Договір дарування в цивільному праві України

2.3.1. Акції корпоративного  інвестиційного фонду як предмет  договору дарування. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» встановлюють заборону щодо дарування акцій корпоративного інвестиційного фонду (далі – КІФ) відкритого типу та інтервального типу¹⁸. КІФ створюються у формі відкритих акціонерних товариств (ст. 7 Закону). Зазначене положення суперечить не тільки нормам Закону «Про акціонерні товариства», але й ЦК, оскільки акціонерні товариства поділяються не на закриті та відкриті, а на публічні і приватні. Отже, КІФ має створюватися та існувати у вигляді публічного акціонерного товариства, що обумовлює внесення змін до цього закону.

Необхідно зазначити, що законодавець змінив ст. 47 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Внесення змін до цієї статті обумовлено тим, що вона містила суперечливі положення. У попередній редакції заборонялося відчуження акцій КІФ відкритого типу іншим  шляхом, ніж викуп компанією з управління активами. При цьому вона дозволяла відчуження за договором дарування, правонаступництва та спадкування. Винятки щодо правонаступництва та спадкування є логічно обґрунтованими, бо внаслідок цих процесів перехід прав та обов’язків юридичної чи фізичної особи відповідно до правонаступників чи спадкоємців є неминучим. Укладення договору дарування  залежить насамперед від волі власника акцій. Тому воно може бути спрямоване на прикриття договору купівлі-продажу або інших договорів з третіми особами. Виходячи з цього, відчуження акцій відкритого типу за договором дарування при внесенні змін було заборонено. Аналогічно регулюється і відчуження третім особам акцій КІФ інтервального типу на протязі інтервалу.

2.4. Частка в  статутному капіталі ТОВ як  предмет договору дарування. Цивільний кодекс України передбачає можливість відчуження частки у статутному капіталі ТОВ третім особам, якщо інше не встановлено статутом товариства. Під часткою в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю необхідно розуміти майнове право, що має кількісний вираз у вигляді номінальної вартості, а також співвідношення часток (у вигляді відсотків або дробу) відносно розміру статутного капіталу товариства, володіння яким наділяє суб’єкта статусом учасника товариства і як наслідок – комплексом прав (як майнового, так і немайнового характеру) і обов’язків по відношенню до товариства або інших учасників¹⁹. Частка може бути подарована цілком або частково, але тільки якщо це не заборонено статутом товариства, в якому може бути встановлена необхідність отримання згоди інших учасників на відчуження частки або взагалі повна заборона відчуження.

2.5. Технічні  та інші засоби реабілітації як предмет договору дарування. Аналогічно до державних нагород обмеженими щодо дарування є технічні та інші засоби реабілітації. Інваліди, діти-інваліди та діти віком до 18 років забезпечуються технічними засобами реабілітації без права їх продажу, дарування і передачі протягом строку, на який видається такий засіб (п. 4 Постанови)²⁰. Інвалід, законний представник недієздатного інваліда, дитини-інваліда отримує автомобіль на десятирічний строк без права продажу, дарування, передачі (в тому числі за довіреністю) іншій особі. Після закінчення зазначеного строку інвалід може користуватися таким автомобілем до отримання нового або повернути його головному управлінню соціального захисту чи управлінню виконавчої дирекції (п. 6 Постанови)²¹. Заборона відчуження (в тому числі, дарування) цих об’єктів обумовлена їх соціальним призначенням, метою їх надання є соціальна допомога певним суб’єктам, які її потребують. Тому ці засоби реабілітації передаються особі не у власність, а у користування, щоб вона могла задовольняти певні потреби.

2.6. Соціальне  житло як предмет договору  дарування. Соціальне житло не підлягає даруванню (ч. 5 ст. 3 Закону)²². Наявність цієї заборони в першу чергу спрямоване на обмеження вчинення юридично значимих дій не тільки користувачами (громадянам, з якими укладається договір найму), але і органами, повноважним розпоряджатися цим житлом. Вказана заборона обумовлена реалізацією положень Конституції України щодо прав громадян, які потребують соціального захисту, на надання житла. Це право не може бути обмежено, тому управлінські функції уповноважених органів є направленими на його забезпечення та реалізацію, що виключає відчуження соціального житла з іншою метою.

