Нон-фініто як феномен естетичного

Нон-фініто як феномен естетичного

Ґенеза естетичної думки засвідчує постійну увагу до питання критеріїв цілісності художнього твору. Важливим поштовхом для їх переосмислення стало модерне мистецтво, що сформувало естетичні моделі, кардинально відмінні від канонів попередніх епох, насамперед античності та класицизму. Відтак численні терміни, що характеризують художню цілісність, потребують уточнення. Зокрема, це стосується понять «незавершеність», «незакінченість», «відкритість», «нон-фініто», які часто використовуються паралельно. В 50-60 роках XX століття в західноєвропейській естетиці  виникла нова концепція, під назвою нон-фініто, суть якої зводилася до того, що художник далеко не завжди доводить свій твір до повної «логічної» завершеності (як правило, в області форми), а залишає його в стадії певної недомовленості, відкритості для суб'єкта сприйняття. Цим активізується психіка реципієнт, збуджується його фантазія, підвищується рівень його співтворчості в акті естетичного сприйняття [1].

  Нон-фініто (Італ. Non Finito — незакінчена) — художній прийом, заснований на активній образній взаємодії предметного зображення і безпредметної порожнечі [7]. Рух мистецтва від модерну до постмодерну характеризується, крім іншого, трансформацією принципів побудови його творів: від ідеалу закінченості (Finito) до утвердження принципової незавершеності (Non Finito) [4]. Твір нон-фініто має високий ступінь відкритості, інтерпретаційної можливості, проте його форма насамперед є наслідком опору матеріалу, певної авторської безпорадності, відмови від ідеологічних або естетичних схем, які напрошуються, і вірогідно, усвідомлення якоїсь іншої завершеності, фіналу, що не дається реалізації на цьому етапі. В певному розумінні можна назвати творців нон-фініто більш чесними перед внутрішнім задумом та творчим процесом, який він проходить, і в ситуації, коли канон неспроможний задовольнити концептуально-естетичні потреби автора, а нової форми ще не існує, він відмовляється від формального прилаштування до загальних правил. Твір нон-фініто може служити сигналом про назрівання новітнього методу.        Важливо, що нон-фініто не є поодиноким художнім засобом, формою, фактом незакінченості окремого твору, але типом художньої свідомості, що характеризує як індивідуальний стиль, так і культурну епоху. Нон-фініто — це психологічна та естетична потреба митця уникати кінця, що закладена самою культурою і почала концептуально оформлюватись в епоху Романтизму і продовжує до сьогодення. Яскравим виявом нон-фініто стала доба модернізму, епоха руйнування естетичного та ідейного канонів, коли митці «ніби втратили здатність завершувати твори» [5, с. 16].

Теоретики нон-фініто вважають, що повне «завершення» твору мистецтва здійснюється тільки в процесі його сприйняття. Багато художників XX ст. часто свідомо використовували у своїй творчості ефект незавершеності, проте приклади , як правило , несвідомого його застосування можна знайти і в історії мистецтва (особливо в мистецтві стародавніх народів, але також у Мікеланджело та інших майстрів Нового часу). Нова для західноєвропейської естетики концепція «незавершеності», «недомовленості », відкритості «форми» лежала в основі багатьох напрямків східних естетик (особливо чань (дзен) — буддизму) , взагалі характерна для художнього мислення різних культур Сходу. У західному мистецтві вона стала регулярно відчуватися з імпресіонізму, особливо сильно проявилася в постмодернізмі. На рівень естетичної рефлексії вийшла тільки в 50-60 роках. Теоретики нон-фініто стояли на позиціях класичної естетики, тобто мали перед своїм «внутрішнім поглядом» якийсь (уявний) ідеальний зразок «завершеного» твору мистецтва. Очевидно, що в некласичній естетиці, в більшості напрямків мистецтва XX ст. антиномії «завершене — незавершене» взагалі не існує. Концепцією нон-фініто класична естетика, виявивши один з важливих психологічних механізмів естетичного досвіду взагалі, намагалася якось пояснити і включити в поле своєї юрисдикції те, що принципово виходило за межі її компетенції [1].

