Політичні зміни в Україні під час "помаранчевої" революції

Політичні зміни  в Україні під час "помаранчевої" революції

Після розпаду тоталітарної радянської імперії Україна отримала шанс на демократичне майбутнє, але на заваді стали пережитки минулого, що їх не так легко було викорінити. Надто  багато важили глибоко вкорінені  зв'язки комуністичного чиновницького  апарату та відповідні матеріальні, фінансові й економічні ресурси, якими він порядкував. Однією ногою  суспільство прагнуло зробити крок вперед, однак друга - грузла в трясовині  минулого.

Відтак багато років державою і  суспільством керувала влада, яка, добре  опанувавши демократичну риторику, насправді  наживалася за рахунок мільйонів  співвітчизників, розбазарювала та привласнювала національні ресурси. Оминаючи закон і не зважаючи на реальну вартість, вони прибрали до рук важливі промислові підприємства, об'єкти державної інфраструктури й  навіть природні угіддя, що належали до національних заповідних зон.

Країну охопили масштабні тіньові  афери. У горнилі корупції та хабарництва  опинилися практично всі сфери  життя суспільства: правоохоронні  органи, суди, заклади освіти й охорони  здоров'я, державні установи. Хабарі, тіньові  схеми і бізнес на владі стали  мірилом суспільних процесів.

Урешті-решт, увесь цей "мурашник" опинився у сфері впливу кількох  високопосадовців, які маніпулювали не лише окремими політичними силами, державними органами влади, а й громадською  думкою і, відповідно, українським народом, його надіями і сподіваннями.

Влада вміло застосовувала важелі впливу, аби в суспільстві зіткнулися лобами ті чи ті політичні сили, що стояли на завалі можновладцям. Політичні  партії та засоби масової інформації перетворилися на гральні карти  в руках кількох шулерів, а  парламент - на слухняний інструмент волі президента. Якщо політик чи журналіст  ставав надто популярним серед народу і незалежним у своїх оцінках  дій влади, його життя раптово  обривали постріл кілера, автомобільна катастрофа абощо. Так було із В. Гетьманом, В. Чорноволом, І. Александровим і, зрештою, з Г. Гонґадзе.

Тож в Україні утвердилася кланово-олігархічна  система влади. її апогей припав на період президентства Л. Кучми, вписаний у новітню українську історію  під назвою "кучмізм". Та найгірше чекало на простих громадян: катастрофічне падіння доходів, злигодні. Біда торкнулася в той чи той спосіб кожної української родини. Вона змусила людей, особливо працездатне населення, залишати батьківщину у пошуках заробітків. Через байдужість власної держави і неможливість реалізувати себе з України виїжджали кваліфіковані спеціалісти. Наші співгромадяни працювали на економіку і зростання Росії, Польщі, Туреччини, Греції, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії, Німеччини та багатьох інших країн. Удома їхня праця була нікому не потрібна.

Державна політика останнього десятиліття  завдала дошкульного удару по селянству. Село, яке в найскрутніші часи було осередком, опорою і останнім порятунком народу, занепадало. Неможливість належним чином працювати на землі  та збувати плоди своєї праці  призвела до того, що селянин опинився на межі виживання, почав бідувати, як за часів феодалізму. В українському селі щороку меншає дітей і більшає  порожніх хат.

Українське суспільство стомилося  від "кишенькових", "приватних" партій без яскравих лідерів, ідеології, керівники яких із блискавичною швидкістю  гріли руки на корупційних схемах. Економіку країни було перетворено "приватне підприємство". Живучи в одній державі, десятки політичних партій і парламентських груп та фракцій, з одного боку, і мільйони виборців - з іншого, здавалося, існували на різних планетах.

Найбільшого апогею цинізм "кучмівського" режиму досяг під час підготовки і проведення виборів Президента України 2004 р. Основними претендентами на президента були: провладний кандидат - прем'єр-міністр України Віктор Янукович та лідер опозиційної фракції "Наша Україна" Віктор Ющенко.

Перший тур виборів, що відбувся 18 жовтня 2004 р., не засвідчив перемоги жодного з кандидатів, хоча відносну перевагу (за кількістю прихильників) здобув Віктор Ющенко. Центральна виборча  комісія (ЦВК) призначила другий тур  на 21 листопада 2004 р. Боротьба за владу  розгорнулася на повну. Кандидатуру  Віктора Ющенка ще з червня 2004 р. підтримала опозиційна фракція Б  ЮТ (Блок Юлії Тимошенко), а після  першого туру виборів - Соціалістична  партія України (О. Мороз), Партія промисловців і підприємців (А. Кінах), а також  частина позафракційних депутатів  Верховної Ради.

Шанси провладного кандидата Віктора  Януковича на перемогу почали падати, і влада вдалася на фальшування  результатів виборів. Підроблені відкріпні  посвідчення, за якими, подорожуючи  регіонами, голосували організовані групи  людей, безпрецедентне використання адмінресурсу і тиск на виборчі комісії, зумисне  псування списків і бюлетенів, відверте залякування громадян - все це почерк режиму, який відчував, що йому кінець. Використання так званих "виборчих технологій" дозволило Віктору  Януковичу формально стати переможцем другого туру виборів.

