Елементи німецької культури в архітектурі і будівництві менонітських колоній Північного Приазов’я і Степової України XVIII - ХІХ ст. та їх

Три округи створили «братство менонітів», куди увійшли колонії, що утворили трикутник Бахмут – Маріуполь – Таганрог, колонії Мемрик та Нью-Йорк. До початку другої чверті ХІХ ст. в Маріупольському повіті нараховувалося майже 20 000 німців [9, с. 51].

 

2. Житлове будівництво у менонітських колоніях

 

Аналіз матеріалів з житлового та громадського будівництва у Маріупольському повіті, колонії Нью-Йорк, Остгайм та Миколайпіль свідчить про те, що будівлі, споруджені колоністами в них, мали суттєві відмінності від місцевих споруд, базуючись на поєднанні традицій місцевості, що стала для переселенців рідною домівкою, та нових будівельних традицій та ідей Європи.

Так, всі колонії на нових місцях проживання будувалися за зразком традиційних німецьких сіл: в центрі – кірха чи церква, повітове управління, школа. Практично всі вони розташовувалися в гарних місцях поблизу водойм і відзначалися правильністю їх розташування.

Переважна більшість колоній – це лінійні однорядні села із забудовою з одного боку вулиці чи дворядні села з забудовою вздовж вулиці з двох боків.

Вулиці слугували основою планування лінійних колоній. На них фасадами, парою вікон і третім вікном на горищі виходили житлові будівлі [10, с. 48].

Описуючи колонії, А.Клаус, підкреслював, що вони впорядковувались за загальним зразком усіх менонітських колоній на рівнинних місцевостях, у два прямолінійні ряди будинків, які були віддалені один від одного на однакову відстань. Головним фасадом будинки були повернуті у двір, до вулиці ж бічною стороною в два вікна, із обов’язковим садочком перед кожним двором площею в 10 квадратних саженів. «Таким чином, – пояснював автор, – на всю довжину вулиці тягнуться з обох сторін безперервною стрічкою квітники й інші насадження, за листям і зеленню яких ховаються будинки жителів» [20, с.70].

За свідченням сучасників, німецькі села були найкращими з усіх сіл краю (другими за ними йшли грецькі поселення) і відрізнялися українських та російських сіл чистотою, охайністю і впорядкованістю: добротними будівлями, відмінними дорогами, прекрасними садами і виноградниками, розкішними лугами і доглянутими полями, сучасним сільгоспобладнанням, в той час, як останні здебільшого являли собою кілька десятків невисоких глиняних мазанок під солом’яними чи очеретяними дахами з розбитими ґрунтовими дорогами. В кожному з поселень відразу будувалися школи і церкви, після чого – господарські будівлі і споруди: сироварні, маслобійні, коптильні.

Характерною особливістю колоністських дворів була їх значно більша, ніж в українських поселеннях, площа та наявність усіх господарчих допоміжних споруд, побудованих з німецькою акуратністю та добротністю.

Будівлі меноніти у перший період заселення споруджували переважно з саману (глиняної цегли), а з другої половини ХІХ століття почали використовувати для цього червону цеглу. Дах вкривали черепицею також червоного кольору [18, с. 236].

Усі німецькі будівлі знаходились під одним дахом і сполучалися між собою. Під одним дахом кожного будинку знаходилось житло господаря, стайня для коней, корів і клуня, а на горищі містилося зерно і сіно. Вхід до погреба був теж у будинку.

Колоністи дбали і про благоустрій своїх селищ. Так вздовж вулиці вони майже завжди висаджували квіти (здебільшого троянди), вулиці вимощували  бруківкою, прокладали тротуари.

Дерева, посаджені вздовж вулиць та доріг, що вели у поселення, також додавали колоніям краси та затишку.

 

3. Характерні риси та особливості житла мешканців колоній Остгейм та Миколайпіль

 

Одним із найбільших центрів менонітських поселень на території сучасної Донецької області був заснований у 1838 році в балці Харцизькій в 12 км від річки Кальміус переселенцями з Хортицького округу Остгейм (Тельманове), який складався з 38 дворів [12, с. 150] (ДОДАТОК 5).

Житло мешканці Остгейма будували з цегли, використовуючи при цьому так званий прусський метод, при якому всі приміщення – житлові і господарські розташовувалися під одним дахом [13, с. 107].

Типовим для німецьких будівель були приміщення з червоної цегли (тоді зовсім не характерні для нашої місцевості, а зараз – невід’ємні від житлового будівництва не тільки в краї, але і по всій Україні, оскільки переважна кількість сучасних житлових будинків споруджується саме з червоної цегли) такої високої якості, що подекуди збереглися і до сьогодні, з широким застосуванням дерева.

Використання саме цих будівельних матеріалів пояснюється тим, що для віруючих, якими були переселенці-меноніти, камінь є символом самого Христа [14, Бытие 28:22], а дерево - символом Древа Життя райського саду, в якому знаходяться праведні душі, деревом пізнания добра і зла [15, с. 143].

