Економічні відносини власності (поняття власності, типи, форми і види власності)

Економічні відносини власності (поняття власності, типи, форми і види власності)

 

Поняття власності

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

·  відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

·  відносини господарського використання майна;

·  економічні форми реалізації відносин власності.

Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Типи, форми і види власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних відносин Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі? Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

 

 

 

 

Сутність товарного виробництва і товарно-грошових відносин. Гроші, їхня сутність і функції

В історії товарному виробництву передує натуральне (первіснообщинний, рабовласницький і значною мірою феодальний лад). Сутністю натурального господарства є те, що всі вироблені продукти праці (наприклад, їжа, одяг, знаряддя праці і т.д.) використовуються для задоволення потреб самих виробників.

Створюваний у суспільстві додатковий продукт (рабами чи кріпаками) також присвоюється у натуральній формі (наприклад, натуральна рента при феодалізмі).

Товарне виробництво це така історична форма виробництва, коли всі вироблені продукти праці призначені не для безпосереднього задоволення потреб самих виробників, а для обміну їх на ринку за допомогою купівлі-продажу.

Передумови товарного виробництва складалися дуже довго. До них належить розвиток натурального обміну, формування торгового і лихварського капіталу, суспільний розподіл праці між селом і містом, вузька та розгалужена спеціалізація праці у межах ремісничого та мануфактурного виробництва, перехід від натурального присвоєння додаткового продукту до грошового (збільшення масштабів грошової ренти при феодалізмі).

Завершення процесу становлення класичної форми товарного виробництва відбувається при капіталізмі, коли, в наслідок буржуазних революцій, всі люди отримають особисту свободу і на ринку з'являється останній, але необхідний товар — робоча сила.

Робоча сила (здатність до праці) стає товаром, продається, коли її власник, тобто людина:

— особисто вільний ( не є чиєюсь власністю);

— не володіє власними засобами виробництва;

— позбавлений постійних засобів до існування. Сутність товарного виробництва розкривається через поняття товар і його властивості.

Товар — це продукт праці, призначений для обміну, тобто це все те, що виробляється людьми у процесі всіх видів діяльності та обмінюється на ринку (в основному за гроші через продаж) на інші товари.

Товар має подвійний характер:

1. Споживчу вартість. її сутність  полягає в тому, що товар здатний  задовольнити ті чи інші потреби  людей як предмет особистого  споживання (їжа, одяг і т.п.), предмети праці (сировина, матеріали і т.п.). Споживча вартість є основою матеріального багатства людини та суспільства. Вона також носій мінової вартості товару.

Будь-який продукт праці, який не має споживчої вартості, не може бути товаром.

2. Мінову вартість. Це властивість  товару у певних пропорціях  обмінюватися на інші товари. Мінова вартість є формою вартості  товару, зовнішнім виявом її в  акті обміну.

Вартість товару — це втілена у товарі праця. Але не просто будь-яка індивідуальна праця, а суспільно-необхідна. Самі по собі будь-які витрати на виробництво якогось продукту не створюють його вартості. Для цього необхідні певні суспільні умови — наявність товарного виробництва.

Вартість, за своєю природою, суттю — не властивість якоїсь речі, а вираження виробничих відносин між товаро-виробниками. Як і товар, вона теж має подвійний характер.

 

 

 

 

 

 

