Життя, побут, звичаї, традиції запорозьких козаків

МІНСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

На тему:

«Життя, побут, звичаї, традиції запорозьких козаків»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Виконала студентка

1 курсу, група Т-42к

Григораш Е.С.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

ЗМІСТ

 

 

Вступ…………………………….……………………………………3

Розділ 1. «Життя козака»……………………………………………4

Розділ 2. «Звичаї та традиції козаків»……………………………....5

Розділ 3. «Побут козаків»……………………………………………7

Висновки……………………………………………………………...10                                                                                

      Список використаних джерел і літератури…………………………….. 12                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП 

 

Запоріжжя, запорізький край вважаються колискою гідного подиву явища XV - XVII ст. в Європі - зародження, процвітання і загибелі козацтва, що увійшло в історію під назвою "Запорозького".

Козаки — вільні озброєні люди, представники військового стану, воїни-найманці. Члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козаків була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації —  Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків.

На середину 19 століття в Росії  існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах  Кавказу та Сибіру. Під час громадянської  війни в Росії, що спалахнула після  більшовицького перевороту 1917 року, в  акваторії Чорного моря виникло  три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни.

З 1991 року, після розвалу СРСР, ряд  громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються  відроджувати козацькі традиції. В  державній символіці України  активно використовуються козацькі атрибути та діячі козацької історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Життя козака

 

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше  козак боявся осуду своїх товаришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались аморальні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася найтяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сніданку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обідати. Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готувалася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».

Особлива роль у формуванні таких  людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, мудрих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.

За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль нагород виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків і сини з багатих родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська відбувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того, щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десятилітніх хлопчиків, але до війська, до товариства записували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.

На початку XVII ст..„для підлітків  і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали  осередками військового, фізичного  вдосконалення, сприяли духовному  і культурному розвитку. Чіткого  терміну навчання у цих школах не було встановлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вогнепальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спритність, точність, витривалість, швидкість.

 

 

РОЗДІЛ 2. Звичаї та традиції козаків

 

Усі відомості про життя і культуру запорізьких козаків можна черпати з літописань, де розповідається, головним чином, про війни і походи, громадською і культурною життях; і писали літопису самі козаки. З давніх часів на території Київської Русі, а потім України священне ремесло літописця було підвладне взагалі лише ченцям. У витоків цілої плеяди ченців-істориків стоїть могутня фігура ченця Києво-Печерської лаври Нестора Літописця. Козацька старшина, яка придбавала освіту і будинки, і в іноземних університетах, здійснила переворот в літописанні - перехід від літописів до наукових історичних творів.

Козацькі літописи є  свідченням діяльності передусім козацької верхівки, що, безумовно, позначалося на їх утриманні. Але і широкі маси козацького народу, «козацька голота», не були німими. Крім того, саме вони виникали головним творцем історії, вони ще залишили по собі і свої «історичні твори». Не діставало в Україні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на військові важкий часи, в країні діяло 13 друкарень: з них дев'яти українських, три польських і одна єврейська. Письменники створювали химерним барочним стилем, користуючись штучною церковнослов’янською мовою, далекою від тодішнього розмовного. У творах світських авторів, навпаки, була тенденція використовувати народною мову і ставити конкретні питання. Відносно церковному життю України за часів козаччини, то основу її складало православне християнство. Віра на Січі була єдиною, католики ж і особливо, уніати вважалися ворогами. Рушійною силою православного відродження України була старовинна Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою і багатими православними шляхтичами. Відчутний вплив позначився на розвитку мистецтва України, у тому числі і на народному живописі, який придбав поширення в Запоріжжі. Тривалий час він розвивався в межах іконопису. Народні художники-іконописці помалу звільнялися від канонів візантійського іконопису; їх ікони позначалися об'ємністю форм, застосуванням яскравих фарб і головне - зображенням на іконах людей - сучасників іконописців. Поширилася в Україні традиція виконання ікон в стилі «Запорізької Покриви»: там на іконах поряд з козаками зображували також військові клейноди запорожців.

Світський живопис того часу відтворений  в народних картинах із зображенням  козака Мамая, які прикрашали тоді кожен  селянський і козацький будинок. Кобза, яку тримав козак, символізувала  народну історію і мрії, кінь - його волю, дуб - його могутність. Часто на цих картинах можна побачити спис з козацьким прапорцем, а також штоф і чарку. Це були речі, пов'язані із смертю козака, - спис відносився на місце поховання, штоф і чарка лягали в могилу, і нагадували вони про швидкоплинність життя і козацької долі, адже загроза смерті у бою була повсякденною реальністю. В той же час поширюється так званий «книжковий портрет» - зображення засновників церков або людей, які надавали монастирям значну фінансову підтримку. У духовній культурі високого розвитку досягло хорове мистецтво. Уздовж багатьох віків національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями створював думи - героїчну поезію, яка виконувалася під акомпанемент бандури, кобзи або ліри, що драматизується і в той же час пронизану ліризмом.

Думи і народні пісні - це соціальна пам'ять народу, його бачення життя і історії. Творцями і хранителями народного епосу були кобзарі. Кобзарювання - це своєрідне явище української народної культури, видатне художнє досягнення запорізького козацтва. Наскільки творчість кобзарів насичена конкретним історичним матеріалом і вірно передає характер подій, можна переконатися, порівнюючи їх твори з історичними драмами, що з'явилися саме у той час в українській культурі.

Великий крок вперед в розвитку української драми зробив ще Феофан Прокопович, написавши 1705 року драму «Володимир», присвячену гетьманові Мазепі. Проте найпоширенішою в Україні тих часів була так звана «вертепна драма».Вертеп - це дерев'яна скринька у вигляді хатинки, переділена на два поверхи. Замість акторів виступали у вертепі ляльки, якими управляла людина за вертепом, який проголошувала тонким або грубим голосом, - відповідно до ролі - слова персонажів. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної і інтермедійної. У релігійній частині, яка відбувалася на верхньому поверсі, переважали євангельські сюжети. У інтермедійній - на нижньому поверсі - виступали фігури з народного життя: козак, поляк, литвин, москаль, циган. Вертепні актори (за звичаєм це були бурсаки), не маючи можливості відкрито проголошувати свої думки і мрії, користувалися «езопівською мовою», маскуючи образами релігійних і історичних сюжетів проблеми сучасного життя народу.

З часом цей прихований, завуальований стиль вираження  будь-яких ідей художнього твору сприяв появі в українській культурі унікального стилю, який і досі по всьому світу носить назву українського, або козацького бароко.

Наслідуючи високорозвинену  і своєрідну культуру Київської  Русі, українська культура розцвіла і  зміцніла в державі запорізьких козаків. Саме життєвість її основних рис забезпечила українському народу можливість за важких умов соціального і національного пригноблення під владою іноземних держав зберегти свою національну гідність.

 

РОЗДІЛ 3. Побут козаків

 

Запорозькі козаки носять як відмінний  знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак  вирве його в іншого, то мусить заплатити  йому п’ять карбованців.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є  повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий  може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

 

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься  осетрина. Коли жир вкриє воду у  казані, козак занурює у нього  нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.