Теоретико­методологічні погляди та історіографічна практика Л. фон Ранке

Другий етап джерелознавчої критики ("джерелознавчий синтез") вирішує такі завдання: виявлення  зв’язків даного джерела з ін. джерелами, зіставлення джерел за ступенем їх достовірності та повноти, створення  комплексу джерел, що дають змогу  дослідити ті чи ін. історичні події; встановлення всієї суми наявних  наукових фактів, які стосуються теми дослідження, визначення фактів, яких бракує для повноти картини.

2. Найбільш вдалою і впливовою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників “філософії життя”. Неокантіанці Баденської школи виходили з положення, що тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги неокантіанців опинилась логіка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого.  
Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) у низці праць (“Історія філософії”,1889, “Історія і природознавство”,1894, “Про свободу волі”,1898) сформулював провідні ідеї неокантіанства. Він виступив з критикою позитивізму, який іґнорував специфіку різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони і тому є “номотетичними” (від грец.- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (від грец.- особливий). Природничі науки, досягнувши видатних успіхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб індивідувального сприйняття більш вагомо впливає на результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника. Учень Віндельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних наук, Ріккерт додавав, що наукове пізнання у перших має за мету встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий. Особливість історичного пізнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями. У працях “Науки про природу і науки про культуру” (1899), “Філософія історії” (1899) та інших Ріккерт докладно обґрунтував положення, що історія є “наукою про культуру”, філософія історії — наукою про логіку історичного пізнання, а не метатеорією історії. Філософія історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксіологічну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою систему цінностей, то й погляди різних істориків на одні й ті ж події різнитимуться. Об’єднуючим чинником історичного пізнання можуть бути лише універсальні цінності “людської долі”, встановлення яких й покладено на філософію історії. Ці цінності поділяються на три рівні: (1) цінності форм і норм історичного пізнання (методологічні позиції дослідника), (2) цінності самого історичного процесу (культурний тип епохи), (3) загальноісторичні цінності (незмінні людські ідеали).  
Таким чином, неокантіантська філософія історії не “скасовувала” раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей. Не випадково сучасники називали історичну теорію Ріккерта “трансцендентальним ідеалізмом”. 

3. На межі ХІХ-ХХ ст. з'явилися нові важливі соціологічні концепції, які значною мірою привели до професіоналізації соціології і виходу її на рівень теоретичного розвитку. Видатну роль у цей час відіграє поява та розвиток так званої німецької формальної соціології, домінуючою ознакою котрої був не натуралістичний напрям, який панував у розвитку соціологічного пізнання, а так звана духовно-історична орієнтація, яка набула особливої популярності серед представників німецької соціологічної науки.

Серед німецьких істориків, соціологів у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набувають  поширення думки про специфічну "духовну" сутність господарських, правових, релігійних інститутів, яка не піддається вивченню за допомогою певних емпіричних методів, характерних для природничих наук.

На той час саме на ґрунті німецької культури складалася традиція історичного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються у контексті загальних зв'язків процесу історичного розвитку. Біля витоків даного наукового напряму стояв видатний німецький філософ, психолог, соціолог Вільгем Дільтей (1833-1911). Подальшого розвитку ці ідеї отримали у працях видатних німецьких філософів, соціологів Г. Зіммеля, Ф. Тьонніса, Л. Фон Візе.

Центральним у Дільтея  є поняття життя як способу  буття людини, культурно-історичної реальності. Людина, за Дільтеєм, не має історії, а сама є історією. Завдання філософії як "науки про дух" - зрозуміти життя, виходячи із нього самого. У зв'язку з цим вчений висуває метод розуміння як безпосереднє досягнення певної духовної цілісності. "Розуміння", тотожне інтуїтивному проникненню в життя, вчений протиставляє методу "пояснення", застосованому в "науках про природу", що має справу з так званим зовнішнім досвідом. Розуміння власного внутрішнього світу досягається завдяки інтроспекції (залучення, застосування), "самоспостереження", а розуміння зовнішнього світу - шляхом "уживання", "співпереживання", "співвідчуття". У відношенні до реальності, культури минулого "розуміння" виступає як метод інтерпретації, герменевтика. Тому, на думку В. Дільтея, повинна бути розроблена нова, відмінна від традиційного "описова" наука, висхідним принципом котрої повинен стати феномен "відчуття", "розуміння", "переживання" внутрішнього зв'язку духовності.

4. М. Вебер (1864 - 1920 pp.) належить до числа тих універсально освічених умів, яких, на жаль, стає усе менше в міру росту диференціації соціальних наук. Вебер був найбільшим фахівцем в області політичної економії, права, соціології, філософії. Він виступав як історик господарства, політичних інститутів і політичних теорій, релігії і науки і, що особливо важливо, як логік і методолог, що розробляв принципи пізнання соціальних наук.

М. Вебер відчув на собі вплив ряду мислителів, що визначили  як його методологічні установки, так  і його світогляд. У методологічному плані, у сфері теорії пізнання величезний вплив на нього зробили ідеї неокантіанства, і насамперед Г. Ріккерта.

За власним визнанням  Вебера, велике значення у формуванні його мислення мали роботи К. Маркса, що спонукали його до дослідження проблем виникнення і розвитку капіталізму. Узагалі, він зараховував Маркса до тих мислителів, що найбільше впливали на соціально-історичну думку ХІХ-ХХ століть.

Що стосується загальнофілософського, світоглядного плану, то Вебер відчув на собі два різних, а в багатьох відношеннях і взаємовиключних впливи: філософії І. Канта, особливо в юності; а також він знаходився під впливом і Н. Макіавеллі, Т. Гоббса і Ф. Ніцше.

