Європеїзація України

Проблема основ стає перед  нами з самих початків української  історії. Вже етнографічна культура українського народу, як відомо, своїм  корінням вростає в античну культуру. За передкнязівських і за князівських часів йде боротьба за Київ між елементами европейськими і азійськими, між світом грецької і римської культури світом хозарським або арабським.

      Через прийняття  християнства Русь-Україна рішуче  відвернулася від азійських (напр., хозарських) впливів, культурних  і релігійних, які на неї мали  або могли мати вплив, і приступила  до европейської цивілізації, якою основою було християнство. Християнська Русь увійшла до духовної родини европейських народів і прийняла участь в їх цивілізаційнім процесі.

      З самого  початку вона опинилася між  Сходом і Заходом. Її блискуча  культура князівських часів, часів переваги Києва, як політичного, економічного і культурного центру цілого Сходу Европи була результатом не тільки впливів східного християнства, але й західньоевропейського світу. Відомо, якими живими були політичні, економічні і культурні стосунки Києва з Західною Европою. Рим і Візантія боролися рівночасно за те, чия християнська церква має бути міродайною в Києві, і коли Володимир Святий спинив свій вибір на останній, то сталося це передовсім в політичних міркувань. Не тільки Візантія, що в 9 - 11 ст. переживала добу відродження всіх галузей своєї культури, промислу, торгівлі, науки, мистецтва, літератури, не тільки Болгарія, що отримала з Візантії християнство за сто літ перед Києвом і переживала за царя Симона "золотий вік" свого письменства, поклали печать своєї духовности на Київ. На Захід йшла значна київська торгівля з Авґсбурґом, Пештом, Віднем, а особливо з Реґенсбурґом через посередні міста, як Прага, Краків, Львів; з Заходу прибували до Києва політичні біженці включно до королів, як от норвезького короля Олафа Святого, або англійського Едмунда, прозваного "Залізний Бік", та місіонери й т.д.; київський княжий рід зв’язували численні зв’язки з західньоевропейськими володарями. В Україні появлялися раз-у-раз західні королівни і княжни, що виходили заміж за київських князів, з ними їх почот, служба, які приносили з собою з Заходу музичні інструменти, літературні твори, пісні, перекази, тощо.

      Отак з  появою татар починається рішуче  розходження між Півднем і  Північчю. Суздальська Русь, що з  неї вийшла Московщина, йде, фігурально  висловлюючись, на Схід, а південна  Русь, Україна, на Захід. Саме  спадкоємиця Суздальської Русі, Московщина, замкнулася рішуче в  собі і плекала далі перейняті  нею з Києва візантійські основи, перемішуючи їх з поняттями  і звичаями, принесеними монголами  за часів татарського поневолення.

            Саме в цей період свого  існування Україна не тільки  перебрала чимало західньоевропейських середньовічних установ, але й виплекала їх та перенесла в козацькі часи, як от маґдебурзького права для більших і впливовіших міст, як цеховий устрій для наших ремісників, тощо.

      А найбільш  цікавим для нас є те, що  саме тоді відбувся в Україні  генеральний бій між західним  і східнім світом на полі  церковному. Унія з Римом 1596 р.  започаткувала вперту боротьбу  між римо-католицькою або унійною церквами з одного боку і православною з другого боку. Результатом їх було не тільки те, що стала до життя нова греко-католицька церква з західніми основами і старим грецьким обрядом, але що й східньо-українська православна церква перейшла добу реформи і почала боронити своє існування західніми методами. Тим самим саме православ’я набрало в Україні, так би мовити, західнього характеру, а разом і зв’язана з ним освіта, що виявило себе не тільки в релігійній полеміці, але й в заснуванні шкіл на західній зразок, особливо ж київської Колеґії, пізнішої Академії, що була першою високою школою на Сході Европи. В основу її було положено західньоевропейську латинську культуру.

      Коли в  Московщині за часів Петра  І почався період реформ і  на церковному полі (створення  Колеґіяльного Синоду 1721 р.), то і тут боротьба, яка була поведена за і проти реформ, виходила з українських кіл. Стефан Яворський і його спільники - українці, Феофілакт Лопатинський, Іван Максимович, Гедеон Вишневецький, Арсеній Мацієвич, заступали напрям консервативний: будучи виховані на зразках та здебільшого і в школах католицьких, вони наближалися в питаннях церковної незалежности та церковного устрою до засад католицької церкви, а тому вважали патріярхат за нормальну форму церковного управління і не були задоволені установленням форми колеґіяльно-синодальної, що оддавало характером протестантським.