Розділ 3. Співвідношення прощення боргу та договору дарування

У теорії та практиці досить великі спори викликає питання співвідношення прощення боргу та договору дарування. Аналізуючи цю проблему необхідно вирішити два питання: чи є прощення боргу одностороннім правочином і як прощення боргу співвідноситься з договором дарування. Відповідно до ст. 605 ЦК прощенням боргу є припинення зобов’язання внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Як ми бачимо, з цієї норми прямо не слідує договірний характер прощення боргу. Це слугує причиною появи погляду на прощення боргу як на односторонній правочин. Але існують дуже вагомі підстави не погодитися з такою точкою зору. Оскільки правочин, який потребує волевиявлення однієї зі сторін може бути припинений волевиявленням тільки однієї сторони. Якщо вважати прощення боргу одностороннім актом, то його наслідки у вигляді певних обов’язків будуть поширюватися тільки на ту сторону, яка здійснила волевиявлення. Для того, щоб ці наслідки поширились і на другу сторону, необхідна її згода, бо можуть бути такі випадки, що боржник не визнає боргу. Цю точку зору підтримує і                              Є. А. Крашенінніков, вказуючи, що виходячи з ідеї, що нікому не можна нав’язувати майнову вигоду, законодавець конструює дарування як договір, а тому й прощення боргу, яке засноване на тій же ідеї, повинно мати договірну природу та здійснюватися лише за згодою боржника²³. Тому, на нашу думку, існує необхідність викладення ст. 605 Цивільного кодексу наступним чином: «Зобов’язання припиняється при відсутності спору про наявність боргу за згодою сторін зобов’язання внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора».

Розглядаючи друге питання  про співвідношення прощення боргу  і дарування, необхідно звернути увагу на те, що у формулюванні поняття прощення боргу не передбачено його безоплатності. Це означає, що прощення боргу може бути як оплатним, так і безоплатним. Російські вчені вказують що прощення зовсім не обов’язково є різновидом дарування; дарування ж у вигляді звільнення обдаровуваного від обов’язку перед дарувальником завжди є одночасно і прощенням боргу²⁴. Така позиція, насамперед, обумовлена встановленням у ЦК РФ звільнення майнового зобов’язання як однієї з форм договору дарування.

На нашу думку, потрібно чітко розмежовувати прощення боргу  від договору дарування. Прощення боргу  є підставою припинення зобов’язання, завжди є дією додатковою. Воно  має  місце лише тоді, коли між сторонами  вже існує певне зобов’язання, і спрямоване саме на його припинення. Договір дарування є самостійним договором, який не пов’язаний з існуванням інших зобов’язальних правовідносин між сторонами. Прощення боргу за своєю природою спрямовано на припинення зобов’язання, у той час як дарування – на передання майна у власність. До того ж прощення боргу застосовується не через намір збагатити боржника, а з метою отримання максимальної користі від використання прийому прощення в конкретній ситуації.

Розділ 4. Сторони  договору дарування

Стороною договору дарування може бути будь-який суб’єкт цивільного права, тобто фізичні особи, юридичні особи. Окрім цього законодавець прямо передбачає можливість виступати стороною в договорі дарування й інших учасників цивільних відносин, а саме держави Україна, Автономної Республіки Крим та територіальних громад.

4.1. Фізична  особа як сторона договору  дарування. Особливості договору дарування щодо фізичних осіб повинні відповідати загальним вимогам до суб’єктів цивільного права у частині їх дієздатності. Недієздатні фізичні особи не мають права самостійно розпоряджатися своїм майном (ч. ч. 2, 3 ст. 41 ЦК). В їх інтересах та від їх імені правочини вчинюють опікуни. Але у зв’язку з тим, що договір дарування має наслідком зменшення майнової маси дарувальника і по суті є збитковим, закон встановлює заборону, щодо безоплатного відчуження опікуном майна підопічного (ч. 2 ст. 68, ч. 2 ст. 720 ЦК України). Аналогічна заборона встановлена для батьків та усиновлювачів відносно майна дітей.

Деякі гарантії прав підопічних встановлені в ч. 1 ст. 68 ЦК України, яка закріплює, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти,  брати,  сестри)  не можуть укладати з підопічним договорів, крім  передання майна підопічному у власність   за   договором дарування. В ч.1 ст. 70 ЦК у свою чергу встановлено подібне правило, щодо піклувальника²⁵. Так, піклувальник  не  може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною  (своїм чоловіком)  або своїми близькими родичами,  крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у користування за договором позички. У такий спосіб закон перешкоджає зловживанню з боку опікунів та піклувальників щодо розпорядження майном підопічних.

Певні особливості має  договір дарування також, якщо дарувальником є один з подружжя, а дарунком – спільне майно подружжя. Вони полягають в необхідності отримання письмової нотаріально посвідченої згоди на дарування другого з подружжя²⁶.

4.2. Юридична  особа як сторона договору  дарування. Участь юридичних осіб у даруванні також є певним чином обмеженою. Оскільки, у ч. 3 ст. 720 ЦК передбачено, що підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Вказане положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви. Ця норма здається досить дивною з огляду на те, що в першому реченні мова йде лише про підприємницькі товариства, а в другому – про всіх юридичних осіб. Така неоднозначність призводить і до певних непорозумінь на практиці. До підприємницьких товариств ЦК віднесено господарські товариства та виробничі кооперативи. Але ж видів суб’єктів підприємництва значно більше, ніж перераховано вище (до них, наприклад, належать приватні підприємства). Тобто всі інші суб’єкти підприємництва, окрім підприємницьких товариств, можуть здійснювати дарування попри те, передбачене це право в їх установчому документі, чи ні. Видається, що вказане обмеження необхідно застосовувати до всіх юридичних осіб після внесення відповідних змін до ч. 3 ст. 720 ЦК.

