Ігрореалізація у політичних перформансах: український медіа-контекст

Сімашова Анастасія  Іванівна

Кам'янець-Подільський національний університет ім. І Огієнка

Ігрореалізація у політичних перформансах:

український медіа-контекст

Напрям 19.2.Журналістика

Ключові слова: перформанс, ігрореалізація, політичне ток-шоу

Політика, поєднуючись з театром, породжує політичні перформанси, оскільки масове дійство будується за однотипними законами. Сьогодні процес театралізації політики стає буденною політичною практикою, формує особливий політичний простір зі своєю поки що хисткою, складною системою. Осмислення та вивчення цього феномену – актуальне теоретичне і практичне завдання сучасного журналістикознавства.

Об'єктом дослідження у нашому дослідженні є політичні перформанси  в сучасних українських ЗМІ. Предметом  дослідження є технології ігрореалізації у політичних перформансах, основні теоретичні аспекти концепції ігрореалізації.

Дослідженням процесів театралізації  суспільного життя займаються переважно  західні теоретики. До прикладу, Т. Мейер  і М. Кампманн [2, 3] - німецькі політологи, які працюють у сфері понять "політика – театр". У своїх дослідженнях ключову роль у театралізації політичної діяльності вони відводять ЗМІ, які в епоху глобалізації комунікативних процесів стали фактично "електронними підмостками" для політиків-акторів. Американська дослідниця А. Борекка відзначає, що політика стає театром тоді, коли "вона маніфестує себе як така, коли представникам надається сцена, де вони можуть спостерігатися аудиторією, і коли глядач – вимога постановки на сцені – стає нормою політичної взаємодії" [1]. Дослідники вважають, що політика і театр подібні у тому, що в обох випадках є потреба в аудиторії, є спроба завоювання цієї аудиторії. Тому результатом єдності цілей стає єдність засобів. І дуже важливу роль у цьому відіграють ЗМІ. Як уже зазначалося вище, мас-медіа перетворюються на "електронну сцену" для перформансів. Прикладом цього є виступи політиків на телебаченні: звернення до народу, участь у політичних ток-шоу, передвиборчі дебати і т.д. Головною метою є не сам комунікативний акт, а завоювання уваги аудиторії.

У Росії питаннями театралізації  політики займається Г. Почепцов [6], щоправда, лише у контексті PR. Автор вводить  поняття "політичного перформансу", яке отримало розповсюдження на Заході і об'єднало у своїй основі різноманітні типи колективної комунікативної поведінки. Ще один російський науковець В. Олешко [5] займається проблемою "театральності" у ЗМІ – , розглядаючи її крізь призму теорії ігрореалізації. Цей термін був введений ним для опису форми масово-комунікаційної діяльності або вільної діяльності, що, виходячи за рамки буденного життя, фактично є синонімом до рольової гри у контексті загальної театралізації суспільного життя і мас-медіа зокрема. В. Олешко зазначає, що журналістика певною мірою подібна до мистецтва, оскільки продукти масово-комунікаційної діяльності утворюють певні замкнені "простори", у межах яких мають силу особливі правила – що є відмітною рисою гри, мистецтва, театру.

В Україні проблемами взаємодії  політики і ЗМІ у контексті  суспільної театральності фактично не займається ніхто з сучасних журналістикознавців. Та й загалом світові дослідження в цьому напрямку найбільш відомих науковців у цілому носять фрагментарний характер. Вони не дають точних наукових формулювань і не визначають необхідного спектру понять, що стосуються цієї тематики.

Тому, опираючись на наявну теоретико-практичну  базу, робимо спробу описати найосновніші моменти у трикутнику "політика – ЗМІ – перформанс" у площині  сучасних українських реалій. Ми певною мірою синтезуємо головні поняття і об'єднуємо їх у робочу теорію – політичний перформанс здійснюється за допомогою технологій ігрореалізації у контексті загальної театралізації суспільства.

Як зазначалося вище, перформансами  загалом і політичними зокрема  займається Г. Почепцов [6]. Він наводить кілька визначень цього поняття. Наприклад: "діяльність, яку здійснює індивідуум або група у присутності і для іншого індивідуума або групи" (за Р. Шехнером [4]). Але, як слушно зазначає російський дослідник, під цю обширну дефініцію потрапляє як театр, так і весільна церемонія. Також Г. Почепцов розглядає перформанси як соціальні мовленнєві акти, завдання яких полягає у максимальному посиленні впливу за всіма каналами, зазначаючи, що існує ще й індивідуальний мовленнєвий акт. Як бачимо, конкретного визначення – однозначного і обширного – для поняття перформанс Г. Почепцов не наводить.

