Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Января 2013 в 23:48, курсовая работа
Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С. Дивовича "Разговор Великороссии с Малороссиею" (1762), де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття національної гідності, та В. Капніста "Ода на рабство" (1780), в якій ідеться про становище України, що перебуває "під ігом тяжкія держави".
Після злету в XV—XVI ст. наступні XVII—XVIII ст. стали періодом руїни не тільки державності, а й культури. І все ж, незважаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.
Вступ
Шеофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури
Козацькі літописи
Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії
"Українське" бароко
Григорій Сковорода — просвітитель, філософ, поет.
Театральне мистецтво.
Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва
другої половини XVI—XVIII ст.
Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.
Архітектура й образотворче мистецтво другої половини XVIII ст.
Музичне життя України XVIII—XIX ст.
Висновок
Список використаної літератури:
На противагу скромному
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у живопис також приходять нові тенденції. У цей час змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.
В образах святих простежується введення українського народного етнічного типу. Це яскраво помітно у творчості двох майстрів кінця XVII — початку XVIII ст. — Й. Кондзелевича та І. Рутковича. їхні кращі твори — це розписи Богородчанського іконостасу та церков у Волинцях і Скваряві. В іконний живопис входить зображення конкретних історичних осіб; як яскравий приклад можна навести ікону Розп'яття з
портретом Л. Свічки. Формується інтимний портрет для оселі, в якому підкреслюються суто світські риси портретованого — це портрети Г. Забели, І. Забели та ін. Великої популярності серед різних соціальних верств набуває народна картина "Козак Мамай".
З огляду на великі обсяги розписів у храмах постала потреба у підготовці майстрів-живописців. Школа для їх підготовки створюється при Києво-Печерській лаврі. Тут розроблюється система підготовки худож-ників-іконописців. Перший етап — копіювання зразків європейського естампа (кужбушків — від нім. Kunstbuch — книга для мистецтва), які у великій кількості привозилися з-за кордону. Другий етап — малювання з натури. Велика кількість альбомів, що збереглися від лаврської майстерні, підтверджує це. У церковні розписи вводиться пейзаж.
В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух; до цього постаті були статичними. Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза всяким сумнівом це світські портрети, їх можна без перебільшення віднести до шедеврів українського живопису.
У цей же період поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Це помітно в зображеннях запорізької старшини. Найхарактерніший приклад цього типу — портрет Г. Гамалії, значкового товариша Війська Запорозького. Він зображений в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом — шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.
Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрямки; один — суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових розписів, другий — світський живопис, де перевага надається реалістичному відображенню портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади — портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об'єднує одне — художники намагалися (і ДОСЯГАЙ цього) передати особистість портретованого, показати багатство його внутрішнього духовного світу, створити привабливий образ мислячої особистості.
Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України.
Музичне життя України XVIII-XIX ст.
Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи (наприклад, театр К. Розумовсь-кого у Глухові). При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р. було відкрито Глухів-ську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель.
На основі кантів та народнопісенних традицій розвинулась пісня-романс літературного походження — "Всякому городу нрав і права", "Ой ти, птичко желтобоко", "Стоїть явір над горою" Г. Сковороди, "їхав козак за Дунай" С. Климовського, "Дивлюсь я на небо" (сл. М. Петренка, муз. Л. Александрове!'), "Стоїть гора високая" (сл. Л. Глібова) та ін.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилися нові жанри: опера (першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського — 1863 p.); камерно-інструментальні твори. Розвивається і вдосконалюється симфонічна музика (М. Березовський, Д. Бортнянський).
На розвиток музичного життя України істотно вплинули Харківський, Київський та Львівський університети, Ніжинський ліцей, при яких були хори, оркестри, аматорські театри.
Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару входять оперні та балетні вистави: 1776 р. — у Львові, 1806 р. — у Києві, 1810 р. — в Одесі. Плідно працюють композитори І. Вит-ковський, І. Лозинський, І. Лизогуб та А. Лизогуб, Г. Рачинський та ін.
На західноукраїнських землях у царині музичного театру, хорової та інструментальної музики працюють М. Вербицький (музика до вистави "Подгоряне", 11 увертюр, хори на вірші Т. Шевченка, М. Шашке-вича та ін.), І. Лаврівський (хорові твори, музика до вистав "Обман очей", "Пан Довгонос", "Роксолана"), І. Воробкевич (оперети, хори, пісні), А. Вахнянин (опера "Купало", хори) та ін.
У цей період посилилися репресивні заходи царського уряду проти української культури. Забороняється українська мова в народних шко-
лах. Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., що був підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських книжок у межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співати у школах народних пісень, ставити українські п'єси, з'являтися у громадських місцях в українському народному вбранні.
Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період дедалі помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє видання "Кобзаря" Т. Шевченка виходить друком у 1860 p., і відтоді його естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток культури в Україні.
У 1860—1890 pp. розгортається робота українських учених, письменників, композиторів, пов'язана зі збиранням, вивченням та публікацією народної творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та М. Лисенко. У численних працях з фольклору та етнографії, зокрема у творі "Жіноча неволя в руських піснях народних" (1883), І. Франко стоїть на позиціях прогресивної естетики Європи.
