Біоетика

Хоч сучасна ера трансплантології розпочалася в 50-х роках XX ст., але витоки вітчизняної трансплантології пов'язують з ім'ям видатного хірурга М.І. Пирогова, який ще у 1835 р. прочитав лекцію "Про пластичні операції взагалі та про пластику носа особливо" і детально проаналізував проблему пересадки органів та тканин.

Вважається, що початком трансплантації є опанування технікою переливання крові. Наступним етапом стало видалення хірургічним шляхом патологічно змінених органів та тканин. Власне трансплантація як заміна певного органу чи тканини, що втратили функціональне призначення, на здоровий орган чи відповідну тканину розпочинається з пересадки нирки козі від собаки, здійсненої 1902 р. віденським хірургом Е. Ульманом (причиною вибору нирки органом для пересадки як у тварини, так і в людини є її парність та особливість кровопостачання).

Першу у світі трансплантацію нирки від померлої людини до хворої на ниркову недостатність здійснив український учений Ю.Ю. Вороний у 1933 р. (м. Харків, УРСР). На жаль, жінка-реципієнт померла на другу добу після операції. Тільки через два десятиліття (1954 р., Бостон, США) була здійснена перша успішна операція з пересадки нирки, реципієнт і донор в котрій були однояйцевими близнюками. Внаслідок цієї операції, яку провели Дж. Мюррей і Дж. Меріл, прооперований пацієнт прожив понад 20 років.

В Україні першу трансплантацію нирки 26-річному хворому від живого донора-брата здійснено у 1972 р. в тодішньому Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, очолюваному видатним хірургом B.C. Карпенком.

Пересадка серця теоретично обґрунтована набагато раніше за інші органи. Першу трансплантацію серця собаці виконав французький учений А. Каррель 1905 p., перша імплантація штучного серця здійснена В.П. Деміховим у 1937 р. Першу пересадку серця від однієї людини іншій провів південноафриканський хірург К. Бернард (до речі, стажувався у свій час у В.П. Деміхова). Це сталося 3 грудня 1967 р. в Кейптауні. Реципієнтом був 54-річний невиліковно хворий чоловік, донором - 25-річна жінка, що загинула під час автомобільної катастрофи в результаті черепно-мозкової травми.

Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення і формували так звану трансплантаційну ейфорію. Але одне із найунікальніших досягнень людської культури - пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, "що б'ється", та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.

До середини XX ст. критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначало стан незворотної загибелі організму і визначалося єдністю трьох ознак: припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця); зупинка дихання, зникнення усіх функцій центральної нервової системи.

У 1959 р. французькі невропатологи П. Моллар та М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію "смерті мозку" як основного свідчення смерті людини. У 1966 р. в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку, а юридичне оформлення концепції "смерті мозку" відбулося 1968 р. в Лондоні на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.

Щоправда, одразу питання про тотожність понять "біологічна смерть" і "смерть мозку" не стояло, однак з початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплантології "смерть мозку" стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.

Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" (1999) у ст. 15 проголошує, що "людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму". Визначення смерті мозку є достатнім для визнання біологічної смерті людини, однак це не знімає гостроти моральної оцінки у разі забору органів від людини, оскільки в суспільстві з'являється побоювання, що для спасіння реципієнта може бути прискорена чи уповільнена смерть потенційного донора.

Згодом практика трансплантації, що набирала все більшого поширення, породила ряд інших питань, котрі відзначаються особливою складністю як з погляду етико-філософського осмислення, так і правового забезпечення. Удосконалення техніки трансплантації і як наслідок - позбавлення операцій такого типу унікального статусу розширило практику трансплантації органів, а це загострило проблему донорських органів і тканин та зробило нагальною проблему донора та реципієнта.

