Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Репортер – унікальна суміш психофізіологічних характеристик; людина ініціативна і тому надзвичайно успішна у своїх починаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письменники Ернест Ґемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійський медіамагнат, а нині прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу “Совершенно секретно” Артем Боровик; військовий розвідник, лауреат Нобелівської премії Грем Грін і багато інших.

Тому, культивуючи репортерство,  в Україні ми одночасно виховуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях.

Чим характерна динаміка розвитку інформаційних жанрів нині? Назвемо основні ознаки:

1. Взаємовплив і взаємоперехід жанрів. Насамперед – репортажу в інтерв’ю і навпаки. Подекуди навіть фахівець не може визначити, що перед ним: репортаж з елементами інтерв’ю чи інтерв’ю з елементами репортажу.
2. Жорстка прив’язка до конкретного засобу масової інформації, стилю і манери подачі цього друкованого ЗМІ (класичний репортаж в “ПіК”; жовтий стиль “Киевских ведомостей”; класичний стиль у поєднанні з пошуком нових форм у “Студентській газеті”).
3. Поява великої кількості гострих політичних репортажів та інтерв’ю як реакція на об’єктивні часові обставини.
4. Швидкий розвиток нових для української журналістики видів репортажу, серед яких – репортаж-передбачення та історичний репортаж, що має характер літературної праці.

У жанрі інтерв’ю спостерігаємо такі характерні риси-новації:

1. Поступовий перехід від звичайного  інтерв’ю (запитання – відповідь) до інтерв’ю-співбесіди, коли респондент  і журналіст спілкуються нарівні, користуючись одним і тим же  поняттєвим апаратом.

2. Введення у структуру інтерв’ю  елементів репортажу, своєрідного візуального ряду.

3. Осмислення та своєрідна інтерпретація  відповідей респондента у вигляді  авторського коментарю. Подекуди  введення у композицію епіграфів, післямови як вищий момент  професіоналізму.

Це позитивні характеристики розвитку інформаційних жанрів. Заважає стабільній динаміці процесу велика для України ціна кожного високопрофесійного матеріалу, написаного у жанрі інтерв’ю, а тим більше – репортажу.

Адже до того, як запланувати в номер звичайний репортаж, звичайне інтерв’ю, вирішене в стилі даної газети, редактор має згадати, що тільки витрати на один матеріал (супровід фотокора, забезпечення охорони, профілактична оплата юриста) сягатимуть від 100 до 150 у. о.

Підготовка професійного репортера впродовж кількох років коштуватиме видавцеві від 1000 до 1500 у. о. Для порівняння, за свідченням одного з керівників агентства “Інтерфакс Україна”, на підготовку грамотного спеціаліста з написання інформаційних заміток іде від шести місяців до року.

Тому репортерство лишається, з одного боку, привілеєм багатих видань, де сам видавець розуміє важливість цієї спеціалізації і не шкодує коштів на підготовку нової генерації репортерів, а з іншого – незалежно від форми державного устрою, репортерство лишається пріоритетом особливої групи журналістів, у яких жадоба нових вражень і небезпеки є природженою.

Як було зазначено вище, різні журналістські школи дають найрізноманітніші класифікації системам жанрів та інформаційним жанрам зокрема. Для того щоб оперувати термінами, слід, як мінімум, їх визначити і виділити. Це повною мірою стосується  групи інформаційних жанрів. Першим полемічним твердженням є концепція українського дослідника      О. Чекмишева, який, приєднуючись до Французької школи журналістикознавства, визначає факт як елемент системи інформаційних жанрів. “Українське і пострадянське журналістикознавство тривалий час не визнавало факт окремим жанром. Натомість у європейських школах журналістики, зокрема у Центрі підготовки і вдосконалення журналістів (Париж), інших західних школах журналістики факт уже тривалий час розглядали як окремий жанр”, – вважає дослідник [97, 40]. 

Вище вже було визначено досить істотну різницю у підході до такого жанру, як репортаж, представників французької і української науки про журналістику. Також не знайдено підтвердження словам О. Чекмишева про визнання факту окремим жанром в інших західних школах. Це, звісно, не означає, що прецеденту не існує. Цілком припускаємо, що навіть у межах однієї країни, одного науково-дослідного фонду чи університетської кафедри за фактом можуть бути визначені різні жанрові специфіки. Але чи дає це підставу беззаперечно твердити, що сам по собі факт вже є окремим жанром в інформаційній системі жанрів?