Тож, навіть сама матеріальна основа німецьких споруд несла в собі глибоку символіку, оберігаючи своїх мешканців від усього поганого і злого, що теж може стати зразком для сучасних будівельників і архітекторів, до якого б етносу та віросповідання вони не належали.

Відомою у регіоні була колонія Миколайпіль (тепер Миколайпілля поблизу Дружківки), що з’явилася у 1880 році. За однією з версій назва Миколайпіль пов’язана з іменем сина поміщика Борисовського – Миколою, якому належали землі, придбані німцями. За іншою версією так називалося їх початкове поселення у Хортицькому повіті. Переїхавши на нове місце проживання німці зберегли тут стару назву і старі традиції будівництва житла [10, с. 47].

 Колонія складалася з однієї  широкої (30 м) вулиці вздовж балки та річки. Основний тип будівель – довгі і широкі будинки з червоної цегли, де під високим черепичним дахом знаходилося і житло господарів, і господарське приміщення. Знадвору будинки не білилися: вікна та двері покривалися блакитною фарбою. Двері до того ж відкривалися половинками: верхньою та нижньою.

Цеглу виготовляли на місцевому заводі, сировину для якого (глину та пісок) брали із розташованого поряд кар’єру. Цегла мала особливий заміс – «пруський». Досі у селі фундаменти та підвали у старих будинках не розібрані – потрібен динаміт, щоб їх зруйнувати [10, с. 48].

Стеля, підлога і сходи виготовлялися з дерева. Зроблені вони були з кедра, який везли з Сибіру, де він витримувався кілька років, а потім ще 2-3 роки сушився в селі [10, с. 48]. У будинках на дахах були великі димарі (1,5х1,5 м), які використовувалися, як коптильні.

Розташування під одним дахом будинку житла господаря і господарських споруд також було особливістю німецького будівництва. У комплексі під спільним дахом розташовувалися стайня для коней, корів і клуня, а на горищі містилося зерно і сіно. Усі будівлі сполучалися між собою.

Майже завжди будівлі зводилися на високому фундаменті. У міцних господарів вони були в довжину до 17,5 м, в ширину до 9 м і поділялися на 4 житлових кімнати, кухню, сіни, підвал та горища [1].

При будівництві часто вживалася особлива кладка цегли – подвійна: між стінами була засипана земля з битою цеглою.

Будівельники-колоністи запропонували особливий тип домобудування, використовуючи для зведення хат та інших будівель місцеву сировину. Виділяються такі особливості німецького будівництва: як правило, будинки колоністів споруджувалися з червоної цегли різних розмірів, дах яких перекривався черепицею (переважно, червоної). Споруди часто мали витягнуту прямокутну форму з візерунками на фризі, з вікнами на фронтоні (дерев’яними чи цегляними), з великим димарем біля стіни споруди, всередині оздоблювалися кахлями [16, с. 19].

Коли знайомишся з описами тогочасних споруд селища, здається, що бачиш перед собою сучасний український будинок з червоної цегли під високим черепичним дахом.

 

4. Планування та упорядкування територій колоністських дворів

 

Як вже зазначалося, планування колонії завжди було виваженим і обдуманим. Німецькі села мали одну або дві вулиці з рівними рядами будинків, які виходили на вулицю фасадами, парою вікон і третім вікном на горищі [18,с.236].

У плануванні житлових будинків менонітів можна виділити:

- хати з господарчими приміщеннями  в них;

- хати на дві половини із  винесеними окремо господарськими  будовами;

- хати з прибудованими до  них коморами, стайнями, хлівами.

Найбільш характерною особливістю колоністських дворів була їх значно більша, ніж в українських поселеннях площа та наявність усіх господарчих допоміжних споруд, побудованих з німецькою акуратністю та добротністю.

Німецькі поселення відрізнялися від інших чистотою, охайністю, впорядкованістю: добротними будівлями, відмінними дорогами, прекрасними садами і виноградниками, розкішними лугами, упорядковані газони, для під стриження і прополювання яких використовували унікальний прилад під назвою «Швабер» або «Струга», прообраз популярної у сучасних дачників чи володарів приватних будинків газонокосилки [16, с. 19].

Біля будинку знаходилися один, а то й два басейни для зберігання снігової чи дощової води. На подвір’ї обов’язково будувалася невелика споруда для збирання сміття, для зберігання сільськогосподарських знарядь і врожаю, заготовлених на зиму сіна й соломи на подвір’ї стояли один-два амбри-сховища [18, с. 235].

У господарській частині дворища на цементованій станині встановлювався двигун-нафтовик, який приводив у дію молотарку. Сільськогосподарський реманент був досить різноманітний: крім молотарки, були віялки, косарки, жатки-снопов’язки, сівалки, букарі, плуги тощо.