Історія українських грошей бере свій початок з часів Київської Русі (ХІ ст.). А назва національної валюти – гривні - походить від назви золотої жіночої прикраси (гривна), яку носили на гриві, або загривку, тобто на шиї. Пізніше українські гроші стали мати інакший вигляд. У татаро-монгольські часи грошима служили срібні злитки, які також називалися гривнями. Це, наприклад, найвідоміша чернігівська гривня. Першою і найвідомішою монетою Київської Русі був златник, пізніше зявився срібляник, з`явилися вони невдовзі після хрещення Володимиром Русі. Сьогодні знайдено тільки 11 златників. Відоме місцезнаходження 10 з 11 златників: у Ермітажі — 7, у Державному історичному музеї — 1, в Державному музеї історії України — 1, в Одеському історичному музеї  — 1.        Нестабільними для українських земель і для національної грошової одиниці стали повоєнні часи. Першим грошовим знаком Української Народної Республіки 19 грудня 1917 року став карбованець, художником якого був Георгій Нарбут. Вважається, що саме завдяки йому було відновлено пам'ять нашому давньому символу Тризубу, який використовував ще Володимир як символ роду Рюриковичів, і  який згодом став Державним Гербом України. Тоді Нарбут використовував Тризуб при оформленні банкнот. Але вже 1 березня 1918 року замість карбованців було введено гривню. Перші гривні (номінали 2,10, 100, 500, 1000, 2000, за ескізами  Василя Кричевського та Георгія Нарбута.) друкували в Берліні. У квітні 1918 року Павло Скоропадський знову ввів карбованці. У грудні 1918 року в обіг повертається гривня.    Окупаційнмими грошима на території України стлужили карбованці Рейхскомісаріату України, які перебували в обігу лише на окупованій Рейхом території України паралельно з рейхс- та окупаційними марками.     Історія грошей незалежної України починається в 1991 році з відривних купонів. Після розпаду СРСР Україна залишилася з рублями – грошима вже неіснуючої держави, емісія яких перейшла до Російської Федерації. З вересня 1991 року Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі і молода незалежна держава, крім низки економічних проблем, постала перед проблемою відсутності власної грошової одиниці. У січні 1992 року паралельно з рублем в обіг було випущено тимчасову (як планувалося, на 4-6 місяців), грошову одиницю – купоно-карбованець багаторазового використання. Який, втім, перебував в обігу до вересня 1996 року до введення гривні, заповнивши до квітня 1992 року весь готівковий оборот, витіснивши рубль. У безготівковий оборот купоно-карбованець було введено дещо пізніше – 12 листопада 1992 року, через різницю курсу валют безготівкових та готівкових грошей, а в результаті масових спекуляцій.            Але через гіперінфляцію – швидке знецінення грошей,- коли ціни зростали в день по кілька разів, Національний банк мав діяти. В Україні було проведено грошову реформу і 1 вересня 1996 року відбулося введення  в обіг гривні.  Відповідно до Указу Президента України "Про грошову реформу", грошова реформа проводилась з 2 по 16 вересня 1996 року. Початком реформи стало впровадження в обіг гривні, яка обмінювалась у співвідношенні 1 гривня за 100 000 купоно-карбованців. Роботу над розробою гривні було розпочато у квітні 1991 року До складу колективу з розробки ескізів увійшли народний художник України О. Данченко, заслужений діяч мистецтв України В. Перевальський, заслужені художники України В. Юрчишин, С. Якутович і В. Лопата. Робота зі створення грошових купюр проходила під егідою комісії Верховної ради України з питань економічних реформ та управління народним господарством, а також в комісії з питань культури та духовного відродження. У цій роботі взяли участь народні депутати Україна Л. Танюк, П. Мовчан, Д. Павличко, В. Яворівський І. Заєць та ін  Ескізи грошових купюр розглядала Президія Верховного ради на чолі з Л. Кравчуком, який затвердив ескізи, підготовлені В. Лопатою.  Всі ескізи купюр були затверджені комісією, за винятком ескізу купюри в 10 гривень. Купюра 10 гривень із зображенням гетьмана Мазепи була затверджена після довгого обговорення і суперечок. У 1992 році перші зразки української гривні були виготовлені в Канаді компанією Canadian Bank Note Company (105 контейнерів номіналом до 20 гривень) та британською компанією De La Rue plc, яка розміщувалася на Мальті (номіналами 50, 100 та 200 гривень) за ескізами В. І. Лопати за участю Бориса Максимова. Для виготовлення купюр була використана комбінована техніка - гравюра на сталі і літографія.    У 1994 році на банкнотній фабриці Національного банку України була введена у дію перша лінія по виготовленню банкнот, де їх виготовляють до сьогодні. Банкнотна фабрика відрита у 1994 році, розташована у м. Києві. Монетний двір був заснований у 1998 році. Тоді ж Національний банк України отримав власну виробничу базу з виготовлення монет масового обігу, пам'ятних і ювілейних монет, нагородної продукції. Перші українські монети у 1992 році були виготовлені на Луганському заводі з виготовлення набоїв та на монетному дворі Італії. Були сумніви також щодо назви української монети: пропонувалися назви «сотий», «різана», «списівка», але 2 березня 1992 року Президіум Верховної Ради затвердив назву копійки.