Класичний поділ системи інформаційних жанрів такий: замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт. Замітка в усіх радянських посібниках ХХ століття – це коротке інформаційне повідомлення, що відповідає на запитання що? де? коли? Розмір замітки не мав перевищувати 15–20 рядків. Коли траплялися замітки більшого обсягу, то вони мали назву розширеної замітки – до 50 рядків кожна.

Інформаційні агентства радянських часів готували так звані інформаційні добірки: зібрані за тематичною ознакою інформаційні замітки, що зазвичай розташовувалися у вигляді шпальти на газетній сторінці. Але домінувала завжди умова трьох питань: що? де? коли?

О. Чекмишев вважає, що “головні професійні вимоги до факту такі:

1. Факт відповідає на питання хто? що зробив? Де? коли? яким чином? (у який спосіб?).
2. Перша фраза факту повинна максимально ясно містити суть повідомлення.
3. Факт вимагає максимальної простоти та лаконічності викладу.
4. У факті відсутнє авторське “я”.
5. У факті не припустимо використовувати власні оцінки чи коментарі.
6. Тональність факту принципово нейтральна.
7. Спосіб подачі факту максимально об’єктивний” [97, 40].

Таке розширене пояснення О. Чекмишева наведено з метою довести, що в системі українського дослідника існують положення, які явно дублюють одне одного і вже самі по собі (пункти 5, 6, 7) є швидше порадою для початківців, бо професіонал не може не визнавати таких положень. 

Рене Дж. Каппон з Ассошіейтед Пресс пішов ще далі у порадах, рекомендуючи “стримувати прикметники”, уникати невиразної абстрактності, наводити ”тільки необхідні уточнення” і т. ін. [45, 16–31].

Тобто слід розмежувати поради і вимоги до жанру. Останні мають бути максимально лаконічними і зрозумілими. Автор дотримується канонічної думки, що факт у пресі України як жанр ще не розвинувся, а існує класична інформаційна замітка. Саме її “впізнає” національний читач, який не менше за французьких передплатників друкованої продукції звик розрізняти жанри. Фактами здебільшого в Україні оперують інформаційні агентства, але досить великі сумніви виникають стосовно того, чи вважати матеріали інформаційних агентств фактами або короткими інформаційними замітками.

Абсолютно незрозуміла перша позиція у твердженні українського дослідника стосовно того, що факт може відповідати на запитання: яким чином? у який спосіб?

Останнє – пріоритет швидше аналітики, ніж звичайного інформаційного повідомлення. Тим паче, що далі О. Чекмишев наголошує: “у факті не припустимо використовувати власні оцінки чи коментарі”. Проте, коментуючи подію (яким чином вона відбувалася), автор матеріалу може припуститися помилки, збитися на суб'єктивне  тлумачення і т. ін.

Однозначно, що велику кількість подій журналіст, автор виявленого факту, інколи просто не в змозі пояснити через брак часу, професійних чи спеціальних знань тощо. Отже, тлумачення факту – прерогатива скоріше журналіста, який працює в аналітиці, де є можливість зіставлення історичної або будь-якої аналогії, паралелі.

З досвіду видавничої практики автор цих рядків може засвідчити, що поодинокий факт, використаний влучно і ефективно (приміром, для завершення статті) і відповідно оформлений графічно – у контексті матеріалу може відіграти велику роль для підсилення інформаційно-емоційної стилістики викладу.

Але лише у контексті, бо відірваний від тексту, поданий окремо, сам по собі, факт втрачає свою актуальність, гублячись серед  інших і, як правило, більш аргументованих матеріалів.

Тобто факт може існувати сам по собі, але вважати його жанром інформаційної системи зарано. Принаймні у періодичній українській журналістиці. Можливо, з часом факт буде вважатися жанром. Система не є догмою, вона розвивається подекуди не стільки динамічно, скільки несподівано, спонтанно.

Але нав'язувати факт тільки тому, що його вважають за жанр представники окремої школи, здається, непродуктивним. Зрештою, практика розставить всі крапки над “і” і цілком ймовірно, що саме факт матиме настільки оригінальний розвиток у національних ЗМІ і адекватне тлумачення у журналістській науці, що однозначне стане повноцінним жанром у системі  інформаційних жанрів.