Правові аспекти взаємозв'язку донора та реципієнта в Україні регулюються Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", в котрому, зокрема, зазначається (ст. 12), що живим донором може виступати повнолітня особа за наявності родинних стосунків з реципієнтом. З метою убезпечення комерціалізації трансплантології законом виключається можливість продажу органів, це може бути лише дарунок (цим мотивований дозвіл живого донорства лише за умови кровної спорідненості).

Усвідомлене дарування необхідного органу близькій людині є оптимальним та високоморальним вчинком, але не завжди наявним, з цілком об'єктивних причин у реальному житті. У світовій транспланто-логічній практиці ця проблема вирішується за рахунок використання органів трупів. Напрацьоване відповідне правове забезпечення, котре регулює практику забору необхідних органів у померлих людей.

Існує два підходи правового вирішення цієї надзвичайно складної з морального погляду проблеми. Перший дістав назву "заохочувального добровільного підходу" (поширений у США), зміст котрого полягає в тому, що кожна повнолітня людина має можливість юридично оформити заповіт і подарувати свої органи після смерті для пересадки хворим або для використання в наукових цілях.

Другий підхід має назву "презумпція згоди" (поширений у країнах Західної Європи) і передбачає можливість юридичного права забирати органи у померлого пацієнта у випадку, коли не було висловлено ним прижиттєвої волі на заборону такої дії. Така практика сприяє розвитку трансплантології, оскільки забезпечує юридично простіший шлях "доступу" до необхідних для пересадки органів, але разом з тим загострює моральні проблеми тілесної ідентичності тіла померлого за відсутності чітко висловленої на те його волі.

В Україні правові основи забору органів у померлих осіб визначаються Законом "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".

У світовій трансплантології, що перетворюється у провідних країнах на звичну медичну практику, серйозною моральною проблемою є відбір пацієнтів для проведення трансплантації, обумовлений великою потребою в донорських органах та неадекватною можливістю її задоволення. Для вирішення цієї проблеми застосовують такі критерії:

o утилітаристський - розподіл  органів відбувається на снові  принципу соціальної корисності  пацієнта, згідно з яким перевагу  дістає той пацієнт, що має  більше шансів повернутися до  трудової діяльності;

o випадковий - розподіл органів  здійснюється за волею випадку, у відповідності до встановленої черги на них;

o терапевтичний - враховує  комплекс клінічних даних, зокрема  терміновість проведення подібної  операції, міру її успішності  з урахуванням стану пацієнта, перспективи приживання органу  і в останню чергу враховується черговість запиту на пересадку відповідного органу.

Сучасна медицина демонструє вражаючі досягнення з пересаджування органів, дякуючи чому продовжено життя тисячам людей. Але достатньої кількості органів для задоволення потреб хворих людей не вистачає. Це стимулює напрацювання з виготовлення штучних органів, а також можливості використання органів, тканин, клітин від тварин (ксенотрансплантація).

Але в зв'язку із застосуванням цієї технології постає ряд додаткових етичних (як вплине порушення біологічного статусу людини на її духовну сутність?), медичних (існує ризик інфікування людини рядом інфекційних захворювань допоки не характерних для неї) проблем.

У сучасній біоетиці напрацьовано певні принципи, що мають визначати функціонування трансплантології передусім як медичної практики:

Захист життя донора та реципієнта - цей принцип передбачає здійснення гомопластичної пересадки (від однієї людини до іншої) за умови, що життю донора не може бути нанесено непоправної шкоди (пересаджують один із парних органів, наприклад нирку, або частину органу, наприклад, печінки, легені); трансплантація можлива лише в тому випадку, коли міра покращення здоров'я реципієнта перевищує міру завданої шкоди здоров'ю донора. Цей принцип вимагає також врахування того, що жертва дарителя має бути пропорційною реальній можливості спасіння хворого пацієнта.

