Виникнення двох вогнищ війни

1. Виникнення двох вогнищ війни.

 

Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. Ця киайська провінція здавна приваблювала Японію, але особливо активне японське проникнення розпочалося після російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Маньчжурія та Монголія зображувалися японською пропагандою як території, що не мали відношення до Китаю й повинні бути самостійними державами, «першою лінією оборони» Японії проти «червоної загрози» з боку Китаю та СРСР.

 

 

1. Агресивні дії Італі та Японії «Вісь Берлін – Рим – Токіо»

 

 

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

 

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

 

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

 

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

 

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

1. Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної загрози.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання військової загрози

 

 

У 30-ті роки, коли у світі виникли  два вогнища напруженості (на Далекому Сході й у Європі), Ліга Націй  не зробила жодного рішучого кроку. Жодний агресор не був покараний, жодна жертва агресії не одержала необхідної допомоги.

 

Ліга Націй не змогла протистояти  агресії Італії проти Ефіопії, що почалася в 1935 р. На уведення в березні 1936 р. німецьких військ у Рейнську демілітаризовану зону Ліга Націй відреагувала лише констатацією факту порушення  Німеччиною Версальського (1919 р.) і Локарнського (1925 р.) договорів. Не було належної реакції  цієї міжнародної організації й  на агресію Гітлера по відношенню до Австрії, і на окупацію Чехії й  Моравії (березень 1939 р.). Усе це свідчило про те, що в 30-ті роки Ліга Націй  переживала глибоку кризу. Спроби створити систему колективної безпеки  закінчилися провалом. Німеччина, Італія і Японія вийшли з Ліги, розв’язавши  собі руки для агресивної політики. Країни не дотримувалися принципів  міжнародного права, порушували укладені договори.

 

З початком війни Ліга Націй виявилася  не в змозі виконати свою місію  й обговорити ситуацію, що склалася в Європі. Останній серйозний крок, що зробила Ліга Націй, полягав у  виключенні Радянського Союзу з  Ліги Націй (14 грудня 1939 р.) у зв’язку  з радянсько-фінляндською війною, що тривала у 1939-1940 рр. З весни 1940 р. Ліга Націй опинилася в повній ізоляції. Її безславна історія добігала кінця. Формальне рішення про розпуск  Ліги Націй було прийнято в 1946 р.

1. Аншлюз Австрії і розчленування Чехословаччини – результат політики «умиротворення», яку проводили Великобританія та Франція.

Політика "умиротворення” агресора

 

Причини виникнення політики "умиротворення”. В тих

 умовах мир означав збереження  Версальсько-Вашингтонської системи,  яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність  і визнавала силу права. Ця  система містила принцип запобігання  міжнародним кризам. Він передбачав  колективні дії проти агресора  через Лігу націй. Колективної  відсічі не вийшло, механізм не  спрацював. Чому?

 Насамперед тому, що здатність  країн Заходу до колективних  дій проти агресора знизилась  через загострення взаємного  суперництва у пошуках шляхів  подолання економічної кризи.  До того ж скрутне економічне  становище відволікало увагу  суспільства і політиків на  внутрішні проблеми. Вирішення їх  було пріоритетним.

 Колективний опір агресорам  потребував застосування різноманітних,  в тому числі і силових методів.  Захист миру в тих умовах  вимагав мужності, волі і готовності  до певних втрат. Однак сама  думка про це для людей, які  щойно пережили війну, здавалася  зловісною. Громадськість в Англії  і Франції була налаштована  категорично проти використання  сили. Китай, Ефіопія здавались  занадто далекими, щоб вбачати  у них загрозу європейській  безпеці. Розуміння цілісності  і неподільності світу не було  притаманним для тодішньої суспільної  свідомості. Такі настрої знайшли  своє відображення у політиці "умиротворення”, яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.

