Процедура провадження по справі про банкрутство

       Наступною основною процесуальною фігурою  банкрутства є боржник (банкрут). Боржник — це суб'єкт підприємницької  діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами  протягом трьох місяців після настання строку їх сплати. 

       Банкрут — це боржник, нездатність якого  виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Боржником - суб'єкт підприємницької  діяльності стає після порушення  справи про банкрутство, до визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Після визнання банкрутом боржник вже називається банкрутом. 

       Боржником (банкрутом) можуть бути суб'єкти підприємницької  діяльності — юридичні або фізичні  особи, зареєстровані в установленому  законодавством порядку. Виключення складають казенні підприємства, конкретні підприємства комунальної власності, про заборону яких прийнято рішення органу місцевого самоврядування. В той самий час до боржників прирівняно інші некомерційні організації: споживче товариство, благодійний або інший фонд (ст. 5 п. 4 Закону). Що стосується громадських та релігійних організацій, установ, то вони не підпадають під дію Закону. 

       Для деяких боржників - юридичних осіб Закон  встановлює спеціальну особливість  розгляду справ. Це містоутворюючі, особливо небезпечні, страхові, професійні учасники ринку паперів, сільськогосподарські підприємства фермерські господарства, підприємства паливно-енергетичного комплексу, банківські установи [7, 9]. Поряд з юридичними особами суб'єктом банкрутства є фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, нездатний задовольнити вимоги кредиторів. Якщо фізична особа не зареєстрована в якості приватного підприємця та має заборгованість перед кредиторами, то вона не може бути суб’єктом банкрутства. 

       Важливою центральною фігурою процедури банкрутства є арбітражний керуючий. Через таку фігуру відбувається реалізація зв'язків, відносин між боржником, кредиторами та господарським судом. Від дій арбітражного керуючого залежить в подальшому доля боржника. Попередній Закон про банкрутство не знав такої процесуальної фігури. Ліквідація боржника здійснювалась ліквідаційною комісією, де її члени виконували свої функції на громадських підставах, що і призводило до низької віддачі, неефективності застосування норм Закону. Всі ці обставини врахував законодавець при підготовці нової редакції Закону. Арбітражний керуючий — це фізична особа, яка призначається господарським судом для здійснення (провадження) процедур банкрутства. Така особа виступає в трьох якостях: розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатор [8]. Закон встановлює особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого. 

       Перш  за все, це повинна бути фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, який володіє спеціальними знаннями, має відповідну ліцензію і не є зацікавленою особою по відношенню до боржника та кредиторів. Стаття 1 Закону визначає перелік таких осіб як у відношенні боржника, так і кредиторів. При призначенні розпорядника майном встановлено додаткові обмеження. Розпорядником майна не може бути особа, яка раніше здійснювала керування боржником — юридичною особою, має судимість за корисні злочини. Господарський суд вправі відхилити кандидатуру розпорядника майном або керуючого санацією, запропоновану комітетом кредиторів, якщо вона не відповідає вимогам статей 1, 13, 17 Закону. 

       В процедурі банкрутства арбітражний  керуючий має великі права та обов'язки: скликання зборів (комітету) кредиторів; аналіз фінансового стану боржника; здійснення заходів з охорони  майна боржника; ведення реєстру  вимог кредиторів і ін. Поряд з цим, арбітражний керуючий, як приватний підприємець, має право на отримання винагороди. З редакції Закону від 03.2002 року була виключена стаття 27 Закону згідно з якою винагорода арбітражного керуючого встановлювалася в розмірі не менш двох мінімальних розмірів заробітних плат і не більш середньомісячної заробітної плати керівника боржника. Законодавець врегулював це питання окремою статтею, у якій дано опис арбітражного керуючого, як учасника процедури банкрутства (ст. 31 Закону).

       При реалізації своїх повноважень арбітражний  керуючий повинен виконувати свої обов'язки, враховуючи інтереси як боржника, так  і кредиторів, не зловживати своїми правами. 

       Комітет кредиторів та господарський суд  здійснюють контроль за діяльністю арбітражного керуючого. Так, розпорядник майна надає господарському суду і комітету кредиторів звіт про свою діяльність; керуючий санацією щоквартально звітує перед комітетом кредиторів; ліквідатор не рідше одного разу на місяць надає звіт комітету кредиторів и надає необхідні відомості за вимогою господарського суду. 

       Що  стосується інших учасників справи про банкрутство, то вони з'являються  в процедурах банкрутства епізодично в залежності від виду боржника, процедури і порядку погашення  заборгованості. В деяких випадках окремі суб'єкти повинні бути визнані  господарським судом в якості учасників справи про банкрутство, про що виноситься ухвала. Це стосується органів місцевого самоврядування та центрального органу виконавчої влади (ст. 42, 43 Закону). В цілому задача таких учасників складається в створенні сприятливих організаційних, економічних, екологічно безпечних, соціальних умов реалізації процедур санації, ліквідації та мирової угоди. 

       Таким чином, основними дійовими особами  процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний  керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

4. Порушення провадження в справі про банкрутство

     Процедура банкрутства виникає тоді, коли вичерпано  всі можливості отримання заборгованості шляхом позовного провадження або  іншого досудового вирішення. 

     Чинне законодавство України передбачає дві підстави для порушення справи про банкрутство боржника: справу може бути порушено за заявою кредиторів або на підставі заяви боржника. 

     Подача  кредитором до господарського суду заяви  про визнання боржника банкрутом є однією з форм здійснення кредитором свого права звернення стягнення на майно боржника. 

