Англо-американское финансовое соперничество

Загроза для цілісності імперії з боку поширення долара переконала Черчіля переглянути своє відношення до прийняття золотого стандарту за американським сценарієм. Він звернувся до думки про можливість перенасичення ринку США золотом за допомогою відвантаження більшої частини золотих запасів Великобританії в Америку. Також він вважав, що відмова Англії негайно ввести золотий стандарт спричинить певні поступки з боку США.

Черчіль виступив із жорсткою критикою діяльності казначейства, пов’язаної із отриманням кредитів і зростанням безробіття в країні. Черчіль вже тоді побачив, що вільний ринок без державного регулювання не може забезпечити рівновагу економіки і використання всіх ресурсів. Черчіль зазначав, що якщо б він бачив шлях виходу із ситуації, що склалася, то він би точно ним слідував, але за відсутності такого шляху йому доводилося прислухатися до рекомендацій Нормана і Німейера про те, що повернення до золотого стандарту є неминучим і життєво необхідним для уникнення ізоляції Великобританії. Вони зазначали, що в довгій перспективі вигоди золотого стандарту значно перевищать втрати, що він зробить для британської торгівлі більше, ніж будь-що інше. До того ж Черчіль ніколи не міг апелювати до Болдуїна, який підтримував перехід до золотого стандарту. Але головним аргументом був страх перед ізоляцією і втратою впливу на домініони, які переходили під вплив США.

Загроза цього змусила Черчіля погодитись із політикою дефляції і прийняти американські умови. 4 травня 1925 року було публічно виправдано рішення про прийняття золотого стандарту, як єдиного шляху досягнення економічного і соціального благополуччя Великобританії та єдиної альтернативи економічній ізоляції від домініонів.

Але з золотим стандартом, чи без нього, Лондон втратив свій ключовий вплив на домініони. Необхідність досягнення курсу 4,86 дол. США викликала необхідність урізання кредитів домініонам, чим були відкриті двері для американських кредитів. Отже, введення золотого стандарту прив’язало домініони до Лондона не сильніше, ніж до Вашингтона.

Окрім того, Великобританія зіштовхнулася  і з іншими проблемами. Захоплені  фінансовим суперництвом із США, що вони не звернули достатньої уваги питанню  контролю над розподілом золота та зміни його купівельної спроможності, яке піднімалося в Генуї. Недооцінка впливу французької, бельгійської та німецької валют призвела до значних торговельних (мається на увазі експортних) втрат Великобританії після 1925 року.

Наслідки прийняття золотого стандарту для Великобританії та США

Після 1925 року не настало «золотих днів», які обіцяв Норман. Навпаки, почали виявлятися ознаки депресії. Зростала напруженість у відносинах між американцями та британцями (адже суперечки щодо каучука, військово-морського суперництва та воєнних боргів нікуди не зникли). Британці постійно піднімають питання щодо непомірності боргових платежів, однак сумлінно виконують свої зобов’язання щоб не втратити репутацію фінансової чесності і не викликати відтік до Нью-Йорка іноземних коштів, залишених на депозитах в Лондоні і остаточну втрату звання світового банкіра. Єдине, на що могла покладатися Великобританія у питанні переоцінки заборгованості – це на поступову еволюцію американської думки.

На  відміну від британців, французи знайшли багато позитивного в  домінуванні американської системи. При зростаючих золотовалютних резервах і переважанні репараційних надходжень над виплатами по боргам, французи об’єднались із американцями у питанні  збереження статус-кво. При розгляді питання стабілізації фінансового  становища Польщі та Румунії, американці спільно із французами виступили проти спроб Нормана зміцнити економічний вплив Лондона.

Ці  невдачі лише підштовхнули Великобританію до зміни умов системи, що встановилася. Розуміючи, що за допомогою кредитів йде наповнення Європи доларами, була зроблена спроба зупинити «нерозсудливе  кредитування» через фінансовий комітет Ліги Націй. Але ця спроба провалилася. Тоді голова зазначеного  комітету звернувся до Джона Пірпонта Моргана про припинення надання кредитів на невиробничі потреби. Але Морган висловився про те, що обсяги кредитування диктує сам ринок і є нерозумним втручатися в цю справу. Події, які сталися кілька місяців потому яскраво продемонстрували до чого призводить політика невтручання.

