Джерела і основні риси права в Україні першої половини 19 віку, та початок 20 в.

У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення  загальних судів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України було дозволено створення лише місцевих судів, та й то через декілька років після оголошення змісту реформи, наприклад, у Чернігівській губернії — з 1869 року, в Київській і Подільській — з 1871 року. При цьому склад місцевих судів у Київській, Волинській і Подільській губерніях не обирався, а призначався міністром юстиції.

Особливістю проведення судової реформи в Україні  було те, що вона відбувалась тут  майже паралельно з введенням в дію законів, які обмежували або скасовували значну частину її прогресивних положень. У післяреформенні роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ . про пресу і політичні злочини. Частина друга Положення про земських участкових начальників ліквідувала інститут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались  земські начальники, в містах — міські судді, в повітах — повітові члени окружних судів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються новими судовими і слідчими посадами. З 1906 року в Україні ючали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців а серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних вироків.

Наступні зміни  в судову систему вносяться в  роки лерщої світової війни. Воєнно-судовий  устав було доповнено розділом "Про  суд в воєнний час", в якому  говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених на воєнний стан, военно-судова влада Належить воєнним судам. При надзвичайних обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан, запроваджувались военно-польові суди. В Положенні про них повністю відтворені норми Положення про военно-польові суди 1906 року.

 

         3. Цивільне право.

Головними джерелами  цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права  власності містив поняття цього  права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно.

У зобов'язувальному  праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві  чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові  норми "Сільського судового уставу" мали загальний з нормами Зводу  характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм особисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне  право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але  цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші з них: "О малолетних, работающих на заводах, фабриках й мануфактурах" від 1 червня 1882 року; "О воспрещении ночной работьі несовершеннолетним й жен-щинам на фабриках, заводах й мануфактурах" від 3 червня 1885 року; "О надзоре за заведеннями фабричной про-мьішленности й о взаимннх отношениях фабрикантов й  рабочих" від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). В Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття — в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося тільки на приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажу ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінило правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити з громади, була розширена їхня цивільна правоздатність. В цей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприяння утворенню монополістичних об'єднань, розвитку акціонерної, промислової і банківської справи.

   

4.Кримінальне  законодавство.

 

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом  покарання. Відповідальність особи  встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про  покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему  покарань, яка складалася з покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за державні та карантинні злочини.

Як джерело  кримінального права використовувався також "Сільський судовий устав", у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі покарання:  штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в лореформенний період. У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції "Уложення про покарання", в 1886 році — "Військово-морський устав про покарання". В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — "Кримінальне уложения" 1903 року, яке було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті "Кримінального уложення". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного кримінального права.

    5. Адміністративне  законодавство.

Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. У системі адміністративного законодавства центральне місце займало "Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою" 1881 року. На підставі цього "Положення" губернатори використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовували земські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.

"Тимчасові правила  про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26 квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпеці держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення занять в учбових закладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно з "Тимчасовими  правилами про товариства та спілки" від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала громадському спокою та безпеці.

"Тимчасові  правила про зібрання" від 4 березня 1906 року практично виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і присутності її представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.

            

            6. Висновок.

Джерела діючого  права в Україні поповнилися  новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом  цього руху зростала національна  самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.

        

 

 

 

 

 

 

 

7. СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ.

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 1.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.4. Історичні передумови возз'єднання українських земель: Зб/ст. -К., 1989.

5. Кириченко В. Е. О проведений стольшинской аграр-ной реформи на Украине // Проблеми совершенствова-ния законодательства Украиньї й практики его примене-ния в современньїх условиях. — К., 1992.

6. Кульчицький В. С„ Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

7. Лазанскал Т. Й. Государственнне крестьяне Украиньї в период кризиса феодально-крепостнической системи. — К.,1989.

8. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку самоврядування в Україні // Юридичний вісник. — 1995. — № 2.

9. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. — К., 1959.

10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968.

11. Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині: 36. творів. — К., 1986. — Т. 47.

12. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Пра-вобережной Украине. — Львов, 1974.