Степан Бандера – видатний український діяч

4. Діяльність в ОУН  УПА

Діти покоління Бандери  марили Українською Державою, яку вони неодмінно здобудуть. І вже в гімназії шукали шляхів до підпільної армії України - Української Військової Організації, створеної старшинами армій обох українських держав під проводом Євгена Коновальця. Це був зустрічний рух - концепція визвольної боротьби полковника Коновальця була розрахована на нове покоління борців, яке не дасть звести себе на манівці гаслами оманливого братерства, не розміняє загальнонаціональні потреби на особисті симпатії чи антипатії. Українська Військова Організація була в стані війни з усіма окупантами України, і діти часто з гімназійної чи університетської лави ішли на цю неоголошену війну. У старших класах Степан виконує деякі доручення УВО - поширення підпільної літератури та летючок, зв’язок.

Коли на початку 1929 р. постала ОУН - Організація Українських Націоналістів - Степан зразу став її членом. Того ж року він був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.  Степан Бандера спочатку опиняється в референтурі розвідки, а потім - пропаганди. На цей час він уже є студентом агрономічного відділу Львівської Політехніки. Його досвід боротьби збагачений арештом у 1928 році за організацію мітингу в Калуші з нагоди 10-ї річниці Незалежності. Його, як і багатьох молодих членів ОУН мало хвилює незаконність власних дій з точки зору польської влади: влада окупанта на українській землі нелегітимна, бо тут є рідна земля українців. Тому все, що робить ОУН для здобуття Української Держави - законне, бо незаконним є факт неможливості українцям мати свою державу на своїй землі. Цей світогляд однолітки Бандери укладають в своєрідний моральний кодекс ОУН - Декалог, 12 прикмет, 44 правила, Молитва націоналіста, гімн „Зродились ми великої години“. Бандера не був причетний до творення цих світоглядних засад - забракло років і, відповідно, становища в новій визвольній структурі.

Першу відповідальну посаду в Крайовій Екзекутиві ОУН Бандера отримує  в 1930 році - очолює відділ поширення  підпільних видань. Невдовзі до його обов’язків додається організація технічно-видавничого відділу, а з 1931 року - доставка нелегальних видань з-за кордону. В тому самому році Бандера обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Оранієбурґу коло Берліну в 1944 р.).

Коли ж крайовим провідником  став член пластового загону „Червоної  Калини“ Степан Охримович, він призначив  добре знайомого йому ще зі Стрия  Степана керівником референтури  пропаґанди. Невдовзі Охримович гине від тортур в поліції, новим крайовим провідником стає Богдан Кордюк, і він призначає Бандеру своїм заступником, зберігаючи за ним функції шефа пропаґанди. Наступний щабель в організаційній драбині Бандера долає у зв’язку зі справою Біласа і Данилишина: двоє бойовиків потрапили в руки польської поліції внаслідок проваленого бойовою референтурою завдання. Провід вирішує, що винен крайовий провідник Кордюк, і знімає його з посади. В той же час піар-акція Бандери бездоганна, хоч необхідно зазначити, що без гідної постави бойовиків перед судом досягти таких результатів шефові пропаґанди ОУН мабуть не вдалось би.

Апофеозом акції були поминальні Служби Божі з траурним дзвоном у всіх церквах Галичини на момент повішання бойовиків, Те, що зараз виконують прямі трансляції з місця подій, Бандері вдалося зробити без телебачення і навіть без радіо. У суспільній свідомості Білас і Данилишин були канонізовані як герої, що загинули за Україну, від того часу їх імена присутні в молитві націоналіста „Україно, мати героїв...”

Пів року Степан Бандера  виконує обов’язки крайового  провідника, а в червні 1933 року на конференції Проводу ОУН презентує  власний план розбудови крайової мережі та головні напрямки роботи. Всупереч створеним пізніше міфам, бойові акції згідно з його концепцією зовсім не займали найважливішого місця в діяльності ОУН. Але вони були неодмінним елементом виховного процесу суспільства, яке, на думку керівників ОУН, потрібно було морально приготувати до реалій війни за незалежність, особливо до необхідності проливати власну кров у боротьбі за інтереси народу. На думку Бандери, саме неготовність українців захищати свої інтереси у визвольній війні призвела до таких чисельних жертв у результаті Голодомору. Ініціатори етноцидів, етнічних чисток та інших подібних акцій, за етнічною ознакою спрямованих проти українців, повинні були знати: за це їх спіткає неминуча кара. Саме тому ОУН здійснила замах на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького, з тої ж причини в радянському консульстві у Львові був вбитий інспектор з Москви Майлов. Можна скільки завгодно дискутувати про незаконність чи негуманність цих актів, але не можна забувати, що за ними стояли пацифікація українського населення Галичини і Голодомор, і світова спільнота по суті залишила українців напризволяще перед цими актами масового вбивства та катування за етнічною ознакою. Акції, заплановані Бандерою, принаймні не дали замовчати фактів масового народовбивства, тому можливо й зменшили плановані маштаби злочинів проти українського народу.