Зазнавши  і тут поразки, стикаючись із подальшим  зниженням світових цін, британські лідери подвоїли зусилля до впровадження пропозицій, висловлених у Генуї, щодо прийняття золотовалютного  стандарту.

В результаті в 1929-1930 роках американці висунули альтернативу Генуї – Банк Міжнародних Розрахунків (БМР), який (як не дивно) тісно співпрацював саме з американськими фінансовими структурами, а не з британськими. Засновниками банку стали американські промисловці  Оуен та Морган. БМР не мав жодного  прагнення до регулювання світових цін чи зміни політики кредитування. Більше того, він не мав ні ресурсів ні уявлення про те, як можна протидіяти кризі, що вже явно насувалася.

У 1927 році ФРС США знизила відсоткові ставки для запобігання рецесії. Як результат, протягом 1928 року більше 500 млн. дол. США залишили Америку  і можна було не боятися перенасичення  ринку золотом. Навпаки, виникла потреба в золоті і заклопотаність тим, що в руках іноземців знаходиться велика кількість доларів, які можуть бути в будь-який момент пред’явлені до обміну на золото. Непевна політика щодо відсоткової ставки сприяла фінансовим спекуляціям на біржі. Через фінансову політику в країні росте безробіття. США стикнулася з одним із найбільших випробувань у свій історії – із Великою Депресією

У вересні 1931 року зниження світових цін, інвестицій і торгівлі зрештою змусили Великобританію відмовитися від золотого стандарту.

Висновок

Таким чином, у 1920-х США та Великобританія обидві прагнули відновити світову економіку, але, зважаючи на зовсім різне становище після Першої Світової Війни, вони мали зовсім різні плани щодо створення нового економічного порядку. Суперництво між країнами у фінансовій сфері було невіддільним від суперництва з приводу мандатів, нафти, каучуку, військово-морського суперництва.

В цьому протиборстві, на мою думку, США завідомо мали перевагу і питання того, коли вони встановлять своє домінування було вирішено наперед. Незважаючи на своє вельми скрутне становище, Великобританія вирішила грати в цю фінансову гру, то приймаючи американські правила, то їх відхиляючи…

Досягнення Великобританією переваг було б можливим тільки за умови збереження контролю над домініонами, але ця битва була програна, адже сподівання Черчіля на те, що золотий стандарт об’єднає домініони з Лондоном не справдилися.

Але покладаючись всеціло у своїй політиці на здатність ринкової економіки саму себе регулювати, на «невидиму руку» конкуренції американці зіткнулись з економічною катастрофою у вигляді Великої Депресії. Їх фінансова політика призвела до того, що ціни на продукти впали до такого рівня, що не перекривали собівартості, тому в США на очах голодних людей доводилося тоннами спалювати апельсини і картоплю, топити в потягах кукурудзою, засипати м’ясо вапном – тільки щоб не допустити подальшого зниження цін. Тут варто згадати, що саме зниження цін Великобританія боялася більше за все і саме з цим вона намагалася боротися.

На початку 1930-х років, після краху лобійованої американцями системи, Британія відмовилася від золотого стандарту і відчула на собі темпи економічного зростання, які перевищили американські. Вона змогла зібрати навколо себе свої домініони у сильний блок стерлінгу.

І лише потім, через нову Велику Війну, через необхідність одержання нових кредитів та ленд лізу, англійці підкорилися фінансовому тиску Америки, втратили блок стерлінгу, а разом із ним і цемент своєї імперії.

США ж, скориставшись із свого досвіду у 1944 році встановила нову, ще більш жорстку та порочну фінансову систему – Бреттон-Вудську, яка існує і зараз але має вибухонебезпечний потенціал, достатній для знищення світової економіки.

На завершення хочу додати, що прагнення США встановити власний контроль над світовою фінансовою системою є природним етапом становлення гегемона за моделлю Кондратьєва-Валлерстайна. За цією теорією зміна гегемона відбувається під час великої економічної кризи або війни і обов’язково проходить етап встановлення економічного, фінансового, військового та культурного панування гегемона. Але варто пам’ятати, що за цією ж моделлю пануванню кожного гегемона приходить кінець і через один або декілька економічних циклів з’являється нова сила, яка потенційно може зайняти його місце.