Еволюція українського козацтва

Тема: Еволюція українського козацтва

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Зародження та становлення  українського козацтва в XV-XVI ст…..6

1.1 Причини виникнення  українського козацтва, його становлення………….6

1.2 Утворення Запорозької Січі, її організація та устрій……………………...11

Розділ 2. Генеза українського козацтва, як соціально-військового  стану у XVII ст……………………………………………………………………………15

2.1 Утворення козацького  реєстру, його еволюція…………………………....15

2.2 Еволюція державницьких поглядів та правового статусу українського козацтва…………………………………………………………………………17

2.3 Вплив козацтва на  соціально-економічні відносини  та культуру України…………………………………………………………………………..23

Висновки………………………………………………………………………...28

Список використаної літератури……………………………………………….34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність  дослідження. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.

Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед  світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу". Історичні джерела свідчать про  появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу — протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Період кінця XV – середини XVII ст. є визначальним у становленні  українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду  були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького. Отже, вищеперелічені важливі чинники і обумовили вибір теми курсового дослідження.

Об’єктом  дослідження є українське козацтво XV – середини XVIIст.

Предметом дослідження є генезис та еволюція українського козацтва XV – XVII ст.

Метою курсової роботи є встановити, коли, де, за яких умов виникли перші об`єднання козаків, як вони еволюціонували в продовж наступних двох століть.

Для досягнення поставленої  мети необхідно розв’язати такі наукові  завдання:

–   визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви – козацтва;

–   висвітлити генезис  структури українського козацтва починаючи  з XV і до другої половини XVIІ ст.

–   дослідити виникнення Запорозької січі, реєстрового козацтва, як основних етапів еволюції козацької  верстви;

–   проаналізувати правовий статус та генезу державницької позиції українського козацтва.

Практичне значення дослідження  полягає в тому, що його матеріали  можуть бути основою для: а)дослідження  історії українського козацтва XV –  середини XVII ст.; б)узагальнюючих праць з історії України козацького періоду, студентських наукових робіт з даної проблематики.

 

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження. Дослідження складається  зі вступу, двох розділів, висновків  та бібліографії. Список використаних джерел і літератури становить 37 найменувань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Зародження та становлення українського козацтва в XV-XVI ст.

1.1   Причини  виникнення українського козацтва, його становлення

У роки незалежної української  держави відкрилися широкі можливості дослідження козацької проблематики. З'явилося багато нових вітчизняних і зарубіжних наукових студій, у яких знайшов розкриття широкий спектр питань з історії козацтва XVI-XVIII ст. Разом з тим залишилися незмінними діаметрально протилежні оцінки цього феномену - від патріотично схвальних до огульно вульгаризаторських за зразками польської та російської історіографії XIX ст. З'ясуванню реальної картини певною мірою допоможе окреслення внеску козацтва в еволюцію українського суспільства протягом трьох століть [36, 252].

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової  боротьби осілого землеробського населення  зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону", який розділяв європейську і азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії, Молдові, Хорватії (гайдуки, секеї, ускоки, граничари), Криму, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли в рамках одного хронологічного періоду (XV-XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального становища [11, 20].

Водночас подібність українського козацтва до аналогічних  явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації – держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.

Аналоги козакування  на теренах південноукраїнського степу відомі з давніх часів. Серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу та Дністра протягом Х-ХII ст. постійно проживало слов'янське населення (бродники, берладники) [30, 164]. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися  від пов'язаних з нею обов'язків. По суті, в литовську добу козацтво виступало у формі побутового явища. Чисельне його зростання і консолідація, зокрема, через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров'ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.

Слово "козак" походить з тюркських мов і означає  – вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській  хроніці" Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі – Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний  процес. Спричинили до цього:

- наявність величезного  масиву вільних земель степової  зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

- погіршення становища  українського народу, що обумовлювало  втечі селян і міської бідноти  на окраїни Польсько-Литовської  держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

- умови існування,  оскільки постійною була загроза  нападів татар, обумовлювали потребу  до появи у козацтва військової  організації [35, 93].

 

Початки козацтва простежуються  у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої  соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

Отже, різноманітні суспільні  процеси мали безпосередній вплив  на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного  поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних  ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [35, 94].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися  шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй  діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2   Утворення  Запорозької Січі, її організація  та устрій

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим  чинником зростання чисельності  козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні [31, 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням  козацтва як окремого стану феодального  суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької  Січі спричинив комплекс причин. Одним  з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в  місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ – мати, Великий Луг – батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [30. 164].