В історії мистецтв зародження художнього принципу нон-фініто прийнято відносити до творчості найбільших майстрів Відродження — Мікеланджело і Леонардо да Вінчі [5, с. 37]. Велика кількість робіт в області скульптури і архітектури, Мікеланджело залишив незакінченими, в той час як свої грандіозні фрески він доводив до кінця. Незакінченість мала безліч причин. В ранньому витворі «Битва кентаврів», яке Мікеланджело постійно зберігав у себе і дуже цінував, він, очевидно, бачив просто штудію, в якій вирішував для себе визначенні проблеми форми. Зроблені при цьому багатообіцяючі знахідки задовольняли його і не вимагали подальшої розробки. Не кожний глибоко міркуючий афоризм розвивається в різносторонню розроблену дисертацію, але можна завжди показати його стимулюючий вплив [8, с.347-348]. Сюди відноситься й його «Чотири оголених раби», які призначалися для нижньої частини гробниці Юлія II і сьогодні містяться у Флорентійської академії. Створюється враження, що фігури виростають з каменю. Їх голови і торси зовні, немов для того, щоб вони могли дихати, все інше знаходиться в брилі мармуру[3, с. 41] . Багато робіт, такі як «Апостол Матвій» ставши зайвими після скорочення програми фігури гробниці Юлія, не були закінчені у зв’язку  з тим, що сили майстра були направлені на інші замовлення.

Без сумніву особистий  характер Мікеланджело мав безпосереднє відношення до того, що він багато робіт залишив незакінченими — або у зв’язку з тим, що він в них сказав те, що йому потрібно було сказати, навіть не доводячи до кінця, або ж тому, що він був незадоволений ними і собою. Мікеланджело дуже серйозно відносився до свого мистецтва і в усій мірі схилявся до меланхолії і песимізму. Але цей стан психіки великого майстра виник при обставинах,які характеризуються особливими неприємностями і неприхильність по відношенню до Мікеланджело і всезагальним кризовим станом основ художньої творчості. Мікеланджело так активно реагував на цю кризу у зв’язку з тим, що він ставив перед собою дуже високі цілі, а також тому, що він, подібно своєму сучаснику Леонардо, тісно переплітався з усім життям свого народу і активно, примикаючи до тої чи іншої сторони, приймав участь у вирішенні суспільних, політичних і ідеологічних проблем [8, с. 348-354].

Художні ідеї Леонардо да Вінчі, а разом з тим і головні основи класичного стилю остаточно складання протягом вісімдесятих і дев'яностих років XV століття. До самого початку цього періоду відносяться два великих твори майстра —  «Святий Ієронім» у Ватиканській пінакотеці і «Поклоніння волхвів» в Уффіці. Обидві вони не закінчені, роботи зупинилася в самій початковій стадії. І незакінченість ця, ​​така характерна для Леонардо, може бути пояснена як зовнішніми, так і внутрішніми, психологічними причинами.

Доля «Святого Ієроніма» вкрай своєрідна. Основна структура картини, яка ясна навіть у незавершеному стані, має всі ознаки класичного стилю. Тут простежується психічна ізольованість картини від глядача становить один з найважливіших ознак класичного стилю. Картина залишилася незакінченою. Чому? Деякі дослідники бачать причину у від'їзді Леонардо з Флоренції. Але швидше тут слід шукати більш глибоких внутрішніх причин. Накидаючи основи композиції «Ієроніма», Леонардо знайшов основні елементи нового стилю. Але, можлив , завдання однофігурної композиції здалася йому занадто простим, і він втратив інтерес до її завершення [2, с. 74] .

Леонардо да Вінчі ніколи не поспішав закінчувати твори. Він вважав, що незакінченість — обов'язкова якість життя. Закінчити — означає вбити! Повільність творця була дивовижною, він писав свої полотна роками. Міг зробити два-три мазка і віддалитися на багато днів з міста, наприклад, упорядковувати долини Ломбардії або створювати апарат для ходьби по воді. Майже кожне з його значних творів незавершений. Багато були зіпсовані водою, вогнем, варварським зверненням, але художник ніколи не виправляв ушкоджень, немов давав право життя втручатися в його творчість, щось підправляти.

Найяскравішим втіленням  феномену нон-фініто в українській модерній літературі є творчість Лесі Українки. Проте наразі ще не здійснене комплексне дослідження на матеріалі аналізу поетики текстів, текстологічних та генеалогічних студії, а також спостережень за психологічними особливостями творчого процесу, що дозволило б обґрунтувати концепцію нон-фініто як спосіб естетичного мислення Лесі Українки. Слід підкреслити, що дослідження рецепції цього феномену в художній, літературно-критичній та епістолярній спадщині письменниці стане аргументацією гіпотези про інтерес та схильність Лесі Українки до нон-фініто як типу творчості.