Кожна садиба мала великий фруктовий сад з різноманітними деревами та багато гарних квітів, що серед тогочасних українських степів надзвичайно вражало. І хоча не можна стверджувати, що садівництво у Донбасі започаткували саме німці, але те, що вони доклали до цього зусиль – очевидно.

Стежки обов’язково встелялися жовтим піском, а в більш заможних родинах - червоною цеглою. З боку вулиці садиба була відокремлена невисоким кам’яним парканом [20, с.79].

У дворах були викопані також абсолютно нехарактерні для представників інших народів глибокі криниці, які не обсипалися [10, с.48].

Господарський в’їзд (з протилежного боку подвір’я) обгороджувався деревами, здебільшого, акаціями, а з парадного боку все було гарно доглянуто: рівними грядками росли тюльпани (переважно голландські), бузок, інші рослини [10, с.48].

Близько розташовані колонії пов’язувались новопротрасованими шляхами.

Посадки вздовж доріг, що вели у поселення, доглянуті присадибні ділянки с фруктовими садами і декоративними деревами, висаджені на вулицях дерева стали у колоніях звичним явищем і об’єктом для копіювання подібного облаштування сіл українцями та росіянами.

 

5. Внутрішній вигляд та інтер’єр німецьких будинків

 

Ознайомитися з описом житла німецького колоніста можна у роботі відомого дослідника А. Клауса, який у роботі «Наши колонии» писав: «Головний вхід з двору, він приводить відвідувача до просторої прихожої, в кінці якої розміщена не менш простора кухня. Ці дві кімнати, займаючи середину будинку, розділяють внутрішні його приміщення на дві рівні половини. Та половина, яка розміщена ближче до вулиці, у свою чергу дерев’яною перегородкою утворює «чисту» житлову кімнату й іншу, спальню. У протилежній половині, що замінює звичайну кладову чи амбар, складаються на зберігання різні речі» [21].

З подвір’я двері вели в холодний коридор, звідки можна було потрапити на кухню, посеред якої стояла велика піч, у якій можна побачити взаємовплив культур – українська піч і «голландка», поєднані у єдине ціле. На печі або на поличках над нею зберігався різноманітний кухонний реманент, виготовлений місцевими майстрами або привезений з Німеччини. Над піччю знаходилася витяжка.

В посудній шафі з прозорими скельцями виставлявся посуд для повсякденного користування, різноманітний кухонний інвентар. Необхідна приналежність кухні – настінний годинник, а також вишивані серветки та доріжки, власноруч виготовлені господинею та іншими жінками родини [24].

Зліва розташовувалися дві високі і світлі кімнати: вітальня (зала) та спальня. У вітальні виставлялися найкращі меблі, на стінах висіли ікони, портрети царя та цариці, відомих німецьких діячів і обов’язково - дзеркало. У спальні знаходилося високе двоспальне ліжко з великою кількістю подушок, пологом і традиційною для німців периною. На ньому спали голова родини із дружиною. У цій же кімнаті стояли диван, гардероб і комод, на комоді-декілька книг, частіш усього релігійного змісту. Також у кожному домі можна було зустріти якусь недорогу німецьку газету [19, с. 45]

Інтер’єр вітальні доповнював посуд, виготовлений на заводах Росії і Німеччини: статуетки, які, як правило, німці викладали на скрині, вишивані серветки, доріжки, килимки, мальовані листівки чи картини.

Підлога у кімнатах була здебільшого дерев’яною чи викладалася з цегли, але під впливом місцевих умов зустрічалася і глинобитна.

Під будинком копали велике підвальне приміщення, увійти до якого можна було з коридору. Ще більшим було горище, яке використовувалося для зберігання зерна [19, с. 46]. У міцних господарів зерно зберігали у сховищах, побудованих з цегли; цегляними були також хліви та тваринницькі прибудови.

Житло було обставлене просто, однак задовольняло потреби колоністів. За наявності двох кімнат у більшій кімнаті з двома вікнами зі сторони двору, як правило, біля стіни стояли два дерев’яні ліжка схожі на теперішню спальну кушетку. Вдень вони служили для сидіння, а ввечері були місцем, де спали діти. Поперек стояла лавка зі спинкою, перед нею був великий стіл з простими дерев’яними стільцями. Біля середньої стіни стояла ширша лавка для батьків, а в кутку була розташована мурована з цегли піч. Біля стіни до сіней було досить гачків, щоб вішати туди кухонний посуд – ополоник, цідилко, терку, качалку для тісла. З іншого боку, біля вхідних дверей, було місце, де знаходилась підставка для порцелянових тарілок. «Велика» кімната була звичайно невеликою, але цю назву вона отримала тому, що вона була краще обставленою, туди рідше заходили і лише в крайньому випадку у цій кімнаті спали. Заможніші сім’ї мали шафу.