Захист особистісної ідентичності реципієнта та його нащадків. Пересадка органу стає причиною глибокого потрясіння усього організму, що ставить питання про особисту ідентичність пацієнта та правомірність пересадки навіть з метою виживання, котре в подібному випадку може бути зведене лише до біологічної форми. На сьогодні наука працює над технічною можливістю трансплантації мозку, що вкрай загострює проблему самоідентичності як тілесної, так і духовної, оскільки мозок людини зберігає "особистісну пам'ять". Більше того, пересадка мозку має бути здійснена до того часу, як в ньому почалися незворотні процеси, тобто має бути наявний живий мозок, а це вже вбивство, бо суперечить навіть сучасному критерію людської смерті - смерті мозку.

Пересадка статевих залоз та органів, пов'язаних з дітонародженням, вважається багатьма дослідниками загрозою біологічній та психологічній ідентичності реципієнта та його нащадків і є такою, що не має достатньої аргументації для її проведення, оскільки метою трансплантації має бути спасіння життя, а не лікування певних вад пацієнта.

Активна трансплантологічна практика функціонує у світі майже півстоліття, з року в рік удосконалюючи технологічні можливості її здійснення. Але коло моральних питань, породжених цією практикою, залишається таким же актуальним, як і в часи перших кроків. Чи варто продовжувати на якийсь час життя однієї людини за рахунок свідомої травматизації, суттєвого погіршення здоров'я і як наслідок -зменшення тривалості життя іншої? У соціокультурній практиці народів світу наявне шанобливе ставлення до тіла померлого, пошана до померлих є умовою пошани до живих. Чи можна вважати тіло померлої людини res communitatis (загальною річчю) і використовувати його для соціального блага живих?

Трансплантація, як і будь-яка дилема біоетики, є вкрай складною і потребує врахування усіх обставин конкретного випадку (досить часто в екстремально обмежених часових умовах) для прийняття виваженого рішення. Але очевидним залишається той факт, що обґрунтування шляхів вирішення біотичних проблем не може бути здійснене на підставі технологічної спроможності та медично-соціальної доцільності. Прагматизм у медицині веде до споживацького ставлення до людини як такої. Тому обґрунтування названих проблем може здійснюватися винятково в етико-філософському вимірі.

4.4 Використання ГМО

Використання генетично модифікованих організмів (ГМО) породжує ряд етичних питань, пов’язаних із самим фактом використання ГМ-продуктів харчування, а також їх маркування. Головним документом, що регулює питання у сфері біобезопеки, є Закон України “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів” (прийнятий 31.05.2007 р.). Цей Закон регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками), розробниками, дослідниками, науковцями та споживачами ГМО та продукції, виробленої за технологіями, що передбачають її розроблення, створення, випробування, дослідження, транспортування, імпорт, експорт, розміщення на ринку, вивільнення у навколишнє середовище та використання в Україні із забезпеченням біологічної і генетичної безпеки. Проте Закон не застосовується до людини, тканин та окремих клітин у складі людського організму.

Нормативно-правова база, яка регулює біомедичні дослідження, головним чином клінічні та доклінічне вивчення фармацевтичних препаратів та медичних виробів, представлена низкою ґрунтовних документів, які дають конкретні відповіді на актуальні біоетичні питання. Разом із тим залишається доволі широке поле діяльності щодо розроблення спеціальних правил до просування медичних послуг й продуктів біотехнології та фармації, які б ґрунтувалися на принципах біоетики. Важливим завданням залишається й удосконалення системи державного та громадського контролю за дотриманням біоетичних норм.

Висновки

Функціонування біоетики неминуче призводить до гуманізації та прогресивного розвитку багатьох сфер життя суспільства, зокрема науково-технічної та соціально-політичної. Біоетика ставить дедалі суворіші вимоги до умов наукових і науково-технічних розробок. Наслідком стрімкого розвитку біологічних та медичних технологій є очевидна необхідність не тільки менеджменту, але і їх правового регулювання. Останнє у свою чергу не можливе без серйозного розроблення біоетичної проблематики.