Гетьман Петро Дорошенко

Вступ 
 

     Петро Дорофійович Дорошенко – один з найближчих соратників гетьмана Богдана Хмельницького, активний учасник Національно-визвольної війни українського народу, державний, військовий та політичний діяч, дипломат, полковник прилуцький і чигиринський, генеральний осавул при гетьмані П. Тетері, наказний гетьман, гетьман Правобережної України (1665-1676 рр.) та України (1679-1682 рр.), меценат і покровитель Української православної церкви. Знавець мов, автор великої епістолярної спадщини – листів, адресованих монархам різних країн, рідним і друзям, у яких вболіває за долю України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Біографія 
 

     Петро Дорошенко народився в 1627 р. у Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду. «Я з прадіда козак», — любив говорити український гетьман. Його дід — Михайло Дорошенко був гетьманом реєстрових козаків. Він брав участь у Хотинській війні 1621 р., керував походами на Крим, 1628 р. загинув у боях під Бахчисараєм. Батько Петра – Дорофій Дорошенко – був козацьким полковником. Навчався Петро Дорофійович у Києво-Могилянській колегії, із стін якої виніс знання польської і латинської мов, історії та риторики. 1647 р. разом з Хмельницьким подався на Запоріжжя, де став першою довіреною особою новообраного гетьмана та служив у гетьманській сотні. Весною 1648 р. у складі тритисячного повстанського загону, очоленого Б. Хмельницьким, він вийшов із Запорозької Січі на «волость». З перших кроків Визвольної війни українського народу 1648-1657 років Петро Дорошенко брав у ній участь, спочатку рядовим козаком, а в 1649 р. за видатні  здібності Хмельницький надав йому чин «арматного писаря» Чигиринського полку. У 1657 р. Хмельницький призначив Дорошенка прилуцьким полковником. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.1. Початок гетьманства 
 

     Після смерті Богдана Хмельницького він продовжує відігравати помітну роль у колі поборників української державності. Підтримав нового  гетьмана І. Виговського і разом зі своїми козаками взяв участь у поході проти полтавського полковника М. Пушкаря та російських військ. 1658 р. Дорошенко разом із Виговським підписав Гадяцьку угоду з Польщею, за якою землі Правобережної України дістали деяку автономію у складі Речі Посполитої. Після поразки під Хмільником наприкінці 1659 р. Дорошенко разом з козаками здався гетьману Я. Сомку, який позбавив його звання прилуцького полковника. Під протоколом Переяславської ради, що затверджував гетьманом молодшого сина Богдана, Ю. Хмельницького, стоїть і підпис Дорошенка – простого козака. Проте вже на початку 1660 р. Дорошенко – чигиринський полковник, який разом з іншими козаками їде до Москви з проханням скасувати окремі статті Переяславської угоди. Того ж року Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною підписав Слободищенський трактат про вихід України зі складу Росії та приєднання її до Польщі. Згодом Дорошенко брав участь у поході Ю. Хмельницького та воєводи Шереметєва під Чуднів, де вів перемови з керуючим польськими військами Любомирським. В уряді гетьмана П. Тетері Дорошенко здобув чин генерального осавула (1663 р.) та черкаського полковника (1665 р.). Після усунення Тетері від влади гетьманом було проголошено С. Опару, який вирішив шукати підтримки у кримського хана. Але дорогою татарських мурз, що йшли на допомогу Опарі, перехопив і схилив на свій бік Дорошенко. Після перемоги над Опарою на вимогу татар Дорошенка на Чигиринській раді 1666 р. козаки проголосили «наказним» гетьманом. У тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Україна фактично розпалася на дві частини, кожна зі своїм гетьманом різної іноземної орієнтації. На Лівобережжі, яке залишалося під владою Москви, гетьманом був Іван Брюховецький, на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі, — Павло Тетеря. І Брюховецький, і Тетеря свідомо віддавали народ під чуже панування, один — під царя, другий — під короля. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2. Запровадження реформ 
 
 

     Для зміцнення фінансової системи  Гетьманщини Дорошенко встановив  на українському кордоні нову  митну лінію і почав карбувати  власну монету. Проводячи політику  колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк.