Леся Українка піддавала  серйозній рефлексії літературні  досягнення другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Особливе місце в її творчих зацікавленнях займала нова європейська драма, розвиток якої відзначався потужним сплеском. Оригінальні тенденції, притаманні драматургії того часу, багато в чому були суголосні творчим інтенціям Лесі Українки. Намагаючись оцінити своєрідність пошуків драматургів, вона не могла не звернути увагу на формування нового художнього мислення з гострим відчуттям нон-фініто, що певною мірою реалізувалось у творчих концепціях майстрів нової хвилі, зокрема в доробку Г. Гауптмана, Г. Ібсена та М. Метерлінка.

У ряді своїх листів Леся Українка торкалась проблем незавершеного, відгукуючись про твори своїх  сучасників. Будучи шанувальницею Ібсена, письменниця стверджувала, що його самобутній новаторський світ заслуговує вдумливих монографій [6, с. 162].

У драматичній поемі "У пущі" наявне художнє осмислення природи

незавершеного. Леся Українка подає кілька варіантів творів нон-фініто, що мають різні причини не реалізації. Якщо перша скульптурка виконувалась Річардом Айроном як ескіз, мрія про майбутній великий твір, а відтак є зразком фрагментарного жанру, друга натхненна статуя дівчини-індіанки незавершена, зруйнована зовнішніми чинниками, то остання робота майстра — результат складних духовних та естетичних процесів. Тут акт творчості об’єднував і болісні філософські роздуми щодо призначення мистецтва, і боротьбу раціональних та ірраціональних підходів творення, і невдале протистояння опору матеріалу. Глибина та психологічна точність, з якою Леся Українка підійшла до висвітлення теми незавершеного, дають підстави стверджувати, що цей феномен був близький не тільки для тематики конкретного твору, але й до специфіки всієї творчості письменниці.

Цілком очевидно, що «нон-фініто» як повноцінна формотворна концепція, яка проявилася у епоху Відродження, надалі знаходить свій розвиток і незабаром стає невід'ємною родовою ознакою не тільки деяких художників, але і цілих напрямків. Поступове становлення нової художньої мови стикаючись з непримиренним ідеологічним протистоянням в особі консервативно налаштованої критики, закономірно випливало з безлічі соціокультурних впливів, будучи живим відгуком на реалії сучасності. Так, в XIX столітті і особливо в подальшому XX столітті відбувається корінний перелом в естетичних уявленнях європейського суспільства, в тому числі намічається завдання осмислення межі між завершеним і незавершеним в мистецтві; правочинності ескізу, етюду як самостійного явища.

Ознаки завершеності в мистецтві залежать від безлічі факторів: часу, місця створення твору, естетичних уявлень даної епохи, певної культури. Істотне значення має вид образотворчого мистецтва і техніка виконання твору.

Говорячи про прояви «ефекту незавершеності», ми маємо на увазі цілий спектр технічних прийомів, взятих на озброєння творцями рубежу століть. І серед них особливе місце займає прийом нон-фініто, з одного боку включаючи в себе вищезазначені ознаки, перебуваючи з ними в родовому зв'язку, а з іншого - не зводиться до них повною мірою, що вимагає окремого підходу.

Список використаної літератури:

1. Gantner J. «Das Bild des Herzens». Uber Vollendung und Un-Vollendung in der Kunst. Reden und Aufsatze. Berlin, 1979.
2. Виппер Б.Р. Итальянский Ренессанс. XIII - XVI века. // Курс лекций по истории изобразительного искусства и архитектуры. М.: Искусство, 1977. Т. II. с. 74-102
3. Люк де Брабандер, Забытая сторона перемен. Искусство создания инноваций, М., «Претекст», 2008 г.
4. Малышев И.В.Естетика // Малышев И.В. Искусство и философия: от модерна к постмодерну. М.,2013.
5. Пиралишвили О. Проблемы «нон-финито» в искусстве / Отар Пиралишвили. – Тбилиси : Холовнеба, 1982. – 246 с.
6. Українка Леся. Листи (1898-1902) / Леся Українка. – К. : Наукова думка, 1976. – 480 с. (Зібр. творів у 12 т. / Леся Українка; т.11).
7. Энциклопедический словарь. 2009.
8. Эстетика за рубежом. Проблемы художественного творчества // Петер Файст «Нон-финито» у Микеланджело. М.,1975. С-365