Замітка в українській пресі є жанром усталеним, традиційним, таким, що легко розпізнається як журналістом, так і читачем.

Приводом для інформаційної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, являє собою громадський інтерес, значущу подію. Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафоричним рядом.

На відміну від західної школи журналістики, де “класичний факт не має заголовка”, інформаційна замітка в українській журналістиці використовується практично завжди із заголовком. Це традиція, яка збереглася ще з радянських часів і яка (слід віддати їй належне) багато в чому дисциплінує журналістську працю, не дозволяє не враховувати такі “дрібниці”, як вдалий заголовок для невеликого твору.

У сучасних інформаційних замітках дедалі більшої популярності набуває розширений заголовок (не плутати з “лідом”), в якому в розповідній формі, досить розлого і детально пояснюється те, про що йдеться у самій інформаційній замітці. Такий розширений заголовок привертає увагу, за свідченнями західних журналістикознавців, 80–90 % пересічних читачів [27, 21].  

В українській журналістиці розширений заголовок почав практикуватися відносно недавно. Характерно, що він домінує здебільшого на шпальтах газет (“Сегодня”, “Газета по-киевски”, “Дзеркало тижня”); часописи, що виходять більш-менш регулярно, такий тип заголовків не практикують. Пов’язане це з деякими об’єктивними причинами, серед яких чи не найголовнішою є ціна за журнал. Купують його, за умов економічної депресії, переважно постійні читачі, які належать до середнього класу зі сталим рівнем прибутку. Крім того, власне національних журналів в Україні, через дорожнечу паперу і друкарських послуг, практично не лишилося, а ті, що вціліли, виходять незначним накладом. Об’єктивною причиною занепаду журналістської справи в Україні став також і той чинник, що часописи не в змозі оперативно обслуговувати інтереси політичних партій чи лідерів, які зазвичай фінансують друковані видання.

Замітка в українській журналістиці стабільна, як жоден інший жанр, і не має тенденцій до кардинальних змін, цілком і повністю відповідаючи запитам суспільної свідомості. Оскільки експериментувати з формою подання матеріалу не прийнято, класична замітка будується за визнаним класичним принципом перегорнутої піраміди, коли основне інформаційне повідомлення міститься на початку тексту, бажано в першому ж реченні.

Новацією у жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводить паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події.

Зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця у цьому випадку не може бути розміщений як відповідь на запитання яким чином?, останнє саме по собі потребує розлого пояснення. Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці – це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без узагальнення і спроби типізувати явище.

Замітка розвивається також у напрямі вдосконалення стилю написання матеріалу. Із стримано-офіційного викладу факту, характерного для епохи панування тоталітарної системи, замітка часом набуває ознак іронічного повідомлення, навіть скепсису. Популярними стали закінчення заміток, що не тільки примушують читача замислюватися самому над аналізом факту, а й містять досить неоднозначне трактування самого журналіста. Так, “Киевскій телеграфъ” дозволяє собі подібні завершення інформаційної замітки: “Якщо це ще комусь треба”; “Коли це когось турбує…”. Однозначно, завершення замітки такими короткими фразами, коли вони трапляються на шпальтах газети регулярно, відбиває ставлення керівництва видання до перебігу економічних та соціальних  подій у країні. Ставлення іронічне й упереджене.

Іронією, що подекуди переходить у сатиру, характеризується стиль заміток у партійних виданнях, насамперед тих партій, що перебувають в опозиції. Іронія, сарказм і сатира, безперечно, мають право на існування в будь-кому інформаційному жанрі, проте коли вони домінують на газетній сторінці, то подекуди призводять до прямо протилежного ефекту, ніж той, на який очікували замовники видання.

Від іншої крайності – надмірного застосування професіоналізмів у газетному тексті – застерігає один із провідних журналістів Ассошіейтед Пресс: “Журналісти зобов’язані передавати професіоналізми зрозуміло для всіх. Однак часто вони грузнуть у в’язкому словесному плетеві своїх джерел. Так, у репортажі зі школи … класи стають класними приміщеннями, а уроки – навчальними годинами.