Джерела і основні риси права в Україні першої половини 19 віку, та початок 20 в.

                        

 КРИМСЬКИЙ  ІНСТИТУТ ЭКОНОМІКИ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО  ПРАВА.

 

 

 

 

       Реферат  на тему:

“ ДЖЕРЕЛА І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ, ТА ПОЧАТОК 20 В.”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                Виконував – Карпов С.А. 

Преревырив  – Лютий А. Д.

 

 

 

 

ПЛАН:

 

 

1. КОДИФІКАЦІЯ  ПРАВА.

2. СУД  І ПРОЦЕС

2.1 СУДИ  В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ.

3. ЦИВІЛЬНЕ  ПРАВО.

4. КРИМІНАЛЬНЕ  ЗАКОНОДАВСТВО.

5. АДМІНІСТРАТИВНЕ  ЗАКОНОДАВСТВО.

6. ВИСНОВОК.

7. СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.

Правовим актам  України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю Ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво  кодифікаційними роботами здійснював тоді М.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П.Завадський. Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в 1810 році на російській моді покажчика до нього під назвою "Ручной словарь, или краткое содержание польских й литовских законов, служащих руководством в судебньых тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и литовских провинций". В 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії ("Комиссии составления законов") передбачала кодифікацію загальноімперського і місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права Російської імперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих місцевостей; третя — редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодифікацією права України  в складі другої експедиції з 1804 по 1808 рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга, під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній). Задачами кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальвоімперським законодавством, а також складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в яких зберігались би тільки ті відмінності, небхід-ність яких визначалась місцевими особливостями.

Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою "Свод местных законов губерний й областей, присоединенных от Польши". Група Ф. Давидовича підготувала "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав").

Ці проекти  буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили діючі в Україні норми. Майже все "Собрание малороссяйских прав" споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457— на Саксонське зерцало, 224 -- на хельмс

ьке, 58— на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично "Собрание малороссийских прав" —де перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому (шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній. З початком російсько-французької війни кодифікаційні роботи були призупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділ царської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено. Керівництво кодифікаційними роботами було знову покладено на М. Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830 році "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російської імперії" (1833 року).

В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Даниловича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білоруси). У 1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного судового процесу.                 

Аналіз проекту  Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід побудовано таким чином, щоо російське законодавство виступає в ньому джерелом права,   яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевихзаконів. У 1840 — 1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперіїв 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з "Зводу місцевих законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

 

            2. СУД І ПРОЦЕС

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слободсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворні суди, які були створені на рівні губерній.

Голови палат  цивільного і кримінального суду призначалися. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду — справи про нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

Совісні суди розглядали "колдовські" справи і справи про  злочини божевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ — майнові  суперечки між родичами. Рішення  совісного суду не мали примусової сили і були розраховані на виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не були обов'язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому місті в справах служби. Необхідність і склад цього суду визначалися губернатором.

Судами першої інстанції були земські суди в  повітах (для дворян і селян), а  в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в 1808 році був створений комерційний суд.

Земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

У правобережних  губерніях, а також Полтавській  і Чернігівській структура судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною інстанцією для нижче стоячих судів — повітових, підков морських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудки (асесори), нотарь (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося четверо возних, у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморський суд — становий суд першої інстанції в земельних справах. Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний.

У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати складались, як правило, з  двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського виконання судових вироків було покладено в повітах — на повітові суди, в містах — на міські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок виконання судових вироків: вони були передані в містах — міській поліції, в повітах — нижнім земським судам.

Судова система  Лівобережної України по місцевим особливостям була подібна до судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на Правобережжі. Генеральний суд складався з двох департаментів, які були укомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) і п'ятьма засідателями (вибиралися від дворян кожні три роки).

Діяльність  всіх судів в Україні була підконтрольна  губернаторам. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Протягом 30-х  років XIX ст. ліквідуються місцеві особливості судової системи України. В 1832—1834 роках були  скасовані підкоморські і міські суди.

Генеральний і Головний суди були перетворені в палахти кримінального і цивільного судів, голови яких призначались імператором з подання міністра юстиції, а радники призначалися міністром юстиції.

На початку 30-х  років, після ліквідації дії магдебурзького права в містах Правобережної України, її судова система була приведена у відповідність з судовою системою Великоросії. Відмінність залишалася тільки в тому, що в Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими актами 1828 і 1829 років у судах Київської, Волинської і Подільської губерній була введена російська мова судочинства.

У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобережжі була призупинена дія місцевого права. В 40-х роках судова система.У країни була приведена у відповідність із загально російською. Вона була доповнена волосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей суд розглядав справи державних селян.

Підсудність суду сільської  розправи складали цивільні справи в  позовах на суму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні справи, покарання за які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб арешту або покарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися на підставі місцевих звичаїв.

 

  2.1 Суди в  Україні після судової реформи 1864 року.

Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню її можна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і кримінальне право не реформувалось, нова інституційна і процесуальна структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії. Судові устави, обнародувані 20 листопада 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури —- все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.

Ефективність  судової реформи значно зменшувалась тим, що вона зберегла інститут станбвих судів для інородців, комерційні суди, а також суди військові і  духовні. Реформа містила багаторазові застереження та обмеження. Незважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже повільно, особливо в Україні.