Державні пріоритети економічної стратегії в інноваційній моделі ринку

     Національний  авіаційний університет

     Студент 210 групи ФЕП

     Кравченко Володимир 

     ДЕРЖАВНІ  ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ  СТРАТЕГІЇ В ІННОВАЦІЙНІЙ МОДЕЛІ РИНКУ

     Іноваційний розвиток в Україні визначає перехід економіки до нового якісного стану. Він супроводжується активізацією інноваційної діяльності, яка дає змогу реорганізувати економіку на основі розвитку наукоємних виробництв, впровадження у виробництво прогресивних високотехнологічних процесів, розробки та випуску нової конкурентоспроможної продукції. Для реалізації стратегії інноваційного розвитку є всі необхідні передумови, серед яких науково-технічний, виробничий та кадровий потенціал, що визначають конкурентні переваги країни. Досвід економічно розвинутих країн переконливо свідчить, що в сучасних умовах зазначені економічні параметри вирішальним чином залежать від масштабів та якісного рівня інвестиційної діяльності, структурно-технологічних змін на основі інновацій. Сподівання на масовий приплив зарубіжних інвестицій у той час, коли власні нагромадження вивозяться за кордон чи осідають у вигляді валютної готівки, марні. Лише після того, як у країні будуть реалізовані у вигляді інвестиційних вкладень нагромаджені заощадження громадян і суб’єктів економічної діяльності, можна сподіватися на приплив зовнішніх вкладень. Крім того, необхідно створити такі умови, щоб інвестиції вкладалися не просто у відновлення наявного технологічного рівня чи на його нарощування, а в справді новітні технології.

     Ґрунтовне дослідження різних аспектів державного управління інноваційною діяльністю здійснили  у своїх працях О.М.Алимов, М.Альберт, Б.М.Андрушків, І. Ансофф, О.І. Амоша, І.В. Андел, Ю.М.Бажал, А.Є.Батюк, Л.К.Безчасний, С.О.Біла, О.І.Білоцерківський, М.С.Білик, В.Г.Бодров, Р.В.Бойко, П.Т.Бубенко, П.Ю.Буряк, О.В.Буток, Л.Водачек, та інших.

     Однак інноваційна діяльність як об’єкт державного управління і водночас самостійна соціально-економічна підсистема на рівні  товарно-грошового обігу зі специфічним  комерційним типом господарських  зв’язків не отримала належного наукового  відображення в численних працях із зазначеної проблематики. Питання державного управління інноваціями виявилися недостатньо розробленими, практично не розглядалися в комплексі, що спричинило відсутність обгрунтованої довгострокової концепції розвитку ринку інновацій та інноваційного розвитку національної економіки й стратегії державної інноваційної політики. Науково-теоретична та практична значущість зазначених проблем зумовила вибір теми, актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

       Державна інноваційна політика  має спиратися на наукові принципи  макроекономічного регулювання  інноваційного процесу і ринку  інновацій. На сьогодні існують  протиріччя між необхідністю  в колективних формах наукових  досліджень, розробок, нововведень і принципами “вільного” підприємництва, що реалізуються в Україні. Протиріччя між новими формами інноваційної кооперації і принципом свободи конкуренції, звичайно, є, але воно не антагоністичне і, як свідчить практика закордонних країн, вирішується завдяки двом обставинам. Перша – це обмеження колективних досліджень і нововведень так званою “доконкурентною” стадією робіт. Спільно зважуються фундаментальні наукові проблеми, досліджуються нові фізичні ефекти і способи їх використання, виробляються принципові технічні рішення, створюються макети і прототипи, експериментальні стенди й комплекти устаткування для апробації нових технологій, а не конкретна ринкова продукція. Мета кооперації – підняти на новий, більш високий щабель загальний технічний рівень певної галузі чи підгалузі економіки. Тому спільні дослідження впливають не на конкуренцію між учасниками, а на конкурентоспроможність кожного з них, підвищують її і тим самим, по суті справи, підсилюють і конкуренцію, але на іншому, загальними зусиллями досягнутому рівні.

Друга обставина полягає в тому, що колективні дослідження приватними фірмами організовуються не замість власної дослідницької бази і не на шкоду їй, а лише поряд з нею і на додаток до неї. Скорочення витрат на власні дослідження не спостерігається, навпаки, вони зростають. Технічний прогрес підірвав “самодостатність” навіть найбільших корпорацій і об’єктивно спонукає їх до пошуку зовнішніх джерел нововведень, у тому числі до кооперативних досліджень і розробок. Поява таких форм є прямою і найбільш ефективною відповіддю на специфічні вимоги сучасного етапу НТП. Це нове для ринкового господарства явище означає певне зрушення у філософії економічного розвитку.

     Якщо  кооперативні форми досліджень і  розробок дають позитивний ефект, то, здавалося б, логічно очікувати  їх швидкого зростання і перетворення в провідну, а то й панівну форму  організації промислових досліджень. Однак настільки прямолінійна логіка в цьому разі не спрацьовує і здатна лише довести конкретну істину до абсурду, кооперація суб’єктів науково-технічного розвитку ефективна і прогресивна доти, доки вона не призводить до підриву конкурентних відносин між цими суб’єктами, не створює умов для появи монополізму пов’язаного з ним застою. Такого типу тенденції в кооперативних дослідженнях і розробках, що виходять на певний рівень з вагомою участю держави, теж наявні. І вони ставлять певну межу доцільним масштабам використання колективних форм. Немає необхідності окреслювати цю межу в системі господарства, заснованій на приватній власності і ринкових відносинах, за наявності антимонопольних бар’єрів у сфері виробництва і розподілу вона виявляється та коректується автоматично. Поки зазначені наріжні основи зберігаються, інноваційна кооперація ніяких негативних наслідків не викликає, а, навпаки, є адекватною відповіддю на умови науково-технічного розвитку, що змінюються. Резерви її далеко не вичерпані ні в національному, ні тим більше в інтернаціональному масштабі. Тому перші десятиріччя XXI ст., цілком імовірно, стануть періодом подальшого розвитку кооперативних форм досліджень і розробок, удосконалення таких форм, появи нових їхніх варіантів і різновидів.

     Україна має сформувати і реалізувати  нові цілі й принципи інноваційної політики, власні пріоритети в цій  сфері. Форми державної підтримки повинні бути різними стосовно наукової й інноваційної діяльності.