      Для нас  важно одне: чи католицький чи  протестантський напрям, факт той,  що обидва були витворами Західньої Европи. І Стефан Яворський і Феофан Прокопович - свідомо чи не свідомо - виявили себе в церковній сфері представниками західньоевропейської духовности на теренах Східньої Европи.

      І в часи  козацької державности можна говорити про наш природній зв'язок в Европою, не дивлячись на те, що значна частина України вже з половини 17 ст. опинилася в сфері московських впливів. Цікаво, що Драгоманів мислив український історичний процес, як такий, і якому більше схожого з історичним процесом Західньої Европи аніж Европи Східньої. Порівняльною методою Драгоманів доводив, що українська історія розвивалася справді на тих самих законах і тими самими шляхами, що й історія Західньої Европи. Парляментарні установи в Західній Европі, а у нас козацька рада - це об’єкти, які можна поставити поруч себе, тільки з тією різницею, що в Західній Европі всі суспільні інститути розвинулися повніше, яскравіше і не мали штучних перешкод, як це було в Україні.

      Безперечно, що й культурне життя України  новіших часів переходило спільно  з Західньою Европою ті ж самі етапи. Україна так само пережила ренесанс і реформацію, барокко та епоху просвічености і раціоналізму, дещо в досить неповних, бідних формах, але напр. барокко з дуже оригінальним власним змістом, багате на впливи і з глибоким впливом на українську духовність - особливо за часів Мазепи, за часів особливо пишного розквіту барокової культури. Барокковість заявила себе не тільки в архітектурі і мистецтві, не тільки в літературі, але й в козацькому літописанні, і тільки остання "Історія Русів" з кінця 18 ст. являється вже раціоналістичним віддзеркаленням своєї доби. Ще в 19 ст. барокко підсвідомо діє далі, і коли придивитися ближче, то й стиль Гоголя має в собі деякі виразні барокові ознаки.

      Разом із  Західною Европою Україна пережила в 19 ст. і романтику і реалізм в літературі і взагалі в мистецтві. від раціоналізму "Історії Русів" ми переносимося до релігійної романтики кирило-методіївців. В другій половині 19 ст. і у нас, як і в Західній Европі, з’являється захоплення природознавством і точними науками (В. Антонович, М. Драгоманів), і в нас на кінець століття виходять наперед ідеї соціялізму й парляментаризму.

      Це не  стоїть у суперечності з тим,  що Україна в 19 ст. і на початку  20 ст. розвиває свою культуру здебільшого  в зв’язку з розвитком культури  Росії. Та ж культурний розвиток  і в Росії 19 ст. і початків 20 ст. відбувався в формах, які були  передусім наслідуванням европейських зразків.

      Ось, наприклад,  як висловлюється проф. Д. Антонович  про розвиток українського мистецтва  (Українська культура, Подєбради, 1940, ст.157): "Починаючи історію українського мистецтва від 10 ст. і до наших часів, ми констатуємо, що історичний процес розвою мистецтва в Україні поступає в тих самих рамцях, як і скрізь в Центральній та Східній Европі. Український народ живе спільним життям в Европою і постійно на Україні мистецька творчість розвивається в тих самих загальних формах, що і в Европі, але разом з тим в деталях у такій мірі пересякає характером української індивідуальности, що перестає бути європейським мистецтвом на Україні, але стає українським мистецтвом европейського народу. В тій самій мірі, як італійці, французи, англійці, німці й інші народи мають один тільки спільний загальний процес розвитку мистецтва, а завдяки індивідуальності в деталях творять мистецтва італійське, французьке, англійське, німецьке, так до той ж групи народів належать і українці й побіч них творять у тих же загальних нормах мистецтво українське".

      Саме в  19 ст. постає принципова суперечка  між видатними представниками  української духовности. Постає питання культурної (а разом з нею й політичної) орієнтації. В. Антонович і М. Драгоманів ставлять питання, з ким іти, - і кожний вирішує його по-своєму. Згоди у них нема, але знову виявляється, що й при всій незгоді спосіб їх думання у ґрунті речі західній і сама орієнтація західницька.

      В. Антонович  писав до Драгоманова з Риму 8 вересня 1885 р.: "Я твердив, що  найбільшу шкоду в     культурнім  відношенні приносить українській  інтелігенції те, що вона виховується  виключно на російській літературі, замість того, щоб шукати джерел  світу в якій завгодно літературі  західньоевропейській. Я пробував довести, що російська література тим шкідлива, що у великій своїй масі приносить осуди і переконання державно-централістичні, або дає самим дешевим коштом обривки ліберальних ідей, відучує від самостійного вироблення та привчає ідеї змінювати, як дамські моди, майже кожного сезону, одним словом, що за малими виїмками ця література денервуючи, розвратна і розвращаюча".