     Для збереження влади Дорошенкові  довелося протистояти зазіханням  гетьмана Лівобережної України  І. Брюховецького і стратити  у Чигирині його прибічника  брацлавського полковника В. Дрозденка. Своїми універсалами новий гетьман Правобережної України закликав козаків Лівобережжя переходити під його владу та виступити проти Брюховецького – ставленика Москви.

     Андрусівська угода змушувала  Дорошенка визнати владу польського  короля. Наприкінці 1667 р. в Україні з’явились польські війська С. Маховського, які почали спалювати та спустошувати міста і села, винищувати населення. Дорошенко усвідомлював, що для подальшої боротьби з Польщею на збезлюділому Правобережжі йому бракуватиме власних сил. На підтримку Росії він не сподівався, бо цар уклав з Польщею Андрусівську мирну угоду і власноручно віддав їй Правобережжя. Заручившись підтримкою кримських татар, Дорошенко розгромив польське військо біля Підгайців у Галичині. 
 
 
 
 
 
 
 

1.3. Об’єднання з Лівобережжям 
 

     Зміцнивши свої позиції на  Правобережжі, Дорошенко на початку  літа на чолі козацького війська  перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось  антимосковське повстання. Населення  радісно вітало його. Це був  час найбільшої популярності правобережного гетьмана. Брюховецький сподівався, що Дорошенко йде йому на допомогу. Однак той прислав до нього своїх людей з вимогою, щоб Брюховецький зрікся гетьманства й віддав клейноди. Дорошенко обіцяв йому Гадяч у «доживотне володіння». Маючи намір боротися, Брюховецький заарештував дорошенкових посланців. Однак коли Дорошенко підійшов із військами до міста Опішні, татари покинули Брюховецького, козаки, які були при ньому, кинулися грабувати обоз, а потім і вбили лівобережного гетьмана. Дорошенко наказав відвезти його тіло до Гадяча й поховати в церкві, яку збудував Брюховецький. Потім Дорошенко вирушив проти Ромодановського, але той не наважився вступити в бій і ретирувався на московську територію. 8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Це був його найвищий тріумф. Нарешті об’єднувались розірвані частини України й вона знов була цілісною. Однак переможна ситуація виявилась нетривкою. З усіх боків насідали вороги. Саме в цей час до Дорошенка прийшла несподівана для нього звістка про наступ поляків на Правобережжя. Дорошенко, призначивши «наказним» гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну.

          Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 р. у м. Глухові на основі Глухівських статей проголосили гетьманом Д. Многогрішного. Дорошенко нібито зігнорував вибори лівобережного гетьмана й продовжував підтримувати зносини з Многогрішним, на які далеко не схвально дивилася Москва. Дорошенко прагнув будь-що зберегти цілісність України й свою владу. Він писав і розсилав універсали, переконував українців припинити всілякі чвари й одностайно рятувати Вітчизну від загибелі. Згодом захиталася влада Дорошенка й на Правобережжі. Цього разу удару йому завдали запорожці. На Запорозькій Січі висунули нового претендента на гетьманство — молодого писаря Петра Суховія. Суховій задумав із допомогою запорожців відняти гетьманство у Дорошенка. Суховій переманив союзників Дорошенка — кримських татар. Обуренню правобережного гетьмана не було меж. Він загрожував татарським послам, що так, як колись його дід, гетьман Михайло Дорошенко, переверне увесь Крим «догори ногами». Ця міжусобна боротьба, в яку був утягнутий Дорошенко, тривала більше року. Хоча протистояння і збройні зіткнення Дорошенка й Суховія не набрали великих масштабів, а полки Уманський, Корсунський, Паволоцький, Брацлавський підтримали Суховія. Дорошенко шукав шляхів зближення із Запорожжям. Однак Запорожжя не підтримало Дорошенка. Але коли в серпні 1668 р. на Січі обирали гетьманом Суховія, майже половина учасників Ради виявилися прихильниками Дорошенка. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.4. Союз з Туреччиною 