З 70-х років XVIII ст. в Україні активно розвивається наукова фольклористика, основу якої заклала стаття О. Серова "Музыка южнорусских песен". Вагомий внесок у неї зробили М. Лисенко і П. Со-кальський. Предметом їх досліджень стають ладо-інтонаційна будова української народної пісні, особливості та закономірності її метро-рит-мічного складу, типові риси змісту та композиційної будови. Друкувалися численні статті та рецензії на театральні вистави, концерти, твори композиторів, перші пошуки науково-теоретичної розвідки з питань історії української музики. Іншими словами, розвивалася музично-критична та науково-теоретична думка.
З 60-х років починається новий етап в історії української музичної культури, завершується формування української національної школи у професійній музиці. У цей час в Україні працюють композитори С. Гу-лак-Артемовський, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Калачевсь-кий, М. Аркас, М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, А. Вах-нянин, І. Воробкевич та ін.
Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за змістом і жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово маршово-похідні, ліро-епічні та баладні, рекрутські); похоронні плачі-голо-сіння; бурлацькі, наймитські, строкарські пісні; пісні про тяжку жіночу долю; сатиричні та жартівливі.
У другій половині XIX ст. поширюються пісні на тексти Т. Шевченка. На його вірші писали музику О. Рубець, Д. Крижанівський, Г. Гладкий. З'являються пісні на слова інших українських поетів того часу: романсові — на слова С. Руданського ("Повій, вітре, на Вкраїну"), А. Чужбинського ("Скажи мені правду"), Л. Глібова ("Стоїть гора високая") та ін. Популярними залишаються старогалицькі пісні "Там, де Чорногора", "Сонце ся сховало", "Пою коні при Дунаї" та багато інших.
Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів, особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях. Особливості багатоголосся, зокрема підголосного, помітні у творчості М. Лисенка, М. Леонтовича, П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинсь-кого, Г. Верьовки, С. Козака та ін.
Учені-фольклористи та виконавці продовжують досліджувати народну пісню, здійснювати її художню обробку. Вийшли друком "Музыка южнорусских песен" (1861) О. Серова, "Старосветский бандурист" (1861), збірка "Українські пісні" (1868), "Народні українські пісні з голосом, зібрані, споряджені і видані О. Гулаком-Артемовським" (1868), "Чумацкие народные песни И. Рудченко" (1874), фундаментальне дослідження "Русская народная музыка, великорусская и малорусская" (1888) П. Сокальського. Видатну роль у збиранні, гармонізації, вивченні й творчому використанні української народної пісні відіграв М. Лисенко. Його справу підхопили і продовжили П. Демуцький та К. Квітка в Наддніпрянській Україні, С. Щасний, І. Воробкевич, В. Гнатюк, Я. Головацький, І. Колесса, С. Людкевич — у Галичині.
У культурному розвитку Галичини характерним явищем стало поширення аматорських гуртків та хорів, домашнє музикування, зокрема у формі вокальних квартетів, сольного співу в супроводі інструмента. Серед найпопулярніших авторів слід назвати В. Зарембу і С. Зарем-бу, М. Завадського, Й. Витвицького, Д. Січинського, Ш. Яронського, Ш. Тимошпольського, П. Любовича, М. Кумановського та ін.
Виникають хорові товариства "Торбан"
(1870) і "Боян" (1891). Багато уваги
приділяється створенню музики для
театру, ставиться низка музично-
В Україні організуються різні
музичні гуртки і товариства: наприкінці
50-х років у Києві —
З 1811 р. в Одесі працював постійний оперний театр, з 1867 р. — у Києві, з 1874 р. — у Харкові. Проте в розвитку українського національного оперного мистецтва дореволюційні оперні театри не відігравали вирішальної ролі.
У цей період продовжує розвиватися кобзарське мистецтво. Творчі набутки О. Вересая, А. Шута, М. Кравченка, Ф. Кушнерика, О. Савченка заживають заслуженої шани, стають популярними в народі.
Висновок
У другій половині XVIII ст. в Україні формувалися основи української національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники, критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та ін. Народнопісенна і народнотанцювальна музика стає невід'ємною частиною перших відкритих театральних вистав, репертуару міських оркестрів; високого рівня досягає розвиток міських побутових жанрів — канта і сольної пісні з інструментальним супроводом. Під впливом народної пісні, її образів, мелодики формується творчий доробок вітчизняних композиторів у різних жанрах — від малих форм камерної музики до великих музично-драматичних та симфонічних творів.
У першій половині XIX ст. розвивається реалістичне мистецтво — народне за змістом, прогресивне за ідейною спрямованістю. Зміцнюються зв'язки між європейською, російською та українською культурами. Для цього процесу характерним є ставлення до народної творчості як до мистецтва, що має величезну естетичну і пізнавальну цінність, усвідомлення ідейної змістовності й краси народної пісні, яка відбиває життя й світогляд народу.
Друга половина XVIII — середина XIX ст. характеризуються збагаченням народної музичної творчості, зрослим інтересом до неї поетів, письменників, композиторів, музикантів, інтенсивним музичним життям, появою нових жанрів і форм професійної музики, розвитком музичної освіти, музичного театру. У ЗО—40-х роках робиться чимало спроб гармонізації та аранжування народних пісень і танців для співу або для виконання на інструменті. У п'єсах помітне місце посідає музичний супровід. Побут, звичаї народу, його музична спадщина дістали відбиття у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка.