Запобігання порушенню прав інтелектуальної власності

Міністерство освіті і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Економічний факультет

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

З предмету «Інтегральна власність»

на тему: «Запобігання порушенню прав інтелектуальної власності»

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи ЕКТ-51м

Піхоцька Олена

Перевірив:

Назаркевич І. Б.

 

 

 

 

 

Львів 2014

 

 

План:

 

ВСТУП

1.

2.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Копіювання, плагіат – ці поняття у всі часи визначали дії, що з одного боку спонукали розвиток і прогрес, оскільки відтворення і поширення сприяло творчим переробкам, видозмінам та вдосконаленням, а з іншого – цей же прогрес уповільнювали, оскільки ущемляли права, а часто й ініціативу авторів.

Ознаки такої єдності і боротьби протилежностей можна виявити майже у всіх сферах людської діяльності.

У всі історичні періоди, громадська думка плагіат завжди засуджувала, і прирівнювала його до звичайної крадіжки – як це власне є і зараз.

У древності існували часто дуже суворі методи запобігання копіюванню творів мистецтва і архітектури. Відомі жорстокі осліплювання і навіть вбивства творців, аби вони ніде і ніколи більше не змогли повторити свої творіння.

Звичайне право і правові відносини, у своїх основах, є практично такими, якими вони були ще у глибокій древності.

Прикладом древньої і нині значущої християнської настанови є біблейська заповідь „Не вкради”, яка поширюється як на матеріальні речі, так і на речі нематеріального світу, до яких відноситься інтелектуальна власність.

Писані норми, за якими прямо, чи опосередковано вирішувалися питання урегулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, почали з’являтися в Україні разом із дією на її території законодавств тих держав, до складу яких, у різні часи входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини.

Слід зазначити, що такі визначні пам’ятки та джерела українського писаного права, як «Руська правда» (ХІ ст.), Судебник Великого князя Казимира ІV (1468 р.), Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.), «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.) не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності.

Виникнення власне законодавства про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності пов’язано переважно з перебуванням України у складі Російської імперії, і вперше було закріплено у 15-томному Зводі законів Російської імперії, підготовленому впродовж 1826-1830 рр. спеціальною комісією під керівництвом М.М.Сперанського.

Таким чином писані норми почали діяти на території України ще до прийняття першого в світі міжнародно-правового акта у сфері охорони авторського права — Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.).

Слід відзначити що розвиток законодавства у сфері інтелектуальної практично був перерваний більшовицькою революцією 1917р.

Порівнюючи законодавчі акти дорадянського і радянського періодів, неозброєним оком можна помітити, що перші охороняли авторське право від порушення значно більшою мірою та дієвіше. Дорадянськими нормами гарантувалося відшкодування автору завданої шкоди у повному обсязі, чого не можна сказати про акти, присвячені охороні авторського права у всіх радянських кодексах.

Докорінно змінилася ситуація після прийняття незалежності України, коли на зміну Кримінальному кодексу УРСР (1961 р.) 5 квітня 2001 р. Верховна Рада прийняла Кримінальний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2001 р. У Кодексі трьома окремими статтями встановлена кримінальна відповідальність не лише за порушення авторського права, але і суміжних прав (ст. 176), прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177), незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 р. №850-IV з метою приведення чинного законодавства України у сфері інтелектуальної власності у відповідність із вимогами міжнародно-правових актів у цій сфері зазначені ст.ст. 176, 177, 229 КК України викладені у новій редакції.

Захист права інтелектуальної власності в Україні останніми роками набуває усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Варто хоча б згадати про проблему виробництва та реалізації неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп'ютерних програм тощо, а також пов'язані з цим ускладнення міжнародних торговельних відносин у цій та суміжній сферах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наслідкам порушення права інтелектуальної власності та захисту від них присвячені низка норм ЦК та спеціального законодавства.

Порушення права інтелектуальної власності можливе:

- у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);

- у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності органами, які в установлених законом випадках мають проводити легітимацію результатів інтелектуальної, творчої діяльності);

- у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з наступним незаконним використанням тим же суб'єктом результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності).

Порушенням права інтелектуальної власності визнається також увезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інтелектуальної власності, що захищаються на території України, без дозволу суб'єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього права незалежно від того, чи ці об'єкти захищалися або захищаються в країнах походження, чи ні.

Разом з тим навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права інтелектуальної власності не визнаються.

Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.

Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з використанням об'єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в межах України з порушенням права на нього. Контрафактними вважаються також вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням прав суб'єкта інтелектуальної власності.

Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень встановлені ч. З ст. 418 ЦК, котра наголошує, що таке право є непорушним. Воно належить його володільцю як природне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до цих засад, які, в свою чергу, ґрунтуються на положеннях Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом. Зокрема, ст. 432 ЦК встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 ЦК. Отже, для суб'єкта права інтелектуальної власності існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:

1) визнання права (це може бути  визнання права інтелектуальної власності, визнання права використання відповідного об'єкту тощо);

2) визнання правочину недійсним (наприклад, визнання недійсним ліцензійного  договору);

3) припинення дій, які порушують  право (припинення використання  твору без згоди його автора);

4) відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад, вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору);

5) примусове виконання обов'язку  в натурі (наприклад, вимога до  видавця про виконання його  обов'язку за договором про  видання твору);

6) зміна правовідношення (зміна  умов авторського договору на  вимогу автора у вигляді реакції  на порушення з боку видавця);

7) припинення правовідношення (дострокове  розірвання ліцензійного договору  у випадку його порушення);

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу  державної влади, органу влади  Автономної Республіки Крим або  органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов'язані з інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права інтелектуальної власності та постановивши рішення про:

1) застосування негайних заходів  щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний  кордон України товарів, імпорт  чи експорт яких здійснюється  з порушенням права інтелектуальної  власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності (контрафактних виробів);

4) вилучення з цивільного обороту  матеріалів та знарядь, які використовувалися  переважно для виготовлення товарів  із порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового  стягнення замість відшкодування  збитків за неправомірне використання  об'єкта права інтелектуальної  власності. Розмір стягнення визначається  відповідно до закону з урахуванням  вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової  інформації відомостей про порушення  права інтелектуальної власності  та зміст судового рішення  щодо такого порушення.

З метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів суд має право заборонити відповідачеві чи іншій особі вчиняти певні дії. Для цього необхідна наявність таких умов: 1) існують достатні підстави вважати, що ця особа є порушником права інтелектуальної власності; 2) зазначені дії стосуються виробництва, відтворення, розповсюдження, використання, а також транспортування, збереження або володіння виробів (товару), щодо яких є достатні підстави вважати їх контрафактними; 3) зазначені дії вчиняються з метою випуску в цивільний оборот цих контрафактних виробів (товарів). За своєю природою це є прогібіторний позов, можливість подання якого передбачена ч. 2 ст. 386 ЦК. У тих випадках, коли порушення права інтелектуальної власності стосується майнових прав його суб'єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис, плівку з аудіо - чи відеозаписом, носій комп'ютерної програми тощо), для їхнього захисту можуть бути використані засоби захисту права власності, встановлені главою 29 ЦК.

Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину, за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення поданого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту на: 1) вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними; 2) матеріали та обладнання, призначені для виготовлення і використання зазначених виробів (товарів); 3) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність.

 

 

Шляхи розвитку Вважаємо, що кримінальну відповідальність за зазначені порушення авторського і суміжного права необхідно посилити. Адже порівняно з відповідальністю за порушення авторського права і суміжних прав за крадіжку, вчинену у великих розмірах, передбачене позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років (ст. 185 ККУ). Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою, карається позбавленням волі на строк від семи до 12 років з конфіскацією майна. Отже, можна дійти висновку, що за звичайну крадіжку відповідальність набагато вища, ніж за порушення авторських і суміжних прав, яке містить ту ж саму крадіжку і до того ж посягає на немайнові права власника об`єкта інтелектуальної власності. Крім того, при порушенні авторських і суміжних прав порушники зазвичай заробляють більше, ніж при скоєнні звичайної крадіжки. Цивільна відповідальність за національним законодавством передбачає лише компенсаційний характер. Тобто порушник авторського права і суміжних прав зобов’язаний відповідати лише в межах завданих збитків. А їх розмір і факт їх заподіяння повинен довести саме потерпілий. Зробити це дуже складно, що дає перевагу порушнику, який тривалий час може лише заперечувати наявність факту порушення авторських чи суміжних прав і продовжувати заробляти гроші на даному порушенні. Зважаючи на те, що позивачу важко довести справжній розмір збитків, завданих порушенням, порушник несе майнову відповідальність за завдані ним збитки в розмірі, далекому від справжнього. Вважаємо за необхідне покласти функції доведення факту заподіяння збитків та встановлення їх розміру на Управління контролю за використанням об'єктів права інтелектуальної власності при Державній службі інтелектуальної власності України. Діяльність цього органу нагадуватиме діяльність Управління у справах прав споживачів. Це значно зменшить судову тяганину з приводу порушення авторських і суміжних прав. Потерпілий у першу чергу звертатиметься по допомогу до Управління контролю за використанням об'єктів права інтелектуальної власності. А коли зазначений орган допоможе довести факт заподіяння збитків і встановить справедливий розмір їх відшкодування, потерпілий звернеться до суду і набагато швидше отримає компенсацію за понесені збитки. Отже, при покладенні зазначених функцій на Управління контролю за використанням об'єктів права інтелектуальної власності вислів «Легко порушити – важко довести» стане неактуальним. Адже цей орган знайде порушника швидше та ефективніше за будь-який інший.