Адміністративний примус і права людини

Дуже важливим, з точки зору забезпечення прав людини, є визначення підстав застосування заходів адміністративного примусу та його процедур. Щодо підстав ще раз звернемо увагу на їх закріплення в Законі «Про міліцію». Мова знову піде про адміністративне затримання, яке практично в усіх наукових джерелах належить до заходів адміністративного припинення, тобто в усіх випадках підставу його застосування має становити певне правопорушення, яке при цьому припиняється. Навіть у побутовому розумінні затримання завжди пов'язується із вчиненням правопорушення. Разом з тим аналіз п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» свідчить, що в ньому міліції надається право в ряді випадків застосовувати затримання до осіб, які правопорушення не вчиняли, що не можна визнати правильним. Наприклад, затримано може бути неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і які не досягли 16-річного віку, тобто затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення.

Міліція також  має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Таких осіб тримають у приймальниках-розподільниках, спеціально створених для них при органах внутрішніх справ рішеннями місцевих рад. Осіб, запідозрених у бродяжництві, міліція тримає протягом часу, необхідного для встановлення особи, вирішення питання про працевлаштування чи направлення до будинку-інтернату для престарілих, встановлення над ними піклування, але не більше 30-ти діб із санкції прокурора. В даному випадку має місце невиправдана підміна термінів, адже заняття бродяжництвом у наш час не визнається жодним правопорушенням, з яким, підкреслимо, тільки й може бути пов'язано здійснення затримання. Нагадаємо, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому будь-які правообмеження щодо осіб, які не мають постійного місця проживання, є неконституційними.

Міліція також  має право затримувати і тримати  в спеціальному приміщенні осіб, які  мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, — до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години. І в цьому випадку використання терміна «затримання» є, як уявляється, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим триманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.

Слід звернути увагу на той факт, що в Законі «Про міліцію» практично не врегульовано процедури здійснення розглянутих  видів затримання (крім строків), тим самим права таких затриманих законодавчо не визначено і не гарантовано. Закріплення тих чи інших правил відомчими нормативними актами в цьому випадку не можна вважати прийнятним, адже такі правила зовсім невідомі широкому загалу. Немає жодних підстав поширювати на подібні випадки також положення статей 261—263 КпАП України, оскільки в них іде мова про осіб, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень, хоча в літературі і допускається таке поширення[8, 14—19].

Неналежне правове регулювання процедур застосування заходів адміністративного примусу є ще однією загальною проблемою у забезпеченні прав людини в цій сфері. І знову ж ця проблема найбільше стосується заходів, які не є адміністративними стягненнями. Останні накладаються і виконуються в порядку, встановленому КпАП України, про проблеми оновлення якого варто говорити окремо. Для інших же заходів загальні процедури застосування, так само як і підстави, не встановлено. Зважаючи на те, що діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу всіх видів визнається видами адміністративних проваджень[4, 259], її необхідно врегулювати в Адміністративно-процедурному кодексі (крім провадження в справах про адміністративні правопорушення, регулювання якого має залишитися в КпАП).

 

ВИСНОВОК.

Отже правильне  використання методу примусу органами управління, у тому числі органами внутрішніх справ, забезпечує ефективність управлінської діяльності, функціонування адміністративно-правових інститутів, непорушність правопорядку, створює умови для поступового скорочення і ліквідації правопорушень. Примус у сфері управлінської діяльності спрямований на те, щоб забезпечити:

- правомірність  поведінки учасників управлінських  відносин;

- функціонування  і захист такого режиму, при якому б неухильно виконувалися правові розпорядження;

- існування  стійкої системи управлінських відносин, що базуються на основах законності.

По своїй  природі державний примус припускає  його диференціацію, викликаний різнорідністю  тих суспільних відносин, що регулюються правом і характером зазіхань на ці відносини. Адміністративний примус - самостійний різновид державного примусу, метод зовнішнього державно-правового впливу на поведінку і свідомість людей, застосовувана в сфері державного управління з метою покарання правопорушників.

У залежності від  свого цільового призначення  і способу забезпечення правопорядку всі примусові заходи можна звести в три основні класифікаційні групи:

Заходи адміністративного  попередження.

Запобіжного заходу;

Заходи адміністративного стягнення.

У цілому примусових заходів набагато більше, і вони мають профілактичну спрямованість  і є засобом попередження злочинності.

 

Використана література:

 

1.  Конституція України  // Відомості Верховної Ради України.  — 1996. — № ЗО. — Ст. 14!.

2.  Про міліцію: Закон  України // Відомості Верховної  Ради УРСР. — 1991. — № 4. —  Ст. 20.

3.  Кодекс України  про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — Додаток до № 52. —  Ст. 1122.

4.  Адміністративне  право України: Підручник / За заг. ред. С.В.Ківалова. — Одеса: Юридична література, 2003. - 896 с

5.  Виконавча влада  і адміністративне право / За  заг. ред. В.Б.Авер'янова. — К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. - 668 с

6. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. — К.: Факт, 2003. — 384 с

7.  Додин Е.В., Серафимов  B.B. Акты санкционированного вмешательства  в сфере торгового мореплавания: Учеб. пособие. — Одесса: Юрид. лит., 2001. — 152 с.

8.  Калаянов Д.П., Остюченко СМ., Аносенков A.A. Правова регламентація адміністративного затримання правопорушників міліцією України: Науково-практична розробка. — Вид. 2-е, доп. — Одеса: Одеський ін-т внутр. справ, 2002. — 42 с

9.  Матеріали семінару  «Стан та перспективи розвитку адміністративного права: законодавство, наука, освіта» (Львів, 12—13 жовтня 2001 p.). Частина II. Німеччина та Республіка Польща. — Львів, 2001.

¹ Застосування до відповідної категорії осіб ст.51 КК є кримінальним примусом, у результаті якого застосовуються заходи адміністративного стягнення і настає адміністративна відповідальність.

² У літературі висловлювалася думка про те, що заходи адміністративного примусу у вигляді адміністративних стягнень за скоєння правопорушень, передбачених КпАП України, застосовуютьсясудами. Очевидно, дана позиція не відповідає нинішнім принципам реалізації державної влади. На нашу думку, суди, застосовуючи адміністративні стягнення, використовують судовий примус, який і реалізують у такій формі певну частку судової влади.