Елементи німецької культури в архітектурі і будівництві менонітських колоній Північного Приазов’я і Степової України XVIII - ХІХ ст. та їх

Особливістю інтер’єру були дерев’яні меблі (часто різні й ажурні), які у кожній колонії на замовлення робили свої майстри – тенденція, надзвичайно популярна у сучасній Україні [16, с. 18], а також завезена з Німеччини. Крім названих ліжок, комоду, столиків і стільців (ДОДАТОК 7) до таких меблів відносилися предмети – абсолютно не знані тогочасними українцями – розсувні дивани і столи, шафки і комоди. З предметів домашнього користування майже у кожній німецькій родині була підставка для випікання хліба, який пекли регулярно: знаменита німецька «тринога» (своєрідний прообраз сучасної духовки) з листком для випікання, металеві «вафельниці» [16, с.19], інші етноси краю таких пристроїв тоді не знали, зате теперішні господині не можуть собі уявити без них сучасну кухню.

Кімнати прикрашалися різноманітними статуетками, які виставлялися у будинках німців на комодах, різноманітними вишивками (серветками, доріжками, настінними килимами, вишитими настінними картинами).

Як зазначалося, з німецькою акуратністю та добротністю переселенці забезпечили себе на нових місцях проживання всіма, необхідними для життя приміщеннями, господарськими та допоміжними спорудами. Однак в колоніях менонітів не було ні пивних, ні таверн, і свят було значно менше, ніж у православних.

Відмінності, які існували між німцями католиками та менонітами знаходили свій вияв і в облаштуванні колоністського поселень.

Католицькі села, до найбільш відомих з яких у першій половині ХІХ ст. можна віднести Гетланд, Грос-Вердер, Кайзердорф, Клейн-Вердер, Ейхвальд  були значно меншими за розмірами і кількістю населення. В них були менше розвинені промисли і ремесла, в тому числі і будівництво.

Однак, незважаючи на це, можна стверджувати, що німецькі переселенці гармонійно вписалися в багатоетнічний простір Степової України, не тільки зберігши при цьому на новій батьківщині національні традиції і власну самобутність, але й передавши німецький досвід і традиції, в тому числі і в площині архітектури і будівництва, своїм сусідам.

 

6. Громадське будівництво у колоніях

 

Німці ніколи не економили на будівництві громадських будівель, в тому числі і богаділень, благочинних закладів, роблячи їх добротними, кам’яними, критими черепицею. У «міцних господарів» були цегляні хліви і скотні двори.

Майже в кожному населеному пункті існували пивоварні й цегляні заводи, що можна було вважати своєрідною візиткою німців-переселенців, оскільки на перших порах в селах краю будинки з цегли будували лише вони.

Далеко за межами Донбасу славився цегляний завод Якова Унгера, який прибув у Приазов’я одним з перших. Імператриця подарувала йому плодючі землі біля річки Кривий Торець, де Унгер у 1810 році заснував колонію Нью-Йорк (тепер Новгородське Ясинуватського району) (ДОДАТОК 2), за однією з кількох існуючих легенд названу засновником так з надією, що колонія з часом досягне такого розвитку, як її заокеанський «тезка».

Проводячи пошукові роботи на своїх землях, він знайшов тут якісний каолін, який став основною причиною будівництва  на західному березі Кривого Торця цегляного заводу і греблі.

Завод був споруджений спеціалістами з Німеччини за найсучаснішими на той час технологіями. Поряд з ним знаходився кар’єр з видобутку глини для цегли. Пізніше Унгер налагодив випуск черепиці, яка користувалася великим попитом, оскільки місцеве населення, що, в основному, крило дахи будівель соломою чи очеретом, подібних «витворів європейської цивілізації» ще не знали. відрізнялася високою якістю (ДОДАТОК 3).                                             Унікальний зразок тавровані цегли. Знайдений при розбиранні заводу сільгосп машин Я.Г. Нібура. Очевидно на заводі існував свій цех з виробництва цегли для власних потреб. Будівля заводоуправління була складена з аналогічної цегли, але тільки один зразок знайдений з клеймом. На цеглі чітко видно сліди від пальців, це говорить про напівкустарний спосіб виробництва. Прізвище виробника і саме виробництво не значилося в жодному офіційному джерелі.     На старій план-схемі Оскара Хамма позначений цегельний завод «Діка і Суворова», отже можна припустити що брати Суворови і П. П. Дік були співвласниками одного заводу. [26]                                                                                         У Нью-Йорку також існували млини:

Водяні - однієї володів Вільгельм Янзен, а інший, яка існувала ще з часів доменнонітскіх, в різні часи володіли: Wahrschienlieh Bahnmann, Петерс, братам Давид і Вільгельм Редекопп.

Парові:

- Мельниця П.П. Діка побудована  в 1903 році. Функціонуюча і понині.

- Мельниця П.Г. Унгера  знаходилася на території сучасного заводу ім. Петровського (ДОДАТОК 9).

