Біоетика

У науковому просторі України поняття "біоетика" має кілька варіантів визначення, а саме: 1) ототожнення біоетики з медичною етикою; 2) визначення біоетики як сфери дослідження світу живого у зв'язку з небезпечними наслідками біотехнологій (Кулініченко, Чешко).

Сьогодні в науковій літературі існують різноманітні точки зору з приводу основних принципів біоетики. Але переважно вчені та практики, як правило, виходять з двох моделей - американської та європейської. Одними із перших, хто запропонував принципалістську концепцію біоетики, були американські вчені Т.Л. Бічамп і Дж.Ф. Чілдресс. Вони запропонували такі основоположні принципів біоетики:

1) принцип автономії (індивід  має право розпоряджатися своїм  здоров'ям та благополуччям, навіть  відмовлятись від лікування, за  умови, що це буде вартувати  йому життя; цей принцип має  антипатер-налістську (антипіклувальну) спрямованість, на ньому ґрунтується концепція "інформованої згоди");

2) принцип "Не зашкодь" (цей принцип бере початок з  клятви Гіппократа і вимагає  мінімізації шкоди, що завдається  пацієнтові при медичному втручанні);

3) принцип блага (моральний обов'язок робити добро, котрий акцентує обов'язок лікаря здійснювати дії, спрямовані на покращення стану пацієнта);

4) принцип справедливості (цей принцип підкреслює необхідність  рівного ставлення до пацієнтів  а також справедливого розподілу ресурсів, котрі завжди обмежені, при наданні медичної допомоги).

Існує західноєвропейський варіант вихідних принципів біоетики, запропонований авторами дослідного проекту ВЮМЕБ II, що фінансувався Європейською Комісією та Дослідним центром Данії (1995- 1998 рр.), а саме:

5) принцип автономії (зміст  див. вище);

6) принцип людської гідності (гарантує гідне ставлення до  пацієнта в тому разі, коли  він позбавлений автономних рішень  та дій; він, як правило, застосовується  до людей, що перебувають у  недієздатному фізичному та психічному стані, а також до малолітніх дітей; опираючись на цей принцип, обґрунтовують заборону на клонування людини, на експерименти з людськими ембріонами та трансплантацію органів);

7) принцип інтегральності (передбачає недоторканність психофізичної цілісності людини та використовується у випадках, що загрожують порушенням особистісної ідентичності на підставі втручання у генетичну природу);

8) принцип уразливості (передбачає  відповідальне ставлення до людського  життя, усвідомлення того, що воно є конечним і тендітним; спрямовує на тактовне ставлення до людей, що мають обмежені соціальні, фізичні та психічні можливості).

Пропонуються також принципи соціалізації, свободи та відповідальності, інтегральності, універсальності, благоговіння перед життям.

 

 

4. Дилеми біоетики

 

Застосування названих принципів біоетики, при розумінні її предметного поля з медичною домінантою (чи в американському чи в західноєвропейському варіантах), в процесі обґрунтуванні морального вибору в конкретних ситуаціях часто породжує моральні дилеми (дилема - необхідність вибору із двох, як правило, небажаних можливостей), що спричиняють гострі дискусії в біоетиці та в суспільстві в цілому.

До основних проблем біоетики відносять такі:

o захист прав пацієнтів (в тому числі ВІЛ-інфікованих, психічно хворих людей, дітей та інших хворих з обмеженою компетентністю);

o дотримання справедливості  в системі охорони здоров'я;14

o аборт, контрацепція та  нові репродуктивні технології (штучне  запліднення, запліднення в "пробірці" з наступною імплантацією ембріона в матку, сурогатне материнство);

o проведення експериментів  на людині та тваринах;

o визначення критеріїв  діагностики смерті;

o трансплантологія;

o генна терапія та генна  інженерія;

o клонування (терапевтичне  і репродуктивне);

o надання допомоги невиліковно  хворим пацієнтам (хоспіси, організація  паліативної допомоги);

o евтаназія (пасивна чи  активна, добровільна чи примусова).

 

 

4.1 Аборт

 

Принцип автономії дає право розпоряджатися жінці своїм тілом, але принцип людської гідності гарантує права людини, нездатної самостійно приймати рішення. Очевидно, що вирішення проблеми аборту вкорінене у розв'язанні питання статусу ембріона. У даному випадку ми стикаємось з проблемою не стільки біоетичного, стільки філософського характеру, оскільки перед нами постає питання про точку відліку людського життя.

На початку XX ст. біологія визначала початок життя з чотиримісячного плоду, наприкінці XX ст. у шеститижневого плоду за допомогою новітньої техніки фіксується електрофізіологічна активність ствола мозку (до речі, відсутність таких мозкових імпульсів є на сьогодні юридичною підставою для констатації смерті людини).

Сучасна мікрогенетика обґрунтовує дві точки зору стосовно початку життя. Згідно з першою, людський індивідуум як неповторна цілісність утворюється протягом другого тижня після зачаття. Друга точка зору ґрунтується на тому, що початок нового життя розпочинається з моменту злиття ядер чоловічої та жіночої статевих клітин та утворення нового ядра, що містить неповторний генетичний матеріал. Тому протягом внутрішньоутробного розвитку новий людський організм не може вважатися частиною тіла матері, оскільки він не є органом чи частиною органу матері. У такому разі ембріон наділений цінністю людського життя, тому необхідно виключити будь-яку можливість його знищення або завдання йому шкоди. Наслідком такої позиції є трактування переривання вагітності з будь-яких причин вбивством, хоч не отримує такої оцінки з боку закону.