 Прихід Гітлера до влади  не відразу був сприйнятий  поворотним у політиці Німеччини.  Тривалий час у ньому вбачали  лише сильного національного  лідера, який прагне відновити  для Німеччини справедливість. Плани  нацистів про переділ світу  спочатку оцінювались як данина  націоналістичній риториці і  не сприймалися серйозно. Лідери  Англії і Франції не бачили  причин для зміни політичного  курсу, який активно впроваджувався  у 20-х роках і був націлений  на поступове послаблення тягаря  Версальської системи. Стає зрозумілою  відсутність реакції Англії і  Франції на дії Німеччини, хоч  вони носили відкрито зухвалий  характер і порушували один  з принципів міжнародного права:  договору потрібно дотримуватись.

 Нацизм у Німеччині ще  не встиг показати своє хижацьке  обличчя. Країни Європи не зазнали  жахів окупації. Гітлер здавався  політиком, з яким можна домовитись.

 Особливо слід сказати про  позицію США. Криза там прикувала  увагу суспільства до внутрішніх  проблем. Наростання напруги у  світі породило у США прагнення  відгородитися від всього в  своїй "американській фортеці”. Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

 Найбільш активним прихильником  політики "умиротворення” був прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чем-берлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок.

 На ділі Гітлер висував  нові і нахабніші претензії.  Вони ставали об’єктами обговорення  і все закінчувалось задоволенням  територіальних домагань Німеччини.

"Аншлюс” Австрії і Мюнхенська угода. Кульмінацією політики "умиротворення” став "аншлюс” Австрії і Мюнхенська угода по Чехословаччині.

 Приєднання Австрії було  одним із важливих завдань  політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз’єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.

 Наступною жертвою фашистської  агресії стала Чехословач-чина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.

 Але тоді співвідношення  сил було не на користь Німеччини.  Чехословаччина мала добре озброєну  і підготовлену армію з 45 дивізій,  яка спиралась на прикордонні  оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій.  До того ж уряд СРСР запропонував  Чехословаччині відповідно до  договору 1935 р. всебічну допомогу.

 Виникла міжнародна криза.  Для її розв’язання Чемберлен  двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт  буде вирішено у Мюнхені.

 Під час мюнхенської зустрічі  Гітлер заявив, що Судетська область – остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.

 Наслідком угоди стало відторгнення  від ЧСР на користь Німеччини  всіх прикордонних західних і  північно-західних районів. ЧСР  втратила 20% населення і майже  50% важкої промисловості. Кордон  з Німеччиною став проходити  у 40 км від Праги.

 Мюнхенська угода зобов’язала  ЧСР задовольнити претензії Польщі  та Угорщини. Польщі була передана  Тешинська Сілезія, Угорщині – частина Словаччини і Карпатської України. Чехосло-ваччина перетворилась у федеративну державу.

 Мюнхенська угода – одна  з найбільш ганебних сторінок  західної дипломатії. Англія і  Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої  було пов’язане з Версальською  системою, одну з небагатьох реальних  демократій в Європі. Цинічним  було посилання на право націй  на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об’єднатися  зі своєю батьківщиною, тому що  у 1919 р. у Парижі це право  було принесено у жертву стратегічним  антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення”.

 Мюнхенська угода означала  перетворення Німеччини у най-сильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.

 Але на той час на Заході  результати змови були сприйняті  з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він  привіз мир цьому поколінню.

 Такі думки панували недовго.  Вже взимку 1938/1939 pp. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань.

 Тим часом Німеччина не  залишала часу на роздуми. 15 березня  1939 р. німецькі війська окупували  Чехію і Моравію, Словаччина  була проголошена незалежною, а  Угорщина захопила всю Карпатську  Україну.

 Далі Німеччина почала домагатися  від Польщі згоди на передачу  їй Данцига і на побудову  через польський коридор екстериторіальної  траси, яка б зв’язала Німеччину  з Пруссією. Німецькі війська  вступили у Мемельську область  (Клайпеда), яка належала Литві.  У квітні 1939 р. Італія здійснила  агресію проти Албанії і захопила  її.