- Мельниця Генріха Герцена, який побудував в Нью-Йорку перший паровий млин на вул. Садова, між кооперативним магазином і школою (ДОДАТОК 9).

- Мельниця М. Ремпель - в  сучасності існує димохідна труба  і перший поверх млина.                                                                                                                Вітряні:

- Її місце знаходження - взлобок з південно-західного  боку селища

З цегли (ДОДАТОК 3-А) та черепиці, що випускалися заводом, збудована більшість будинків не тільки у Нью-Йорку, але й у навколишніх селах. Великі цегляні будинки німців навіть зв’язувалися між собою підземними ходами [11].

Завдяки переселенцям селище поступово розвивалося, ставало гарнішим. На найвищому місці високого схилу наприкінці ХІХ ст. німцем-переселенцем Пітером Діком був збудований вітряний млин. У південній частині працював цегляно-черепичний завод, що також належав Дікам (ДОДАТОК 4). Вони ж почали будувати велику трьохповерхову споруду – небачену у тутешніх місцях, яку пізніше добудували брати Генріх та Пітер Хамм, відкривши у ньому майстерні та магазин,а на третьому поверсі готель «Россия» [11].

У 1894 році промисловець Я.Г. Нібур викуповує у Генріха Герцена слюсарні майстерні, і організовує на їх місці філію Ольгафелдского заводу з випуску сільгоспмашин. Цей завод отримав назву «Завод сельхоз. машин Нибура Я.Г. ». німецький інженер Яків Нібур купує в Нью-Йорку слюсарні майстерні, що належали власникові місцевої млини Гершену. Модернізувавши ці майстерні, Нібур відкрив в 1894 р. на їх базі філію свого заводу. Сприятлива ринкова, кон'юнктура сприяла швидкому розвитку цього підприємства.

 

Ще одним промисловим підприємством був чавуноливарний завод який у різний час належав Імбердісону та Олів'є Е.Е.

Жіночу гімназію збудували в 1909 році на кошти П.Унгера (ДОДАТОК 10).

До 1912 року в школі працювало 5 вчителів. У цьому ж році школа була закрита через фінансові труднощі. У 1913 році в чотирьох класах навчалося 50 учнів. Цей будинок з кам'яними стінами і металевим дахом, був побудований у тому ж стилі, що і центральна школа, з таким же переднім фасадом. Деяка відмінність була у вхідних дверях, навісі і верхніх вікнах. Схожий дерев'яний паркан з цегляними стовпами був розташований уздовж вулиці. Трохи відрізнялося і внутрішнє планування. Крім класів, у школі була велика аудиторія, резиденція шкільного директора, а в іншому крилі кімнати для проживання двох вчителів. Це крило пізніше було переобладнано в офіс дантиста, а після революції він став приватною резиденцією родини Унгер. У сучасності цей будинок пожежної частини, що на Садовій вулиці [26].

Німецький архітектор Ганс Йорк Блюм, який трохи досліджував архітектуру німецьких колоній і приїжджав на ці місця казав: “Якщо порівняти німецькі будинки з російськими, то можна помітити, наскільки перші культурніші й багатші. Паркани і всі господарські будівлі тиримаються в порядку, й ніде не видно тієї неохайності, якою страждають російські сільські будівлі. Як професійний архітектор, можу зазначити, що всі німецькі поселення розміщені правильно, з достатніми інтервалами” [27]. 

      Взагалі ж на кінець ХІХ ст.. Нью-Йорк вважали зажиточним європейським селом, одним з найкращих у регіоні. Тут були збудовані церква (кірха), масло бійня, млин, кілька шкіл, у центрі закладено новий гарний парк. Навесні воно красувалося у обрамленні квітучих садів, а влітку цвіло разом із розбитими у кожному обійсті та на центральних вулицях квітниках[25, с.1].

 

7. Архітектурні особливості німецьких переселенців

 

Раціональні містобудівельні вирішення, архітектура житлових будинків і громадських споруд менонітів суттєво відрізнялися від тогочасної забудови українських та російських сіл Донбасу. Всі будівлі меноніти будували за певним зразком. Це надавало колонії самобутнього характеру і своїм зовнішнім виглядом вона відрізнялася від інших поселень.

Щодо архітектурних особливостей, то у архітектурі німецьких колоній спостерігають частину антаблемента (верхньої горизонтальної частини споруди) – фриз, прикрашений візерунками; «сухарики» (дентикули) – декоративні прикраси у вигляді спрямованих вниз зубчиків прямокутної форми; зубчастий фриз; хвильові візерунки; поребрик – вид орнаментальної цегляної кладки, коли один ряд цегли накладається під кутом біля зовнішньої поверхні стіни (колонії Остгейм, Нью Йорк, Марієнталь); руст – обробка стін, що імітує крупну кладку, оживляє площину грою світлотіні, створюючи враження міцності і масивності споруди; контрфорс – посилене ребро кладки, цегляна, бетонна чи залізобетонна поперечна стінка, вертикальний виступ на ребро, що посилює несучу конструкцію (в основному, зовнішню стіну) і сприймає горизонтальні зусилля (контрфорси широко вживалися також для укріплення стін при реставрації будівель); лопатка – плоска вертикальна полоса, що виступає на поверхні стіни будівлі (може мати також і декоративне значення); фронтон – передня частина стіни, трикутне завершення портика (споруджувався, як правило з червоної цегли місцевого виробництва та дерева), обмежене двома скатами з бортів та карнизом у основи (фронтон міг мати візерунки у вигляді прямокутних сходів з боків, отворів, арочних вікон тощо); ширінку – декоративну прикрасу у вигляді прямокутного поглиблення або пояс з ширінок тощо. Існували одно і кількох поверхові споруди.

Одним з яскравих прикладів був менонітський будинок, побудований паралельно вулиці. Зовнішні стіни, прикрашені цегляними колонами, мали схожі елементи з іншими будинками в Нью-Йорку. Фронтон був переміщений, використовувався той же фламандський клінкер, як і оригінальний цегляний орнамент, ті ж арочні вікна, як і в інших менонітські будинках. Був доданий несумісний з будинком передній вхід, а дах перекритий шифером. Будинок все ще існує. 
Ще один великий колишній менонітський будинок належав Янзену і теж був розташований паралельно вулиці. Його цегельні стіни були прикрашені цегляними колонами між вікнами і по кутках, і так само орнаментом з цегли нижче карниза. Будинок все ще в доброму стані. Стіни були вибілені, дерев'яні віконні рами пофарбовані в зелений колір, дах перекритий шифером. Тепер він використовується як православна церква. 
Будинок Гьортц не відрізнявся від інших менонітські будинків. Він розташувався паралельно вулиці, одне крило виходило на задній двір, там же був і головний вхід. Стіни були прикрашені цегляними колонами так, як і по кутах, елементи були схожі на ті, які використовувалися в Ігнатіївській колонії.

Велика увага приділялася головному входу у будинок - вхідним дверям. Як правило, цей елемент, у порівнянні з іншими елементами будівлі, був щедро декорований. Двері головного входу у будинок оздоблювались різьбленими або накладними (у вигляді порталу) деталями [23, с.22].

Дахи житлових будинків в досліджуваний період покривалися в основному червоною черепицею. Зустрічається також перекриття дахів кількома видами черепиці. Усього ж в краї відомо 4 різних види німецької черепиці місцевого виробництва [17, с. 47].

Класичні колоністські будинки мали на верхівці фронтону «німецький коньок», оскільки кінь у німців має значення світла і вогню і здавна пов’язувався зі зміною ритму доби, містячи у собі глибоку і багатогранну семантику. Не випадково багато місцевостей у Німеччині беруть свої назви від коня чи використовують його зображення за своєрідний оберіг ( у тому числі й відома на увесь світ автомобільна фірма «Порше». 

Особливе місце в класичному німецькому будівництві займали великі димарі з великою цегляною трубою біля стіни споруди [17, с. 48].

Кожна садиба мала великий фруктовий сад, багато різноманітних квітів. Стежки обов’язково встелялися жовтим піском, а в більш заможних родинах - червоною цеглою. З боку вулиці садиба була відокремлена кам’яним парканом [20,с.79].

В колонії Мангейм робили будинки з міцного тутешнього каменю, стіни яких прикрашали вінки троянд, дахи були високі з дерев’яних жолобків, що нагадували сучасний шифер [28].

          В кінці ХІХ століття житлові будинки поселенців починають набувати більш декоративнішого характеру. З'являється сукупний декор у вигляді простих віконних обрамувань, простих поясків, вузьких карнизів, інколи - русту по боках тільки чільного фасаду [23, с.23].

 

 

 

 

8.Особливості надгробних плит  переселенців

 

Особливим колоритом і неповторністю, у яких також найшли свій відбиток етнічні і релігійні особливості, були надгробні плити та пам’ятники, встановлені на могилах німецьких колоністів.

Майже на всіх плитах зображувався хрест (трилистий, прямий якірний, закруглений, у вигляді мармурового дерева, латинський хрест у колі), оскільки хрест – головний християнський символ для надзвичайно релігійних переселенців, більшість з яких була менонітами і змушена була емігрувати з батьківщини саме через релігійні утиски і переслідування. (ДОДАТОК 6)

Під час історико-етнологічних експедицій, які здійснювалися у краї  обласним національно-культурним товариством німців «Відергебурт» (найбільш відома відбулася у 2004 році) було віднайдено багато уцілілих будинків чи їх фрагментів, бордюр с випуклою квіткою, схожий на чотири листковий вид хреста, тротуарна плитка с торговим знаком «ЯУ» круглої та прямокутної форми, цегла зі штампом «УА» датована 1799 роком; стропила сходів у приміщенні у вигляді  кованих рослинних візерунків з квітковими бутонами; кована огорожа балкону та багато іншого. Важливо, що знайдені будівельні матеріали мають місцеве походження [17, с. 49].