Управління земельними ресурсами

     Урахування закономірностей і відповідності управління земельними ресурсами рівню соціально-економічного розвитку країни чи регіону дає змогу оцінити форму управління, зробити висновок про необхідний напрям її зміни.

   Зокрема, попереднім земельним законодавством (Земельний кодекс України 1992 р., та постанова Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі) на 1992-2001 рр. було визначено, що основною метою державної земельної політики, а відповідно, і метою управління земельними ресурсами, є реформування власності на землю, сприяння розвитку різноманітних форм господарювання, утвердження господаря на землі з метою поліпшення її використання та охорони. Відповідно до цієї мета і були сформовані управлінські органи Держкомзему України в центрі та регіонах. Уже з прийняті ям 25 жовтня 2001 р. нової редакції Земельного кодексу основною метою державної земельної політики, а відтак і управління в галузі земельних відносин, с забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціональною використання та охорони земель (ст. 4), створення сприятливою економічною середовища та поліпшення природних ландшафтів (ст. 182). Відповідно до визначеної мети управління необхідно формувати зміни щодо вдосконалення організаційної структури.

На формування чи вдосконалення  організаційної системи управління впливають багато чинників, різних за природою (рис. 9.2).  Головні серед них - Соціально-політичні (політичні, економічні та ін.) та організаційно-технічні (що відображають особливості технічного розвитку продуктивних сил, перетворення інформації, організації управління).

На організаційну структуру  управління безпосередньо впливають  такі чинники, які пов'язані з  об’єктом і суб’єктом управління та є зовнішніми, а також внутрішніми відносно структури управління. До головних чинників впливу належать, зокрема, функції і цілі управління.

Через цілі та функції на організаційну структуру впливають конкретні характеристики об’єкта і суб’єкта управління.

Структура багато в чому залежить від методів управління. Так, перехід  від адміністративно-командних до ринкових методів управління зумовлю« зміну функцій і структури апарату всіх управлінських ланок.

 

Рис. 9.2. Чинники, що виливають на формування організаційної системи управління

 

Принципи побудови організаційної системи управління мають локальний характер, тому їх слід відрізняти від загальних принципів управління. До

принципів побудови організаційної системи управління належать:

організаційне закріплення усього комплексу функцій управління за підроз- ділами управлінської структури (функціональний принцип);

забезпечення взаємозв’язку підцілей і відповідності в усіх структурних підрозділах загальним (кінцевим) цілям організації (цільовий принцип);

комбінування лінійної і функціональної структур;

раціональне співвідношення централізації  і децентралізації на підставі де- легування повноважень;

забезпечення раціональної, ієрархічної організації і дотримання масштабу керованості (діапазон управління).

Одночасно Слід виділити і деякі  відносно нові принципи формування структур, а саме:

а) розвиток організаційних форм горизонтальної координації і кооперації на підставі демократизації, самоуправління і самофінансування;

б) поєднання традиційною лінійно-функціонального принципу з програмно- цільовим;

в) відокремлення стратегічних функцій від оперативною управління;

г) організаційне відокремлення виконання функцій прогнозування, аналізу діяльності, управління ІПГП тощо;

ґ) організаційне забезпечення саморозвитку системи управління і виділення особливих підрозділів з удосконалення управління.

       Розглянемо детальніше окремі принципи формування організаційної системи управління. Відповідно до функціональних принципів, основою поділу праці у структурі є функції управління. За структурою управління в цілому маг бути закріплена вся система функцій, а за кожним її компонентом - весь набір функцій. При цьому конкретні функції повинні бути закріплені за кожним компонентом структури, де їхня реалізація найефективніша.

     Через функції на структуру управління регіоном безпосередньо впливають: рівень економічною і соціальною розвитку регіону, переважаюча спеціалізація типів землекористувань, природно-господарський потенціал тощо.

Функціональний підхід на підставі різних ознак виділення функцій управління є “традиційним" для побудови структури управління суспільним господарством,у тому числі і для земельних ресурсів.

    На сучасному етапі важливого значення набуває цільовий принцип побудови структури на підставі системи цілей, які треба реалізувати. Це вимагає пошуку адекватних форм реалізації його в системі управління. Так, у розвитку земельних відносин і системи землекористування зростає кількість і значення складних, комплексних, міжгалузевих, соціальних і економічних проблем. Для їх розв'язання потрібно забезпечити взаємопов’язану діяльність багатьох галузей і різних організацій. Традиційні механізми управління за таких умов часто стають неефективними. При розв’язанні цих проблем вдаються до різних варіантів програмно-цільового управління в найбільш розгорнутому вигляді програмно-цільовий підхід реалізується у вигляді комплексних цільових програм, що є новим для управління земельними ресурсами.

     Розширення самостійності головних ланок системи управління полягає у тому, що центральні органи повинні делегувати частину своїх функцій територіальним органам управління або органам місцевою самоврядування. У процесі делегування:

а) для кожної ланки структури чітко окреслюється коло завдань, які вона повинна розв’язувати самостійно;

б) установлюються повноваження кожної ланки структури;

в) визначається відповідальність за прийняття або неприйняття рішень.

       При цьому важливо забезпечити відповідальність між правами і відповідальністю.

      Розвиток земельних відносин і систем землекористування є динамічним і вимагає постійного вдосконалення організаційних форм управління, породжує об’єктивну потребу в раціоналізації їхніх структур. Організаційні структури мають удосконалюватись на науковій основі, що передбачає урахування закономірностей і загальних принципів організації управління, а також використання принципів і методів їхньою проектування.

 

Література:

 

-Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С..Коваль.Я.В., Новоротов О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. К.:РВПС України, 1999.-716с.

 -Гуцуляк Ю.Г. Управління земельними ресурсами в умовах ринкової економіки. –Чернівці: Прут, 2002.- 124 с.

-Третяк  А.М. Розвиток суспільства і проблеми управління земельними ресурсами. Стан земельних ресурсів  України : проблеми, шляхи вирішення.

Збір. доп. Всеукр. наук. пр.конф. (Харків, 29-30 вересня 2001 р.) – К., 2001

 

 

 

Список  використаної літератури

 

1. Земельний кодекс України. Землевпорядкування.№4.2001.- с44-107

2. Закон України «Про землеустрій», Офіційний вісник України. 2003.№125.-122-142.

3. Закон України «Про охорону земель»:Прийнятий 19.06.2003 №962-IV Відомості Верховної Ради України.2003. №39. Ст.349

4. Закон України «Про державний контроль за раціональним використанням та охороною земель»: Прийнятий 19.06.2003 №.963 IV//Відомості Верховної Ради України. -2003-№39.- Ст.350

5. Третяк  А.М. Управління земельними ресурсами та реєстрація землі в Україні. –К.: Преса України.1998. -145 с.

6. Третяк  А.М. Історія земельних відносин і землеустрою . Навчальний  посібник . – К.: ТОВ ЦЗРУ,2002.- 280 с.

7. Дорош О.С.  Управління земельними ресурсами на регіональному рівні .К.: ТОВ ЦЗРУ, 2005.

8. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С..Коваль.Я.В., Новоротов О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. К.:РВПС України, 1999.-716с.

9. Гуцуляк Ю.Г. Управління земельними ресурсами в умовах ринкової економіки. –Чернівці: Прут, 2002.- 124 с.

10. Третяк  А.М. Розвиток суспільства і проблеми управління земельними ресурсами. Стан земельних ресурсів  України : проблеми, шляхи вирішення.

Збір. доп. Всеукр. наук. пр.конф. (Харків, 29-30 вересня 2001 р.) – К., 2001