Для розуміння змісту його поглядів і вчинків слід зазначити, що Кант захопив Вебера насамперед своїм етичним пафосом. Кантівській моральній вимозі чесності й сумлінності в наукових дослідженнях він залишався вірним до кінця життя.

Гоббс і особливо Макіавеллі вразили його своїм політичним реалізмом.

Кінець XIX століття — період становлення теоретичних поглядів М. Вебера, пов'язаних із принципами пізнання соціальної (соціально-історичної) дійсності. У цей же період виник напрямок у філософії, що відстоював положення про те, що науки про культуру (дух) повинні мати свій власний методологічний фундамент. Одним з ідеологів вчення наук про культуру став В. Дільтей (1833 -1911 pp.). Зміст його роздумів зводився до того, що безпосереднє знання, інтуїція приймається як метод гуманітарних наук, а опосередковане знання, розумове, понятійне, логічне (дискурсивне) — як метод наук природничих.

Як і Дільтей, Вебер  вважав, що абстрагуватися від того, що людина є свідомою істотою, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але, на відміну від Дільтея, керуватися при вивченні соціального життя методом безпосереднього вживання, інтуїції Вебер рішуче відмовлявся. Тому що було зрозуміло, що результат подібного способу вивчення не має загальної значимості, він занадто суб'єктивний.

За Вебером, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, необхідно вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик. Тому що тільки вираження у формі загальнозначущих понять того, що "збагнено інтуїтивно", перетворює суб'єктивний світ уявлень історика в об'єктивний світ історичної науки.

Логічно виникає питання: якщо основу науки складають поняття, за допомогою яких узагальнюється різноманіття емпіричного світу, те який принцип формування, а головне критерій істинності культурно-історичних понять?

Таким критерієм, за Вебером, є "віднесення до цінності". Цінності можуть бути теоретичними (істина), політичними (справедливість), моральними (добро), естетичними (краса). Ці цінності мають значимість для усіх вивчаючих суб'єктів, тобто вони надсуб'єктивні, мають абсолютні значення в рамках певної історичної епохи. Отже, за Вебером, "віднесення до цінності" є тим актом, що конституює загальнозначуще судження.

Вебер розмежовує "віднесення до цінності" від простої оцінки, що не виводить наше індивідуальне  враження за межі суб'єктивності. Як він  відзначав, науки про культуру, суспільство  й історію повинні бути вільні від оцінюючих суджень, як і науки природничі.

Веберівська вимога волі від оцінки в науковому дослідженні криється в його світоглядній позиції, згідно з якою цінності наукові (Істина) і цінності практичні (держава) — це дві різні області, змішання яких веде до підміни теоретичних аргументів політичною пропагандою.

За Вебером, учений, як індивід, має повне право на політичну  і моральну позицію, свій естетичний смак. Його індивідуальне відношення повинне залишатися за межами його дослідження — це борг дослідника перед істиною. Не можна не відзначити, що тема боргу вченого, проблема істинності, вільної від суб'єктивізму, партійних пристрастей, завжди була дуже актуальною для Вебера. Будучи жагучим політиком, він у той же час прагнув до того, щоб у своїх роботах виступати неупередженим дослідником, яким керує тільки любов до істини. Викладач не повинний, говорив він, займатися політикою в аудиторії.

Аналізуючи цінності, на які орієнтується вчений у своїх судженнях, Вебер розглядав їх не як вічні, абсолютні надісторичні, а як властивий епосі напрямок інтересу, що не має сили за її межами.

У цьому зв'язку необхідно  зробити деякі пояснення. Принцип "віднесення до цінності" є результатом  застосування в соціології методологічних постулатів В. Віндельбанда і Г. Ріккерта, які використовувалися ними в обґрунтуванні специфіки "наук про культуру", куди вони не відносили соціологію, надаючи перевагу, як і В. Дільтей, розглядати її "по відомству" "наук про природу". Вебер же на відміну від них не тільки використовував його (тобто принцип "віднесення до цінності") як передумову обґрунтування істинності соціологічного знання, але і дав йому інше тлумачення, що виводило його за межі неокантіанського трансценденталізму.

Ідеальний тип, за Вебером, не просто дістається з емпіричної реальності, а конструюється як теоретична схема, тільки потім співвідноситься з емпіричною реальністю.

Ставлячи перед собою  важке для трансценденталістської науки про культуру питання про  те, чим же визначається фіксоване  в культурі застосування ціннісних  переваг Вебер відповідав: інтересом  епохи, тобто практично ставав на позицію соціально-історичної детермінації знання.

Засобом узагальнення різноманіття емпіричної дійсності виступає у Вебера поняття "ідеальний тип".

Як сам Вебер визначає роль ідеального типу в соціології й історії? Соціологія, вважає він, створює поняття типів і шукає загальні правила на противагу історії, що прагне до каузального аналізу індивідуальних, важливих у культурних відносинах дій, утворень, особистостей. Тут ідеальний тип служить засобом розкриття генетичного зв'язку історичних явищ, і він називає їх "генетичним ідеальним типом" (приклад: "середньовічне місто", "кальвінізм", "культура капіталізму").

Що ж є соціологічним ідеальним типом?

Завдання соціології — установлювати загальне правило подій і безвідносно до просторово-часового визначення цих подій. У цьому розумінні ідеальні типи, за допомогою яких працює соціолог, повинні бути загальними і, на відміну від генетичних типів, називаються чистими ідеальними типами.