В липні 1932 р. Степан Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції  ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН  після основуючого конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких теж був С.Бандера. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах він мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна  діяльність на ЗУЗ за час керівництва  Бандери продовжувалася в основному за старими напрямами, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було застосовано до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських  кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були охоплені комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Оскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла в основному по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її проведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Поставлено три  головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці - масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціативою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому плані проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюнового й алкогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльності проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника радянського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти більшовицької агентури, компартії та радянофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західної України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-радянофільську працю серед українського населення.

Цей період діяльності Степана  Бандери закінчився його ув'язненням у червні 1934 р. Передше він був  декілька раз арештований польською  поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., в кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. він був затриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі. Після арешту в червні 1934 р. Степан Бандера перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. В кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому він, разом з 11 іншими обвинуваченими, був засуджений за приналежність до ОУН та за зорганізування нападу на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі його засудили на смертну кару, яку замінено на довічне ув’язнення  на підставі амністії, схваленої польським сеймом під час нашого процесу.

Так, польська тюрма не оминула Степана Бандеру, але  судовий процес за кілька тижнів зробив нікому не відомого підпільника в політичну зірку першої величини. Бандера вів себе гідно, незважаючи на кількамісячний тиск слідства, загрозу смертної кари, обіцянки слідчих замінити цей вирок у випадку „поступливості“ звинуваченого. Він був засуджений таки до смертної кари, але амністія, яка дуже вчасно нагодилася, замінила смерть на довічне ув’язнення. Тривало воно до поділу Польщі Гітлером і Сталіним. У воєнному безладі Бандера втікає з тюрми і за два тижні перебування у вже радянському Львові налагоджує діяльність мережі ОУН за власним розумінням. Він переконаний у неминучості війни між переможцями Польщі, і вважає, що у цьому конфлікті може трапитись нагода утвердити омріяну Українську Державу. Його популярність в середовищі ОУН була такою значною, що під час внутрішнього конфлікту в Організації переважна більшість членства (за деякими оцінками до 90%) пішла за Бандерою. Від того часу ту частину ОУН інакше як бандерівцями не називають.

Влітку 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Тепер Степана Бандеру судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було багато членів очолюваної ним Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі був схожий на  Варшавський -  довічне ув'язнення. Після того Бандера сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять років він просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час він провів  3 голодовки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві - індивідуально, у Львові й Бересті.

Німецько-польська війна  у вересні 1939 року застала Бандеру  в Бересті над Бугом. З першого  дня війни місто було бомблене німецькою авіацією. 13 вересня, коли положення польських військ на тій території стало критичне через масивні операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і Степан Бандера, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, вирвався на волю. Його визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що Бандера там сидить в суворій ізоляції.

З гуртом кільканадцятьох  звільнених з в'язниці українських  націоналістів Бандера подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Вони пробиралися бічними дорогами, далеко від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Втікачам з радістю допомагало місцеве українське населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, вони зв'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі Бандера зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.  З ними Бандера обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що більшовики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусила бути швидко переставлена на один антибільшовицький фронт.

У лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.

З початком німецько-радянської війни  бандерівські похідні групи ідуть  попереду лінії фронту, проголошуючи утворення українських органів  влади в населених пунктах зразу після залишення їх частинами РСЧА. Німці опиняються перед фактом: місцеве населення вже обрало своїх бургомістрів, війтів, призначило власну поліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила відновлення Української Держави.

В концепції нової  Європи Гітлера цієї держави не було. Уряд арештували і примушували відмовитись  від своєї держави. Не відмовлявся  ніхто, тому декого показово розстріляли. Але оскільки в ОУН все замикалось на Бандері, то в першу чергу відмовитись  примушували його. Винахідливість ґестапо достойна голівудівських трилерів: щоб схилити Бандеру до потрібного рішення, арештували двох його рідних братів: Олександра і Василя і показово закатували в Освєнцимі. З них здирали шкіру дротяними щітками, а потім купали в вапняному розчині. Але Степан не піддався на цей шантаж (хоча до переліку знищених родичів ґестапо додало брата його дружини, розстріляного у Львові та розстріляного в Херсоні Богдана Бандеру), і тисячолітній райх засудив його до чергового довічного ув’язнення, в концтаборі Заксенгаузен.

Рішенням Проводу Організації 3О  червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.