Нечесні, цинічні та брутальні методи ведення президентської кампанії 2004 р. із боку старої влади збурили все  суспільство. На майдани міст і селищ  вийшли мільйони наших співвітчизників, які заявили свій рішучий протест  фальсифікаціям і відстояли право  вільного вибору, свободи та справедливості. Суспільство прокинулося віл багаторічної сплячки. 17 довгих холодних днів революційного Майдану нікого не залишили байдужими ні в нашій державі, ні за її межами. Українці чесним, демократичним і мирним шляхом виборювали те, що їм гарантоване Конституцією, - право вибору.

22 листопада 2004 р. опозиція створила  коаліцію "Сила народу". Того  ж дня на Хрещатику з'явилося  наметове містечко. Розпочалися  події, що дістали назву - "помаранчева"  революція.

Події, що сталися в нашій державі  наприкінці листопада - на початку грудня 2004 р., сягають корінням у 1990-ті роки, коли У країна здобула незалежність. Цей процес поступово визрівав у  нашому суспільстві і став результатом  появи всередині його двох складових. По-перше, сформувався прошарок людей, котрі не лише глибоко усвідомлюють власні інтереси, а й готові їх захищати; по-друге, сучасній молоді притаманні нові етика, політична культура, користується загальновживаною у світі технологією  комунікації. Ці люди бачили, як живуть у Європі та й поза нею більшість  цивілізованих держав і народів.

Відбулося щось подібне до подій  у Росії після її перемоги у  війні з Наполеоном 1812-1815 рр., коли виник прошарок передової російської інтелігенції, військових, які бачили переможений, але не скорений Париж, Європу, що стало однією з передумов  декабристського заколоту 1825 р. Коли українському суспільству брутально, грубо, не технологічно спробували нав'язати  певну владу, суспільство цілком природно виявило свій розвинений імунітет і спробувало її відторгнути.

"Помаранчева" революція - це революція середнього класу,  який сформувався як певна  соціальна верства у столиці.  Тому Київ невипадково став  епіцентром подій. Досвід світових  революцій свідчить, що вони або  рухалися тріумфальною ходою  країною, або ж входила в  силу контрреволюція, яка виникала  у провінції і починала боротьбу  з революційною столицею. На сьогодні  в регіонах нашої країни немає  ні соціальної опори, ні повноцінного  носія та продовжувача столичної  революції. Тому перетворення  залишилися незавершеними, і є  тенденція, що процес піде у  зворотний бік. Майдан, який асоціюють  із революційно налаштованою  масою, зробив свою справу - підштовхнув  органи державної влади до  радикальних змін у суспільстві,  державно-правовій сфері. Друга,  найскладніша частина революційної  роботи залишилася за органами  влади, політичною елітою.

В українській історії доби Незалежності Майдан розпочав новий виток, який можна  охарактеризувати як докорінну демократизацію всіх сфер життя, хоча це й не означає, що країна повністю змінилася за кільканадцять  днів. Майдан став утіленням прагнень українського народу реформувати не лише складну політичну ситуацію в країні, а й започаткувати процес докорінної зміни суспільства. Громадянське суспільство заявило про себе на повен голос і висунуло вимогу позбутися пережитків квазідемократичного, посттоталітарного минулого. Майдан дарував надію громадянам України на свободу і справедливість, дав поштовх до морального очищення як владі, так і країні загалом. Майдан також став початком реальної, а не бутафорної, євроінтеграції, наближення країни до європейських політико-правових норм і стандартів життя.

Мудрець Бенджамін Дізраєлі, один із найвидатніших британських прем'єрів, якось сказав: "Ми живемо в епоху обачності: тепер уже вожді йдуть за народом". Українські вожді продемонстрували вершину необачності - вони йти за народом, який їх обрав і підтримав, не захотіли.

Тисячі учасників "помаранчевої" революції нині соромляться привселюдно  згадувати про ті дні. Але ж  каятися ветеранам Майдану нема в чому. Майдан був бунтом проти  сірості. Нам хотілося стати повноцінною  складовою світу, його частиною. Не сателітом, не жебраком, не проблемою, не геополітичним непорозумінням. Майдан був заколотом тих, кому набридло спостерігати, як наші численні стратегічні  партнери вирішують наші проблеми за нас, без нас і найчастіше - не на нашу користь. Майдан був повстанням проти тих, хто обрав нашим  майбутнім містечковість. Незалежно  від того, в що це хуторянство  вбиралося - у вишиванку чи косоворотку.

Масова підтримка В. Ющенка, небувалий  рейтинг довіри до нього можна  пояснити передусім тим, що втомлена від власної провінційності країна захотіла побачити в ньому нового, модернового, сучасного політика. Він  видавався лотерейним білетом у  майбутнє, а виявився жетоном у  минуле.

Неадекватність стала візитівкою нашої влади, хоч би за що вона бралася. Що важливіше: спорудити пам'ятник  журналісту Г. Гонґадзе чи знайти і покарати його вбивць? Давати титри державною мовою до відверто антиукраїнських фільмів із "тупими хохлами" чи забезпечити розвиток національного кінематографу?

Дотримання Конституції для  кожного громадянина, а тим більше "державного мужа" - святе. Важливо  виконати розпорядження Основного  Закону і видворити чужоземні  війська у встановлені терміни. Але значно важливіше побудувати власний, український флот. Важливо  зберегти пам'ять про мільйони жертв  Голодомору. Але скорбота за дочасно  померлими поколіннями не повинна  заважати піклуванню про покоління  нинішні та прийдешні.

Новітня історія України рубежу двох тисячоліть розпивається певними чорно-білими смугами: після ентузіазму перших років незалежності настало розчарування гіперінфляцією та тотальним зубожінням нації; після ентузіазму помаранчевих подій прийшло розчарування тотальними поразками нової влади.

На сьогодні Україна - одна з найбідніших  країн Європи. Це - загальновизнаний факт. Однак ми маємо й інше - те, що провело нас через століття історичного небуття, не дало зникнути і розчинитися в інших націях. Попри нездарність політичних еліт і цинічний "дерибан", до якого незмінно зводиться українська політика, наша земля продовжує народжувати працьовитих, талановитих, сильних духом, підприємливих людей. Це зайвий раз спростовує тезу про те, що кожна нація заслуговує на свою владу. Україна заслуговує на кращу владу. Українська нація переросла свою політичну еліту, яка, за ідеєю, мала б бути локомотивом і двигуном українського розвитку, а насправді стала його найбільшим гальмом. Звідси і намагання української влади відокремитися віл народу - через закриті виборчі списки, через вибори президента парламентом, через немислимий для демократичних країн імунітет народного обранця перед законом, не підконтрольність і непідсудність влади тощо.

Кожен президент, який обирався в Україні, проходив одну й ту саму еволюцію. Спочатку були добрі наміри і впевненість  у тому, що коли він кращий за свого  попередника як людина, то буде кращим і як президент. Але згодом виявлялося, що для доброго президента недостатньо  бути добрим господарником чи патріотом. Потрібна професійна команда, нестандартні, іноді ризиковані рішення, чого в  жодного з наших лідерів не було. Нерідко спрацьовував "прагматизм по-українськи": якщо не забезпечив доброго майбутнього для свого  народу, то принаймні зможу забезпечити  майбутнє своїм дітям.

Досвід майже двадцятирічної державної  незалежності переконливо доводить, що одних лише добрих намірів недостатньо, і кожен з керманичів України  якщо не публічно, то в душі був у  цьому переконаний. Україною править  не президент, а колосальна, розгалужена  й неймовірно живуча бюрократична система, яка, наче м'ясорубка, переробляє добрі  ідеї на порожні "плани дій" та "дорожні карти". Жодні ідеологічні  гасла, жодні євроатлантичні чи інші інтеграції не змінять стану справ  у країні, поки не буде модернізований державний апарат. Фундаментальна помилка  українських лідерів полягала в  тому, що вони намагалися розв'язувати  проблеми України з допомогою  цього апарату, тоді як він саме і  був головною проблемою держави.

Наступне десятиріччя незалежності буде для України моментом істини: або вона здобуде нову якість, або  так і залишиться європейською на словах і радянською за внутрішньою  сутністю. Але і у такій звичній  пострадянській іпостасі вона довго  не протримається, а під натиском проблем зламається, як дерево під сніговою лавиною, розпадеться під власною вагою і, врешті-решт, впаде в обійми "доброго" сусіда.

На сьогодні Україні потрібні реформи  якісно нового зразка - реформи від  людей і для людей. Системні реформи, які б не залежали від людського  чинника, - це міф. Якщо колись Сталін зазначав, що все вирішують кадри, то американці сьогодні кажуть, що кадри - це і є  політика. Держава може непогано існувати з розпливчастими законами, але добрими  їх виконавцями, здоровими патріотами і прагматичними націоналістами. При поганих виконавцях її не врятують навіть найчіткіші чи найсправедливіші закони. Завданням нової влади  є приведення до великої політики нової когорти сильних, молодих  та по-сучасному мислячих менеджерів. Це і є єдиний шанс для нового президента і для всього українського народу.

Бюрократичну систему не можна  зруйнувати, це завдання виявилося  не під силу багатьом керманичам. Але  її можна "перепрограмувати", як комп'ютер, - так, як Е. Кеннеді перепрограмував  США на початку шістдесятих років  минулого століття, привівши до влади  молоде покоління прогресивних інтелектуалів; або як Л. Валенса перепрограмував  Польщу на початку дев'яностих років, привівши до влади колишніх активістів "Солідарності". Кардинальні кадрові  перетворення здійснив у Росії В. Путін на початку тисячоліття, привівши до влади своїх колишніх соратників по КДБ.