Необхідно вказати, що деякі юридичні особи взагалі не мають права  на  укладення договору дарування. Наприклад, Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення»  встановлено, що особи, що здійснюють управління активами пенсійних фондів, під час провадження такої діяльності не мають права: укладати від імені пенсійного фонду угоди дарування щодо відчуження пенсійних активів з його  пов’язаними  особами,  а  також  з  іншими  пенсійними   або інвестиційними фондами, які знаходяться у неї в управлінні; безоплатно відчужувати пенсійні активи (п. 4 ч. 1 ст. 40 Закону)²⁷. Наведене положення обумовлене тим, що пенсійні фонди не є власниками пенсійних активів, а лише управляють ними. Вони здійснюють володіння, користування і розпорядження активами з метою задоволення потреб вкладників. Відповідно зазначеної мети окреслюється компетенція пенсійних фондів.

4.3. Держава як сторона  договору дарування. Найбільш “суперечливими” сторонами виступають держава, Автономна Республіка Крим та територіальна громада. На жаль, ми й досі не можемо сказати, що участь держави у приватноправових відносинах є достатньо врегульованою. Зокрема, це стосується: а) можливості розгляду держави як юридичної особи; б) проблематики органів держави як юридичних осіб та одночасно як представників держави; в) державних юридичних осіб, які не визначаються як органи держави, а здійснюють ту чи іншу соціально значущу та підприємницьку діяльність (державні установи, заклади, підприємства); г) питань правового режиму майна держави, органів держави, державних установ та організацій та ін.

Зрозуміло, що суб’єкти публічного права  не можуть виступати суб’єктами владних  повноважень у приватноправових відносинах. Тому їм необхідно стати  таким же суб’єктом, як і суб’єкти цивільного права. Тобто держава має розумітися або як юридична особа, або як специфічний учасник цивільних правовідносин, котрий не є суб’єктом цивільного права²⁸. У будь-якому разі розуміння держави і як юридичної особи, і як суб’єкта цивільного права тягне за собою низку питань, оскільки такий правовий стан породжує багато невідповідностей її статусу як владного суб’єкта з конструкцією юридичної особи, розробленої для участі у невладних відносинах. Тому поняття держави як юридичної особи або як суб’єкта цивільного права можна підтвердити, але з численними застереженнями, якими є: владні повноваження; визначення осіб та механізмів, через які вона бере участь у цивільних правовідносинах; розуміння взагалі юридичних осіб публічного права.

Згідно з ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Ця стаття в свою чергу породжує низку питань. Наприклад, щодо сутності правової природи взаємовідносин держави та її органів (чи можна їх вважати представницькими) і чи дійсно держава є суб’єктом цивільного права, адже здійснювати вона його може лише через свої органи; хто буде відповідачем по цивільних зобов’язаннях, в яких зазначаються обидва суб’єкти (і держава, і її орган); які джерела коштів, що спрямовуватимуться для цього.

Досить складним є питання про  те, чи є право державної власності  цивільним, чи має воно приватну природу, оскільки це ж публічна власність. Набуло поширення розмежування державної  власності на публічну та приватну. Перша являє собою всенародне надбання (земля та інші природні ресурси як основа діяльності народу), а друга – те, що до нього не увійшло (як правило, те, що використовується у підприємницькій діяльності)²⁹. Зрозуміло, що всенародне надбання виключено з цивільного обороту, тому нас цікавить приватна частина державної власності.

У розвиток питання про безпосередню чи опосередковану участь держави у  цивільних правовідносинах потребує визначення й статус органів держави, через які вона діє. Не може не звернути на себе увагу, що у ст. 170 ЦК України використовується такий вираз, як «органи, через які діє держава у цивільних відносинах», а у ст. 173 – «представники держави». Органам держави, як і державі, за великим рахунком статус юридичної особи сам по собі також не потрібен для виконання своїх функцій. Для цього їм достатньо поняття компетенції. Однак надання їм цього статусу вимагає не лише їхня безпосередня участь у приватних відносинах (придбати обладнання, орендувати приміщення), а й виконання дій для набуття державою цивільних прав та обов’язків – укладення договорів із державним майном при приватизації, виступ засновниками та акціонерами АТ тощо. Тому органи держави у відносинах, в яких вони виступають не у власних інтересах, а в інтересах держави (а часто й від її імені), не мають юридичної особистості, окремої від держави Україна.