Процедура провадження по справі про банкрутство

      Верховна  Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство  і 30 червня 1999 року внесла зміни в  Закон України "Про банкрутство", виклавши його в новій редакції. У цій редакції Закон називається "Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом" і заснований він також на принципі неплатоспроможності. Неплатоспроможність є одним із ключових понять зазначеного Закону. 

      Прийнято  розрізняти абсолютну і відносну неплатоспроможність. Абсолютна неплатоспроможність містить неможливість боржника через повне руйнування фінансового положення оплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства. Відносна неплатоспроможність складається з неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові утруднення і наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, минаючи інститут банкрутства.

      Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) установлює визначені зовнішні ознаки абсолютної неплатоспроможності. Відповідно до ст.1 Закону неплатоспроможність - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх  сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове  державне  соціальне страхування,  податків і зборів  (обов'язкових платежів)  не  інакше  як через відновлення платоспроможності [10].

      Далі  Закон встановив такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір заборгованості і термін прострочення. Розмір заборгованості встановлений у сумі 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Причому, до складу та у розмір грошових зобов'язань, по яких формуються вимоги кредиторів, не включаються: неустойка (пеня, штраф); фінансові санкції, збитки, вимоги по відшкодуванню шкоди, заподіяного життю і здоров'ю громадянина; зобов'язання по виплаті авторської винагороди; зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичними особами, що виникають від такої участі.

      Наявність перерахованих зовнішніх ознак  неплатоспроможності боржника характеризують її абсолютність (стійкість) і дають підставу ініціювати процедуру банкрутства.

      У свою чергу абсолютна неплатоспроможність  буває двох видів: зворотна та незворотна. Оборотна неплатоспроможність характеризується можливістю відновлення (реанімації) платоспроможності  боржника через різні санаційні механізми процедури банкрутства. Необоротна неплатоспроможність означає можливе відновлення платоспроможності боржника винятково через ліквідаційну процедуру. Таку неплатоспроможність установлює суд шляхом визнання боржника банкрутом. Боржника може визнати банкрутом тільки господарський суд. 

      Отже, як категорія „банкрутство" з'явилася  доволі давно. Поволі ця категорія змінювала  свою назву, певні критерії відношення її до цивільного чи кримінального  права, відбувалися інші зміни. Як свідчить час, незмінним залишається одне - після своєї появи категорія „банкрутство" не зникне ніколи нікуди, тому що це невід'ємний інструмент економіки.

2. Види та причини  банкрутства

     Поняття банкрутства характеризується різними  його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств: 

     1. Реальне банкрутство. Воно характеризує  повну нездатність підприємства  відновити в майбутньому періоді  свою фінансову стійкість і  платоспроможність у силу реальних  втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно з'являється банкрутом юридично. 

     2. Технічне банкрутство. Цей термін  характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства. 

     3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує  навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку. 

     4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує  свідомо помилкове оголошення  підприємством про свою неспроможність  з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку [1].

     Передумови  банкрутства різноманітні - це результат  взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх можна класифікувати  в такий спосіб. 

     Внутрішні фактори: 

     1. Дефіцит власного оборотного  капіталу як наслідок неефективної  виробничо-комерційної діяльності  чи неефективної інвестиційної  політики. 

     2. Низький рівень техніки, технології  й організації виробництва. 

     3. Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок - високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу. 

     4. Створення наднормативних залишків  незавершеного будівництва, незавершеного  виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити” в борги, що може бути причиною його банкрутства. 

     5. Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

     Відсутність збуту через низький рівень організації  маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентоздатності продукції, виробленню цінової політики.

     Швидке  і неконтрольоване розширення господарської  діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

     До зовнішніх факторів відносяться наступні: 

     1. Економічні: кризовий стан економіки  країни, загальний спад виробництва,  інфляція, нестабільність фінансової  системи, ріст цін на ресурси,  зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність  і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не підсилу підприємству.

     2. Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

     3. Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

     4. Неплатоспроможність пов'язана з недосконалим податковим законодавством (провина держави), коли підприємство, одержавши від покупця кошти, повинне сплачувати податки. Виходить парадокс — невигідно бути законослухняним суб'єктом. Якщо сплатиш усі податки, не одержавши гроші від покупця, то станеш банкрутом, і навпаки, не сплатиш податків — можна сподіватися на їхню відстрочку чи прощення, але банкрутом не будеш. 

     Банкрутство є, як правило, наслідком спільної дії  внутрішніх і зовнішніх факторів. У розвитих країнах з ринковою економікою, стійкою економічною і політичною системою руйнування суб'єктів господарювання на 1/3 зв'язано з зовнішніми факторами і на 2/3 - із внутрішніми. 

     Таким чином, у законодавчій і фінансовій практиці існує декілька видів банкрутства  підприємств. Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не дивлячись на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана з зовнішніми факторами. 

3. Суб’єкти та учасники в справі про банкрутство.

     За  часи СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди  міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам). 

     До 1992 р. в Україні процедура банкрутства  не застосовувалася. У законодавчому  полі України фактично був відсутній  юридичний механізм вирішення проблем  неплатоспроможності господарюючих  суб'єктів. Першим законодавчим актом, що встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон України від 14 травня 1992 року "Про банкрутство". Закон порівняно простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі і зводилася до визначення умов і порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів, іншими словами, — до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Він був про кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами, мабуть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Це був перший інститут банкрутства [4]. Незважаючи на те, що Закон "Про банкрутство" встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації тільки лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того. для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд "потягнути" справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства. Спокійно продовжували свою діяльність. Закон "Про банкрутство" не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес. 

     В Законі містилося дуже багато прогалин, що ускладнювало його застосування господарським  судом. На основі накопиченого досвіду  і відсутності повноцінного Закону про банкрутство Вищим господарським судом України 18.11.1997 року було дано повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного виробництва і процедури банкрутства, регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство, установило вимоги до заяви кредиторів, боржника, визначило порядок проведення попереднього засідання і розгляду заяв кредиторів після оголошення в газеті, регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії, а також визначило підстави припинення провадження в справі про банкрутство і залишення заяви кредитора, боржника без розгляду. 

     Незважаючи  на те, що роз'яснення не давало відповіді  на багато питань, воно, проте, все рівно мало великий позитивний ефект. Насамперед, роз'яснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі "Про банкрутство", полегшило роботу господарським судам і учасникам процедури банкрутства. Однак найважливіше, те що багато інтерпретаційних норм роз'яснення ВАСУ згодом було включено в новий Закон. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний Закон і, отже, не змогло і не могло б його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний Закон, який би містив кращі досягнення іноземних і національної правових систем [4].

     Таким став Закон "Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про  банкрутство") (надалі — Закон). У  порівнянні з колишньою редакцією  Закону, було змінено підстави для порушення справи про банкрутство; установлено процесуальні терміни розгляду справи; установлено нові судові процедури; уведено нову судову фігуру — арбітражний керуючий і ін. 

     Звичайно, у Законі залишились деякі редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам сучасної економіки. 

     З 01.01.2004 року вступив в дію Господарський  Кодекс України. Глава 23 цього Кодексу  регламентує порядок визнання банкрутом  суб'єкта господарської діяльності. Але в практичній діяльності слід користуватися спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють повною мірою застосовувати тільки Кодекс. В самому Кодексі постійно йдеться посилання на спеціальний Закон.