Генеза українського козацтва, як соціально-військового стану у XVII ст

Відсутність підтримки з боку української шляхти не стимулювала розвитку козацької автономії. Тим паче, що гетьман і переважна більшість старшин продовжували вважати Річ Посполиту своєю політичною Батьківщиною, а короля її єдиним законним володарем. Сподівання на досягнення домовленості з новим монархом Яном Казимиром стало однією з найважливіших причин повернення козацького війська з-під Замостя на Подніпров'я наприкінці 1648 р. Водночас проявилися розбіжності Богдана Хмельницького і новообраного короля у розв'язанні козацького питання.

Після тріумфального повернення до Києва та розмов з єрусалимським патріархом Паїсієм гетьман відправив до Москви посольство, очолюванне Силуяном Мужиловським з клопотанням перед царем у наданні військової допомоги та прийняття Війська Запорозького (у складі Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського та Волинського воєводств) "під свою руку". Останнє розглядалося Хмельницьким як необхідна протекція для самостійного проведення внутрішньої і зовнішньої політики [33, 30].

Разом з тим гетьман приділяв велику увагу зміцненню взаємин з іншими православними державами – Трансильванією, Валахією та Молдовою.

Під час Переяславських переговорів з королівським комісаром Адамом Киселем у лютому 1649 р. Богдан Хмельницький наголосив на праві українського народу створення власної держави в етнічних межах його проживання, про що свідчить гетьманська заява: "виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте і мовчіте, ляхи" [36, 257]. Крім того, Хмельницький став розглядати Україну як спадкоємницю великої середньовічної держави – Київської Русі.

Отже переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Богдану Хмельницькому вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулювати національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Поступово утверджується практика пошанування Хмельницького як монарха. За свідченням польськихурядовців, "в тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким" [36, 264]. У свідомості населення зміцнюється харизматичність його постаті, прокидається розуміння влади гетьмана як окремої, незалежної від короля.

Важливим кроком до відродження Української держави став Зборівський договір 1649 р. Незважаючи на значні поступки Б. Хмельницького у переговорах з королівськими комісарами, через зраду кримських татар, угода зафіксувала наявність трьох основних складових держави – території, населення та суспільної влади у межах трьох тодішних воєводств – Київського, Чернігівського та Брацлавського. Унія ліквідовувалася, а Православній Церкві поверталися захоплені у неї володіння, православне духовенство зрівнювалося у правах з католиками, київському митрополитові разом з двома владиками надавалися місця у сенаті Речі Посполитої.

Зборівська угода засвідчила і невдачу гетьманських намірів, зокрема щодо створення самостійної соборної держави, продемонструвала ненадійність військово-політичного союзу з Кримом. Через обмеження в 40 тисяч реєстру загострилися стосунки Хмельницького із Запорожжям.

Водночас, здобута територіальна автономія дозволила козакам продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї. Першорядного значення гетьман надавав зміцненню державних інституцій, виробленню підвалин соціально-економічної політики, проведенню реорганізації адміністративно-територіального устрою, окресленню пріоритетів зовнішньої політики.

У клопіткій багатомірній роботі початкового етапу державного будівництва гостро постала кадрова проблема. Козаки, насамперед, були воїнами, і навіть серед старшин бракувало досвідчених людей у справах цивільних. Продовження війни проти Речі Посполитої загальмувало вирішення внутрішніх питань. З іншого боку до Переяславської ради 1654 р. Богдан Хмельницький фактично діяв як незалежний володар Української козацької держави. Глибоке розуміння значимості в тогочасному світі монаршого титулу зумовило проведення гетьманом активної політики щодо Молдовського князівства: укладання династичного шлюбу між старшим сином Тимошем та княжною Розандою. При цьому питання прийняття протекторату турецького чи московського залишалося актуальним, адже боротьба з Річчю Посполитою набувала затяжного характеру. До речі, уряд Порти надав Хмельницькому титул князя, чим гетьман мав надію скористатися для юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкового гетьманства. Проте, очевидно, він усвідомлював, що отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставить під сумнів його легітимність. Тому обрав шлях перетворення гетьманської влади, що виросла на національному політичному ґрунті і мала підтримку з боку більшості населення в спадкову монархію [35, 351].

Визначним рубежем в історії козацької держави стали переговори у Переяславі з царськими воєводами (січень 1654 p.). Вони засвідчили прагнення української еліти узаконити суверенітет Гетьманщини, примусити московський уряд узяти на себе забов'язання, які б гарантували здійснення рівноправного, за європейськими традиціями, насамперед, воєнного союзу. Не вдаючись до опису подій, слід зазначити, що їх результатом стала російсько-українська угода – так звані "Березневі статті". Вона передбачала збереження за Україною витворених форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду й судочинства, збройних сил, фінансової системи, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності у проведенні внутрішньої політики.

На жаль, ідеологічні засади державного будівництва зазнали значної деформації по завершенні Національно-визвольної війни. Слабкість процесу структуралізації суспільства, різне бачення майбутнього окремими угрупованнями козацької старшини та постійне втручання сусідніх держав в українські справи зумовили розгортання громадянської війни, так званої "Руїни". Повною мірою ослабленням Гетьманщини скористалася Російська держава, що й знайшло адекватне відбиття у текстах наступних "Статей" (від Переяславських до Коломацьких). А утвердження абсолютизму з часів Петра І зумовило поступове перетворення козацької держави у звичайну імперську провінцію, що завершилося за часи діяльності Другої Малоросійської колегії.

Хоча не все так однозначно. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Полуботка та їхніх найближчих соратників за збереження автономії та створення незалежної Української держави свідчать про міцне коріння державотворчих традицій та підтримку їх на рівні тогочасних європейських зразків. Яскравим прикладом цього є конституція Пилипа Орлика 1710 р. У ній знайшла відображення теорія договору як основа створення держави, що була обґрунтована у працях нідерландського вченого Гуго Гроція [15, 13].

Гетьманська влада суттєво обмежувалася, а генеральна старшина мала зайняти більш незалежне становище. У документі були чітко прописані питання структури влади та її функціонування [16, 57]. Тобто маємо яскравий зразок злету політико-правової думки української козацької еліти на початку XVIII ст.

2.3  Вплив козацтва на соціально-економічні відносини та культуру України

З часів Національно-визвольної війни козацтво відіграло вирішальну роль у становленні нової моделі соціально-економічних відносин в Україні. її основними рисами були:

-  ліквідація фільварково-панщинної системи та кріпацтва;

-  передача у власність державного скарбу земельного фонду польських феодалів і католицької церкви;

-  утвердження козацького землеволодіння та земельних маєтностей православної церкви;

-  створення господарств фермерського типу з використанням вільнонайманої робочої сили [24, 163].

Питання про тривалість її дії не дискусійне. Через суто політичні чинники в добу "Руїни" дана модель зазнала змін, а з початком XVIII ст. вона виступала поряд із привнесеною російським абсолютизмом, а саме - феодально-кріпосницькою.

Разом з тим, повною мірою фермерські господарства відродилися в часи Підпільненської, або ж Нової Січі (1734-1775) на території Вольностей Війська Запорозького. Козацьке господарство-зимівник стало осередком товарного виробництва. Окрім козаків, у ньому працювали селяни, які приходили на заробітки з Гетьманщини та Правобережної України. Гурти худоби та збіжжя стали основним товаром, що експортувався запорожцями далеко за межі українських земель. Козацькі господарства успішно функціонували до другої половини 70-х років XVIII ст. і зазнали руйнації з боку царських урядовців лише після виходу імперської Росії (з допомогою запорозького козацтва) до Чорного моря.

За збігом обставин, хронологічно, цей процес відбувався в часи постання на американському континенті нової держави США, де фермерство стало основою сільськогосподарського виробництва.

Ліквідація Запорозької Січі, примусове виселення козаків у кубанські степи зруйнували основи нових соціально-економічних відносин у південних регіонах України. Але й після приєднання до Російської імперії Північного Причорномор'я наприкінці XVIII сх кріпацтво на Запорожжі на відміну від Гетьманщини не запроваджувалося.

Цей край імперський уряд використовував для впровадження буржуазних засад сільськогосподарського виробництва. Тим паче новостворені морські порти (Миколаїв, Херсон, Севастополь та ін.) відкривали широкі можливості розширення зовнішньоекономічної діяльності.

Цілком закономірним є внесок козацтва у розвиток вітчизняної культури та національної самосвідомості українців. Стереотипи поведінки і морально-етичні цінності козацтва зароджувалися в суворих умовах прикордоння. Своєрідною ейкуменою генези козацької самосвідомості стала запорозька громада. Водночас на утвердження духовних основ становості козацтва великий вплив мали вікові традиції українського етносу. Значної енергії цьому процесу надало культурно-національне піднесення в кінці XVI - першій половині XVII ст. [32, 14]. Одним з найважливіших його здобутків стало усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ пам'яті і спрямоване на виховання патріотизму на зразках минулого. Дослідницькі пошуки письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Захарії Копистенського, Нова Борецького зводилися до встановлення безперервності історичного процесу від княжої Русі до України. Тісні контакти з ними козацької старшини зумовили активізацію виступів запорожців проти засилля уніатства та католицизму на захист православ'я, сприяли розвитку освіти, науки й культури.

Етнічна свідомість і запорозький гарт утверджували в козаках почуття власної гідності, лицарських ідеалів вірності, доблесті і честі. Ці поняття в ході національно-визвольного руху поширювалися з козацького середовища й на інші верстви населення. Тому цілком природно, що саме світоглядні засади козацтва стали одним з вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти вони дістали назву "козацького народу" [31, 248].

Будучи провідною суспільно-політичною силою, українське козацтво виявилося здатним не лише до сприйняття, а й творення власного творчого середовища і виступати творцем самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, танці, літописи, ікони. За цими словами величезний духовний досвід XVI-XVIII ст., значну частину якого вдалося втілити у своїй діяльності козацтву. Все це глибоко закарбувалося у ментальності українців, а отже, вплинуло на їхню національну ідентичність.

Українське бароко XVII ст., яке за слушним означенням Д. Чижевського було тісно "пов'язане з тогочасною політичною ідеологією", [32, 14] нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку в образотворчому мистецтві. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини: Троїцький собор у Густині, Миколаївський у Ніжині, Георгіївський у Видубичах та багато інших, що дістали назву козацьких, озвучені зсередини елегійною задумою про вічність. Заслуга козацтва полягала в тому, що, поширений з давніх часів тип дерев'яної церкви "воно влягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мислення" [32, 14].

У козаку-лицарі насамперед цінувалася мужність, розум, почуття власної гідності. В такому ідеалі чоловіка відбилася українська історія XVI-XVIII ст. Міфологізований образ козацтва як воєнної сили і слави українського народу, непохитної опори православ'я і щита християнського світу від "невірних", що виник у вітчизняній книжності XVII ст., відбився у козацьких літописах (Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка), де українці фігурують рівноправним етносом європейської спільноти.

Про загальну любов до козака-запорожця і проскладність його душевного світу яскраво писав Д. Яворницький, зазначаючи, що бурхливе козацьке життя сповнювало людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. "Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя... Однак дивлячись на світ з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи... Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя" [37, 180]. У народному середовищі з образом козака часто пов'язується уявлення про роздуми на самоті, що може собі дозволити лише духовно багата людини.

Улюблений герой народного живопису Козак-Мамай сидить один серед степу в глибокому елегійному роздумі. Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа не був поетичною фікцією, грою фантазії митців-патріотів. Козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій боротьбі з поневолювачами. "А на чолі козаччини, – за висловом М. Грушевського, – стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу" [8, 74].

Зображення козака на народних картинах у час, коли Запорозького Війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам'ятник героїчному минулому українського народу. Зображення козака на полотнах на стінах хат, скринях тощо набувало значення оберега, охоронця господи. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який з'являється до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любов'ю чи співчуттям. Образ Козака-Мамая – то велична, викристалізована віками дума народу про свою глибину і сокровенну сутність. Зазнавши багато горя і лиха, народ прагнув миру та вільної праці. Власне миролюбивий характер українців й персоніфікує образ козака-бандуриста.