Розглядаючи поняття "ігрореалізація" слід зауважити, що однозначного трактування  цього явища В. Олешко у своїй  книзі "Журналистика как творчество" [5] не наводить. Отже, ми визначаємо ігрореалізацію як діяльність конкретної особи з метою досягенння певних іміджових цілей у рамках деякої рольової гри, що спрямоване на певну аудиторію. Науковець виділяє два типи комунікативних ситуацій (далі скорочено КС) ігрореалізації у ЗМІ. КС, у яких прагматична інтерпретація отриманого за допомогою ігрореалізації "матеріалу" виявляється запрограмованою, він називає процесуально обумовленими КС. А всі інші КС автор визначає як творчо обумовлені, оскільки у цьому випадку прагматична запрограмованість у діяльності журналіста пов'язана тільки з наявністю у нього певних  професіональних умінь, а також обумовлена потребою  самоактуалізації, розкритті й розширенні своїх споглядацьких можливостей [6, с. 129]. Важливим моментом у процесуально обумовлених КС ігрореалізації є, як зазначає автор, можливе застосування методів прямого чи опосередкованого впливу на аудиторію – тобто методів маніпуляції. Це дуже загрозлива тенденція, оскільки публіка, не знаючи про прагматичну обумовленість діяльності ЗМІ, довіряє журналістові. Відмінною ілюстрацією цього є політичні телепрограми, про які мова піде далі.

На наш погляд, можливість існування  концепції ігрореалізації ґрунтується  на такому психологічному явищі як колективне позасвідоме. Включаючись  у процес ігрореалізації, кожна особа (чи то політик, чи журналіст, чи будь-хто інший) обирає собі певну роль і формує відповідний імідж. У такому разі колективне позасвідоме не лише диктує вибір ролі певною особою, а й ставлення аудиторії до цієї ролі. Яскравим прикладом є сучасні лідери політичних сил в Україні – Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Загальновідомо, що вподобання українського народу щодо цих політиків розділено (хоча й досить штучно) за географічним принципом – "Схід"-"Захід". М'який, толерантний, демократичний Віктор Андрійович значно ближчий жителям західних регіонів України, у яких колективне позасвідоме наближається більше до європейського типу. Тому їм зовсім не до вподоби Віктор Федорович – негнучкий, прагматичний, жорсткий. Жителі сходу України, навпаки, у своєму колективному позасвідомому бережуть чимало азіатського. Звідси їхній потяг до сильної одноосібної влади, принципів "міцного кулака".

Роль колективного позасвідомого  у політичних перформансах важко  переоцінити. К. Юнг стверджував, що в окремі періоди активності колективне позасвідоме стає насправді сузір'ям у більшості соціальних груп, результатом чого може бути загальнонародна манія, розумова епідемія, здатна призвести до революції або війни. Наприклад,спотужний вибух колективного позасвідомого у 2004 році призвів до такого суспільно-політичного перформансу як Помаранчева революція.

Г. Почепцов погоджується з тим, що політичне дійство рано чи пізно  мусило стати театром у суспільстві, основними бажанням якого є хліб і видовища. Доказом цього є велика популярність політичних телепрограм на українському ТБ, які, окрім політики, містять і чимало елементів шоу. На сьогодні найбільш рейтинговими є "Свобода на Інтері" (телеканал "Інтер"), "Шустер LIVE" (ТРК "Україна").

Проаналізуємо обидві телепрограми з точки зору реалізації в них основних елементів КС. Оскільки "Шустер LIVE" виходить у подвійному форматі – щоденному інформаційно-розважальному та щоп'ятниці – підсумковий випуск у вигляді суспільно-політичного ток-шоу, а "Свобода на Інтері" - щоп'ятниці у форматі інформаційно-аналітичного ток-шоу, ми звертали увагу на лише п'ятничні випуски у період з 10 по 24 жовтня 2008 року (перший випуск програми "Свобода на Інтері" відбувся саме 10 жовтня 2008 року).

Ми провели контент-аналіз цих політичних ток-шоу за такими складовими елементами: контекст телепрограми (політична або економічна ситація в суспільстві), учасники програми (ведучий-модератор, гості-учасники, аудиторія у студії, глядацька аудиторія телеефіру), оформлення і вирішення організаційних завдань (жанр, мова, форма подачі, предмети інтер'єру, розміщення гостей у студії, положення самого модератора), включення аудиторії у дискусію (можливості інтерактивного голосування, прямого спілкування з учасниками дискусії), передбачуваний результат (результативність комунікативного акту).

Результати контент-аналізу  показали подібність цих телепрограм  за рядом показників:

- формат: інформаційно-аналітична програма, періодичність – щоп'ятниці, час ефіру – прайм-тайм (21-23 год);

- головні теми, які виносяться на розгляд учасників дискусії: політична — 3 (у відсотковому відношенні до загальної кількості програм — 100%) - "Свобода на Інтері", 3 (100%) - "Шустер Live", економічна — 2 (66%)- "Свобода на Інтері", 3 (100%) - "Шустер Live", суспільно-культурна — 2 (66%) - "Свобода на Інтері", 3(100%) - "Шустер Live";

- соціологічний принцип  підбору аудиторії: 100 чоловік з різних регіонів України - "Шустер Live", 200 - "Свобода на Інтері";

- робота з аудиторією: голосування перед початком програми, упродовж дискусії, після закінчення обговорення певного блоку питань, пряме спілкування з глядачами упродовж ефіру;

- підбір учасників дискусії: речники від політичних партій, представлених у діючому  парламенті — 14 ("Свобода на Інтері"), 11-14 ("Шустер Live"); суспільні діячі – 4 ("Свобода на Інтері"), 9-14 ("Шустер Live");

- спрямованість результату: обговорення важливих сусільно-політичних проблем, пошук шляхів вирішення цих проблем, виявлення впливу політичних дискусій на зміну громадської думки.