      А Драгоманів  відповідав у листі з 10 вересня  1885 р.: "Ніхто більше мене не  бажав би, щоб наші черпали  культуру прямо з европейських джерел, а не з московсько-петербурзьких водовозних бочок. Але, на жаль, коли земляки… найменше читають европейських книжок; так що являються менш европейцями ніж кацапи… Та й по совісті не можна признати, що тепер великоруська література не тільки кількосно, але якісно має в собі більш европейських ідей, ніж українська. А тому і в українськім касаціоннім відношенні що до цієї літератури є багато неправди і, гірше того, небезпека для проґресу. Тим більше треба це сказати про Галичину. Тут кількість европеїзму в літературі вже цілковито мала ("ничтожна"), коли тутешні українофіли добровільно каструють навіть українську літературу з Росії" (Див. переписку між ними в Архіві Мих. Драгоманова, т.І. Листування київської громади з Драгомановим 1870 – 1895 рр., Праці Укр. Наук. Інституту, Варшава 1937, ст.29, 31. Т.37).

      Не входячи  в саму суть полеміки, зазначимо  тільки одне: обидва стоять зовсім  послідовно на позиціях західництва.  Українська культура має бути  компонентом західньоевропейської культури. Різниця між Антоновичем і Драгомановим полягає тільки в тому, що перший рекомендує користуватися західньоевропейською культурою безпосередньо з її західних джерел, а другий вказує на те, що в Росії, в російській літературі є дуже багато елементів західньоевропейських (більше, ніж в Україні), а тому й рекомендує - за незнанням або небажанням українців читати европейськими мовами - користатися з цих джерел.

      Отже, виходить, що сфера західньоевропейського культурного життя була природною сферою і для України. Нахили в Україні були завжди постійними: свідомо чи підсвідомо, ми йшли шляхом, спільним з Західньою Европою, хоч Україна і лежала на окраїнах західньоевропейського світу і сюди певні европейські культурні течії приходили іноді з чималим запізненням.

      Проте европейська проблематика була в нас своєю, рідною. В її рамках міг виявити і виявляв себе непримушений і природній український культурний геній, оскільки історична дійсність не робила знову й знову Україну об’єктом чужих експериментів.

      Українське  слов’янофільство, напр., що було  виявом національно-релігійної романтики  українських діячів 40-х років  19 ст., заступало чисту, безінтересовну ідею федерації всіх словянських народів: (разом з Україною, від якої виходив заклик до об’єднання), без будь-якого протиставлення себе Західній Европі. Київське Кирило-Методіївське Братство дало саме те, що можна назвати за Драгомановим західницьким слов’янофільством: воно було поєднанням ідей слов’янської спільноти з проґресивними західньоевропейськими думками, синтезою слов’янства з европейським лібералізмом.

      Безперечно, й Москва, починаючи з середини 17 ст., звертається обличчям до  Европи, але цей процес проходить зовсім нерівно, з великими труднощами і застереженнями. Ввесь час іде боротьба між европеїзаторами і самобутниками, між западниками і слов’янофілами. Україна не знає такої боротьби.

      В наші  часи на еміґрації постають нові ідеологічні напрямки, націоналістичний і державницько-клясократичний, Донцова і Липинського з українського боку, евразійський з російського 1. Коли українці розглядають українське питання в рамках загальноевропейської проблематики (особливо природно й ясно виходить це Липинського), то евразійці кличуть - як раніше слов’янофіли – до самобутности; вони виступають в паролею "Геть від Европи і назад до Москви".

      Свідомо  чи несвідомо ми, українці, жили  спільним культурним життям з  Західньою Европою. Від століть, з самих початків був це для нас нормальний стан. Нас не обтяжувала Европа, нам не говорили якісь таємні голоси, що завдяки Західній Европі можемо втратити свою власну душу, свою індивідуальність, в той час, як у росіян саме така боязнь існувала.

      Безперечно, Україна була окраїною Европи, межею проти іншого неевропейського світу. Як Еспанія на Заході, так Україна на Сході Европи боронила останні бастіони европейського духу проти турецько-татарського чи арабського світу. Але, борючись, вона жила европейським життям. Український розвиток був завжди европейським розвитком. В українців було европейське наставлення, а це рішає. 

      Тому говорити  про европеїзацію України можна тільки з непорозуміння. Україна є частина духової Европи, не зважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого европеїзувати: треба тільки підтримати її природній европейський дух. Органічний шлях українського розвитку є европейський.