захисту фундаментальних прав людини; здійснюється в умовах небажання місцевої влади держави самостійно забезпечити дотримання основних прав людини й запобігти можливим порушення цих прав. Приклади застосування міжнародних інтервенцій свідчать про істотну зміну засад міжнародного права та потребують їхньої чіткої регламентації. На наш погляд, гуманітарне втручання є виправданим інструментом міжнародної політики у разі дотримання усіх етапів його реалізації та стратегічного визначення ефективності та за умови дотримання першочергових цілей концепції гуманітарної інтервенції, а не реалізації геополітичних інтересів окремих держав. Предметом подальших досліджень контексту і передумов застосування гуманітарної інтервенції є аналіз порушень прав людини у Сирії та Іраку через формування та діяльність джихадистського угруповання Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ), а також розвитку військового конфлікту в Україні та участі Заходу у його врегулюванні.

 

 

 

 

 

Висновки

Нині жодна держава одноосібно не зможе контролювати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до нарощування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, надання пріоритету загальнолюдським інтересам й інтересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги, саморозпуск Організації Варшавського Договору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, “холодною війною”, гонкою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди.

У світі ще існують намагання силового, навіть збройного, розв'язанняпроблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей.Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 pp.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і збройних сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетворитися на міжнародні збройні конфлікти.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Францією, Китаєм. Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина.Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою навіть для могутнього агресора.