Водночас обидві телепрограми мають ряд відміннсотей. Зокрема, у діяльності ведучого-модератора. У ток-шоу "Свобода на Інтері" щотижня інший ведучий, але це не професійний журналіст, а політик. У "Шустер LIVE" ведучий постійний – Савік Шустер. Безумовно, ведучі обох програм успішно застосовують технологію ігрореалізації. Але у першому випадку політик у ролі ведучого здійснює відверту маніпуляцію громадською думкою, застосовуючи чимало методів під час комунікативного акту в студії. Політик, навіть в образі ведучого-модератора, залишається політиком, котрий прагне за будь-яку ціну досягти зазделегідь поставленої мети. У цьому випадку таких цілей є три. Відповідно до формату телепрограми, політик виносить на обговорення гостей у студії свою пропозицію щодо вирішення тієї чи іншої проблеми. Тому перша його мета: переконати як учасників дискусії, так і аудиторію у своїй правоті. По-друге, формат програми передбачає опитування глядачів наприкінці ефіру, чи сподобався їм конкретний ведучий. Політик знає про це наперед, і впродовж усієї телепрограми фактично "грає на публіку", дійсно намагаючись сподобатись аудиторії. По-третє, ведучому надано чимало важелів впливу на перебіг дискусії у студії, чим він і користується – переважно лише з позицій власної вигоди.

Щодо "Шустер LIVE" можна зазначити, що роль і функції модератора під час ефіру зовсім інші. По-перше, ведучий-модератор залишається лише модератором, який керує комунікативним актом. По-друге, його мета полягає у тому, щоб тільки залишатися спостерігачем збоку, бути над ситуацією. По-третє, ведучий "Шустер LIVE" Савік Шустер знаходиться на тому етапі професійного розвитку, коли він вже не працює на свій імідж, а імідж працює на нього. Нейтральна позиція журналіста викликає більше довіри й поваги, ніж крайня заанґажованість будь-кого з українських політиків-ведучих "Свободи на Інтері".

Таким чином, робимо висновок, що політичне ток-шоу "Свобода  на Інтері" є прикладом процесуально обумовленої КС, а "Шустер LIVE" - творчо    обумовленої КС.

В. Олешко вважає, що "найбільш широку перспективу в практиці ЗМІ сьогодні мають творчо обумовлені КС" [5, с.129]. Автор виділяє три основних види цього типу КС: нормативна ігрореалізація, експеримент, власне гра [5, с.140].

На наш погляд, телепрограма "Шустер LIVE" відповідає тим характеристикам, які автор наводить для КС нормативної ігрореалізації: переважання сюжету над фабулою, використання "логічної" правди замість правди фактичної, застосування іронії під час дискусії у студії, використання нетрадиційних підходів у підборі фактологічної основи, методи активізації у роботі з публікою, різноманітність суспільно-політичних тем для обговорення.

Аналізуючи політичні  ток-шоу з погляду ігрореалізації ми звертали увагу і на той політичний перформанс, що присутній у ньому, і задля якого власне, і транслюються ці програми у прямому ефірі на рейтингових каналах у прайм-тайм. На наш погляд, політичний перформанс відбувається за законами класичної драми: єдність місця, часу і дії. Цього вимагає кінцева мета постановок: маніфестація політичних ідей, демонстрація ролі своїх прихильників, привернення уваги потенційної аудиторії, формування іміджу політиків, вплив на конкретну аудиторію.

Отже, у цьому дослідженні  ми розглянули проблему політичних перформансів з точки зору ігрореалізації. Здійснили  аналіз наукового доробку відомих дослідників у цій сфері та виділили ряд найосновніших понять з даної проблеми. Окрім того, запропонували варіант синтезу існуючих теорій щодо взаємодії у контексті театральності соціуму, політики і ЗМІ; здійснили спробу перенести теоретичну основу концепції ігрореалізації у вітчизняний медіа-контекст і показати на прикладі політичних ток-шоу дієздатність цієї концепції. За результатами проведеного контент-аналізу двох найбільш рейтингових інформаційно-аналітичних телепрограм на українському телебаченні виявили основні елементи комунікативних ситуацій ігрореалізації. Проаналізували можливості КС ігрореалізації і перспективи їх подальшого розвитку в системах ЗМІ.