     Як  вже було вказано вище, згідно Закону, підставою для порушення справи про банкрутство є заява боржника або кредитора. При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом при наявності наступних умов:

- якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника за грошовими зобов'язаннями (в т.ч. по виплаті заробітної плати, сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів) сукупно складають не менш трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;

-  якщо вимоги не були задоволені боржником протягом трьох місяців з дня встановленого для їх погашення строку;

-  якщо вимоги є безспірними [10].

При визначенні розміру вимог за грошовими зобов'язаннями кредитора не враховуються:

а) суми збитків;

б) неустойка (пеня, штраф);

в) суми фінансових санкцій до боржника;

г) зобов'язання, які виникли внаслідок завдання шкоди життю і здоров'ю громадян;

ґ) зобов'язання з виплати авторської винагороди;

д) зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника-юридичної особи, які виникли з такої участі.

     Безспірними вважаються такі вимоги, які визнані  боржником в претензійному порядку, вирішені в юрисдикційному або досудовому порядку. Такі вимоги підтверджуються: виконавчим документом (виконавчий лист, наказ господарського суду, виконавчий надпис нотаріуса і т.п.); інкасовими дорученнями (розпорядженнями), за якими здійснюється безспірне стягнення коштів з рахунків боржника; документами, які підтверджують визнання боржником вимоги кредиторів (відзив на претензію, платіжне доручення про перерахунок податків (обов'язкових платежів) [4]. 

     У випадку, якщо кредитор до надання заяви  до господарського суду не приймав  заходів щодо отримання заборгованості поза процедурами банкрутства, згідно наявним в нього виконавчим документам, господарський суд може повернути заяву такого кредитора про визнання боржника банкрутом. 

     При наявності виконавчих документів для  розгляду справи про банкрутство  необхідні відомості про те, чи не були виконані стягнення за цими документами в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Тому, згідно ст. 7 Закону, такі відомості кредитор зобов'язаний викласти в заяві з посиланням на підтверджуючі їх докази. Недотримання кредитором цього обов'язку може бути визнано підставою для повернення його заяви господарським судом. Згідно пункту 7 ст. 7 Закону кредитор повинен надати разом з заявою документи, що підтверджують розмір заборгованості за зобов'язаннями. Такими документами при наявності виконавчих документів є постанови державного виконавця про порушення виконавчого провадження, про повернення виконавчого документу стягувачу, про закінчення виконавчого провадження. Ненадання кредитором вказаних документів може бути підставою для повернення господарським судом заяви про визнання боржника банкрутом (при відсутності доказів, що підтверджують визнання боржником вимог кредитора). 

     Для ініціювання спрощеної процедури  банкрутства (ст. 52 Закону) не обов'язкові розмір вимог, їх безспірність та строк виконання зобов'язань. 

     Подаючи в господарський суд свою заяву, кредитор повинен надати суду докази, що він дійсно є кредитором, і  що боржник не в змозі задовольнити його вимогу. 

     Аналіз  чинного податкового законодавства  дозволяє зробити наступний висновок. Згідно з пунктом 12 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" в разі затримки оплати вартості товарів (робіт, послуг) платник податку звертається до суду з позовом (заявою) про стягнення заборгованості з такого покупця або про порушення справи про його банкрутство чи стягнення заставленого ним майна він має право збільшити на таку суму свої валові витрати в звітному періоді В разі, якщо продавець не подає заяву до господарського суду, він повинен збільшити валові витрати на суму заборгованості. 

     Боржник вправі ініціювати справу про банкрутство  лише при наявності в нього  майна, достатнього на покриття судових  витрат. Боржник повинен в місячний строк звернутися до господарського суду щодо порушення справи про банкрутство  в випадках передбачених ст. 51 Закону [10]. 

     Закон встановлює вимоги до заяви щодо порушення  справи про банкрутство, недотримання яких є підставою для повернення судом заяви. Заява про порушення  справи про банкрутство подається  боржником або кредитором в письмовій формі, підписується керівником боржника або кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності (його представником) і повинна включати:

      - найменування господарського суду, до якого подається заява;

       -  найменування (прізвище, ім'я, та по-батькові) боржника, його поштова та юридична адреса;

       - найменування кредитора, його поштова та юридична адреса, якщо кредитором є юридична особа, якщо кредитор - фізична особа, в заяві відмічаються прізвище, ім'я та по-батькові, а також місце його проживання;

номер (код), ідентифікуючий кредитора як платника податків та зборів (обов'язкових  платежів);

       -  викладення обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документу про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання;

       -  перелік документів, що додаються до заяви (ст. 7 Закону)[10].

Таким чином, порушення провадження в  справі про банкрутство відбувається за заявою або кредитора (кредиторів) або боржника. Поданню заяви передують  певні умови, вказані в Законі, за наявності яких можна порушувати провадження в справі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок

     Невід’ємною частиною ринкового господарювання є інститут банкрутства (неплатоспроможності). Він є потужним стимулом для ефективної роботи суб'єктів господарської діяльності, при цьому виступає гарантом одночасно інтересів кредиторів, держави в цілому та розпорядника ринку в особистості. 

     Існування цього інституту обумовлено перш за все тим, що існує необхідність рішення проблем, пов'язаних з нездатністю  суб'єкта підприємницької діяльності виконувати свої грошові зобов'язання перед кредиторами. Його значення полягає в тому, що, з одного боку, з господарського обороту при ліквідації виключаються неплатоспроможні суб'єкти, що сприяє оздоровленню ринку, а з іншого — цей інститут дозволяє підприємствам, закладам, організаціям досягнути фінансової стабільності та добробуту, за умови дотримання норм закону.