     Обставини, які склалися після  Андрусівської угоди, поставили  Дорошенка в трагічне становище. Прагнучи, як Хмельницький, зробити Україну цілісною й самостійною, він усвідомлював її неспроможність відстояти свою незалежність в умовах збройної боротьби чужоземних держав за панування в Україні. Отже, треба було одержати підтримку однієї з держав, щоб боротися проти решти. Москва і Польща ні за яких умов не бажали відмовлятися від володіння своєю частиною розірваної України. Пріоритетним ставав союз із Туреччиною, спрямований на отримання реальної допомоги для здійснення своїх планів об'єднання й унезалежнення України. Крім того, Оттоманська Порта мала вплив на своїх васалів — кримських і ногайських татар, без військових сил яких важко було обійтися. Тому 10-12 березня 1669 р. у Корсуні було укладено союзний договір з Туреччиною. Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором:

• територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
• підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно;
• українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
• українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни;
• на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
• Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
• султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

     Між Чигирином і Стамбулом  почалися жваві дипломатичні  зносини, а при султанському  дворі був постійний український  резидент. Щодо справи з Суховієм, то Дорошенкові вдалося на  початку 1669 р. розгромити його війська, зокрема й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом із татарами втік. Допоміг правобережному гетьману в цій перемозі Іван Сірко. Славетний кошовий отаман, усвідомивши національно-визвольні прагнення Дорошенка, його тверді, непорушні принципи щодо об'єднання України і відновлення її державності, приєднався до Дорошенка, підтримав його боротьбу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.5. Війна з Польщею 

     Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. Восени 1669 р. Дорошенко послав до Варшави своїх послів — полковника Петрановського і генерального осавула Тарасенка на коронаційний сейм, де, після зречення Яна-Казимира, королем був обраний Михайло Вишневецький. Козацькі посли мали докладну інструкцію, складену Дорошенком, за якою вони мусили домагатися повної автономії України на умовах Гадяцької угоди 1658 р. Формально переговори все ж таки почалися влітку 1670 р. в Острозі на Волині. Для Дорошенка вони були тільки дипломатичною акцією. Український гетьман розумів, що між Польщею й Україною існують непримиренні суперечності, і, приступаючи до переговорів в Острозі, не сподівався дійти якогось остаточного порозуміння. Він бажав тільки виграти час і підготуватися до подальшої акції — вже збройної. Саме в цей час до Острога дісталися посли Михайла Ханенка, які передали про його готовність стати підданим польського короля за умови визнання Ханенка гетьманом Правобережної України. 2 вересня 1670 р. саме на цих умовах польськими делегатами й послами Михайла Ханенка був підписаний договір, за яким Ханенко проголошувався гетьманом Правобережної України. Великим було обурення Дорошенка, коли він дізнався про визнання з боку Польщі гетьманом його найбільшого ворога — Ханенка. Готуючись до війни з Польщею й чекаючи на турецьку військову допомогу, Дорошенко всюди шукав спільників, союзників, прагнув зорганізувати антипольську коаліцію. Винятково складна й загрозлива ситуація склалася на Правобережній Україні на самому початку 70-х років XVII ст. У 1671 р. почалася козацько-татарсько-польська війна, котра в наступному році перейшла в польсько-турецьку війну. Протягом 1671 р. призначений Дорошенко наказним гетьманом О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671 р. пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27 серпня 1672 р. об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Дорошенко турецький султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Гірей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 р. уклав Бучацький мирний договір 1672 р. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.6. Бучацький мирний договір 

     18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким Туреччині та її васалу Дорошенкові переходила велика частина Правобережної України. В червні 1672 р. замість скиненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича, якого 17 березня 1674 р. було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенко під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити. 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.7. Зречення з гетьманства 

     Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Дорошенка почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і І. Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в с. Сосниці (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 рр. Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці. Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому в володіння, де і помер у 1698 р. Зараз це с. Ярополець Волоколамського району Московської області Росії (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчатою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана - роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя. Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури О. Пушкіна, який шкодував, що каплиця на могилі Гетьмана на той час вже не існувала і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів.