Держава Гетьманщина. Права за якими судиться народ малоросійський 1743 р

Зміни в соціально-економічному житті. Утвердження Української козацької держави — Гетьманщини — відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. У зв'язку з цим змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво — ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно-визвольної війни. Позаяк шляхетсько-магнатський стан пощастило ліквідувати, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах.

Безперечним завоюванням  козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян  і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.

  3.  Правова система Гетьманщини. Права за якими судиться народ малоросійський

Формування української  держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: "Устава на волоки", "Ординація війська Запорозького", сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій  Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVІІІ ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли  різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVІІІ ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано насамперед "Порядок" (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 р., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.

Наслідком діяльності комісії  стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався "Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана" — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального права. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавного уряду, і 1756 р., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацювання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 р.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 р.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник "Суд і розправа в правах Малоросійських". В основу збірника було покладено ідею відновлення  станових судів; розроблено правові  норми, що визначали правове становище  таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований 1764 р. В. Кондратьєвим збірник "Книга Статут та інші права малоросійські" став посібником для суддів. У 1767 р. створено систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права "Екстракт малоросійських прав". Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався  на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти.

4. Політичні та правові проблеми  переходу України під владу Московської держави і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького

     У ІІ пол. XVII — XVIII ст. українська державність розвивалася під зверхністю сусідніх держав: Московського царства, Польщі, Австрійської монархії.

    За «Березневими статтями» Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя.

    Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат.

     У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Богдана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві.

     1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але Б. Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмельницького. Але Юрій після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави.

    Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою.

    У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

    Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-католицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію.

      Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І. Виговський відмовився від гетьманства.

     Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові.

        В  цих умовах Річ Посполита запропонувала козацькій старшині переговори. Наслідком цих переговорів став Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Відповідно до цього документа Україна мала одержати автономію. Але Україна була розірвана на Лівобережну, яка залишалася під владою Москви, і Правобережну, яка ставала частиною Речі Посполитої на правах автономії. Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. На так званій Чорній Раді 1663 р., де були присутні не лише козаки, а й міщани та селяни, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. На Правобережжі 1663 року замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обрали Павла Тетерю.

 Юридичне оформлення  розподілу України на Лівобережну  і Правобережну сталося за  московсько-польським Андрусівським  договором 1667 р. Його було укладено підступно, без участі української сторони. Лівобережна Україна залишилася під владою Москви, Правобережна — Речі Посполитої. Київ мав відійти на два роки до Москви. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав.

  Після Андрусівського 1667 р. «Вічного миру» з Річчю Посполитою 1686р. та Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави.

      1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Скориставшись послабленням Речі Посполитої, Австрія, Прусія і  Росія почали розподіл Речі Посполитої. Після першого розподілу 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії  і частина Литви, Австрія приєднала  Галичину, а Пруссія захопила власне польські землі. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Поділля, Волинь, Брацлавщина. До Галичини Австрія приєднала собі ще Буковину та Закарпаття. Внаслідок третього розподілу 1795 р. до Росії відійшла західна  Волинь.

Так більшість українських  земель підпала під юрисдикцію царської Росії.

5. Знищення Гетьманської держави

Катерина II, продовжуючи  традиції абсолютизму і централізму  Петра І, мала намір найближчим часом скасувати всі автономії в імперії, уніфікувати систему управління. Вона скористалася з того, що старшина почала збирати підписи під петицією про перетворення гетьманства у спадкове в роді Розумовського, викликала у 1764 р. гетьмана до Петербурга й запропонувала добровільно зректися своєї посади. Розумовський без опору погодився на це, отримавши від імператриці великі земельні володіння, почесну посаду та нагороди. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал- губернаторство, для управління яким була створена друга Малоросійська Колегія, яка складалася з чотирьох російських і чотирьох українських членів. її президентом стає малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум'янцев. Катерина II у секретній директиві наказувала ліквідувати в Україні всі ознаки її автономії. Отже, знищувалися залишки її державності, і вона перетворювалася на звичайну провінцію Російської імперії.

Народні маси зустріли ліквідацію Гетьманщини зовні пасивно, бо вже давно були усунуті від громадсько-політичного життя. Спокійно поставилася до скасування гетьманства і більшість козацької старшини, яка була впевнена, що це не зачепить її привілеїв.

У 1765 р. царизм, продовжуючи  винищувати залишки автономності України, ліквідував слобідські козацькі полки  і замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки, підпомічники стали називатися військовими обивателями. Територія Слобідської України стала тепер Слобідсько-Українською губернією. У 1764 р. на територіях Слов'яносербії,