В сучасній практиці з метою упередження штучних абортів широко застосовуються контрацепція та стерилізація. Радикальні прихильники заборони аборту вважають застосування контрацептивних засобів скритою формою аборту, щоправда, визнають при цьому, що контрацептивні засоби та аборт - це два різновиди зла за своєю значимістю.

Аргументи, котрі не допускають аборту

Прихильники заборони аборту висувають найголовніший аргумент, як "Вимога совісті". Громадянський закон, котрий легітимує аборт, втрачає моральну обов'язковість для совісті і породжує потребу протистояти такому закону з боку тих, хто бере безпосередню участь у здійсненні штучного переривання вагітності.

Інша точка зору репрезентована аргументами на користь того, що абсолютна заборона штучного переривання вагітності неможлива, оскільки існують ситуації (наприклад, коли є загроза життю матері, а цінність її життя вважається однозначно більшою за цінність життя плоду), які можна розглядати достатніми для проведення аборту. Штучне переривання вагітності припустиме на тій підставі, що батьки наділені правом репродуктивного вибору (аборт в даному випадку виступає як засіб демографічної політики). Також ембріон не визнається людською індивідуальністю, оскільки він не наділений самосвідомістю, поведінковими реакціями та ін., а отже, не можна його вважати суб'єктом моралі та права.

Аргументи, котрі допускають аборт.

Право на репродуктивний вибір. Це право ґрунтується на праві людини розпоряджатися власним тілом і означає моральну автономію на статеве життя та народження дітей. Одним із показників цього права є репродуктивне здоров'я, котре передбачає здатність народжувати дітей; вибір у статевому житті, що забезпечується наявністю сучасних засобів регулювання фертильності та планування сім'ї.

Легалізація аборту як меншого зла. Цей аргумент зводиться до того, що відсутність легального аборту сприятиме практиці підпільного аборту, що є серйозною загрозою здоров'ю та життю жінки, тому легалізація аборту є меншим злом від небезпеки поширення підпільних абортів.

Відсутність у плоду самосвідомості. Цей аргумент базується на тому, що плід не наділений статусом та гідністю особистості, оскільки він є "потенційним" людським життям, нездатним до вільної та цілеспрямованої діяльності та вираження себе в думках та мові. Відсутність самосвідомості у плоду означає неспроможність усвідомити своє знищення, а отже, і відсутність страждань, оскільки страждання передбачають усвідомлення цінності життя.

Відсутність у плоду поведінкових реакцій. Прихильники цього аргументу, ґрунтуючись на теорії біхевіоризму в етиці (англ. behaviour - поведінка), вважають, що єдиним критерієм людської особистості є наявність поведінки, а мова про людську поведінку зародка до певного часу йти не може, крім ставлення матері, що слугує доказом присутності нового суб'єкта.

Терапевтичний аборт. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом, або у разі уникнення народження дітей з відхиленнями у розвитку, що загрожує життям нижче певного людського рівня, а також убезпечення сім'ї та суспільства від жертв, котрі доведеться нести, обґрунтовується потреба терапевтичного аборту. Підставами для нього можуть бути соціально-економічні умови, що визначають стан психічного здоров'я майбутньої матері; стан фізичного здоров'я, що постійно погіршується; реальна загроза життю матері, котра ставить перед вибором - життя матері або смерть матері і дитини.

Існують і більш відверті аргументи на користь аборту, коли його розглядають як інструментарій демографічної політики, оскільки негативне ставлення до штучного переривання вагітності, на думку деяких учених, породжує складну проблему регулювання народжуваності.

Можна стверджувати, що законодавча практика держав щодо абортів дуже різноманітна - від повної заборони до дозволу. Однак у реальній життєвій практиці не вдається органічно поєднувати один із основоположних принципів біоетики - принцип автономії та пануючі в суспільствах моральні норми.

 

 

4.2 Евтаназія

 

Термін "евтаназія" має давньогрецьке походження (еи - хороший, ггіапато8 - смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна). У Давній Греції евтаназія не мало медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину. В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). На сьогодні під терміном "евтаназія" розуміють - умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.

Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.

Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті - припинення дихання та серцебиття - на прийняття нового критерію, а саме, "смерті мозку". Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?

Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така "підтримка" виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років15.

14 квітня 1975 р. 21-річна Карен  Енн Квінлен з міста Лендінг  в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп'яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м'язів. Під час таких "пробуджень" Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку. За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого "я", втрачаючи пам'ять, здатність мислити і як наслідок - здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі. У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесене постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непе-редбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев'ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів).

Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна домінанта гедоністичних прагнень (орієнтація на задоволення, уникнення неприємного) робить біль, страждання, смерть - найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею "прав людини", принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти "повного фізичного, психічного та соціального благополуччя", у тому числі і (а можливо, найголовніше) безболісної смерті.