История Культури

8 Іван Мазепа

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)[1] і всій Наддніпрянській Україні(1704–1709)[2]. Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери. Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві. Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

9: кирилиця, гротеск, «розстріляне відродження».

Кири́лиця (біл. Кірыліца, болг. Кирилица, мак. Кирилица, рос. Кириллица, серб. Ћирилица) або слов’я́нка[1] — одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких абеток, переважно слов'янських мов.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

10. Трипільська культура.

Ранній етап[ред.]У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього  періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво  також мали важливе значення. Сіяли  пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли  з допомогою мотик, зроблених  з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце  належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню  та сарну.

Значного розвитку досягли  гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної  форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На думку фінського  вченого Аско Парполи, індолога з Гельсінгського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України[6]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А.Хойслер. Про знахідки моделей колес у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок у Месопотамії) повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася по Європі: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдені у кін. 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням сер. 4 тис. до н. е.[7]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні.

Середній етап[ред.]

  Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від  Східної Трансільванії на захід  до Дніпра на схід. Вони розселилися  в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

Пізній етап[ред.]

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної  Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози)(до 63-65%). Помітного значення набув кінь(до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

11. Початки українського відродження  і зростання національної свідомості  (кінець XVII- поч. XIX ст.)

 

12. : ізборники, полемічна література,національна свідомість.

Ізбо́рники 1073 та 1076 рр. — пам'ятки давньоруського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава. Вважається, що Ізборник 1073 року переписано з болгарського ориґіналу — збірника царя Симеона. Обидва Ізборники містять статті релігійно-морального характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики; стверджується користь знань і читання книжок.

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.

13.Культурний діяч Костянтин Острозький.

Князь почав свою військову  кар'єру за часів короля Польщі Яна I Ольбрахта, став одним із найвидатніших полководців XVI століття. Сучасники порівнювали його зі стратеґами античності - провів 35 битв, програв дві; брав участь в успішних кампаніях проти татарів, Московської Держави.

 За перемогу біля  Очакова проти сил Мехмет-Ґірея першим отримав посаду Великого Гетьмана Литовського 10 серпня 1497 р.

 

У битві над Ведрошею 14 липня 1500 р. русько-литовсько-польське військо під керівництвом Костянтина Острозького зазнало поразки від московського війська, сам попав у полон.

1506 р. Васілій ІІІ змусив Костянтина Острозького підписати присягу на вірність; отримавши свободу пересування, втік на Волинь у 1507 р.

 

Король Сиґізмунд I Старий повернув князеві посаду Великого Гетьмана Литовського в 1507 р.

1508 року під Слуцьком, 28 квітня 1512 року під Вишневцем (Лопушним) розгромив кримських татарів.

 

1513 року почалась нова  війна з московитами. 8 вересня 1514 року в битві під Оршою військо Костянтина Острозького розбило московське військо воєвод Івана Челядніна та Михайла Голиці. 1514 здобув перемогу під Оршою над 80 000 московитів.

 

2 серпня 1519 р. відбулася  битва під Сокалем, де татари завдали поразки війську Костянтина Острозького.

 

1527 р. брав участь (разом  з польним гетьманом Юрієм Радзивіллом «Геркулесом») в битві під Ольшаницею на Київщині; звільнив з татарського полону 40 000 бранців і 7 000 татарів взяв у полон. Полонених татарів розселив в Острозі - вони мали охороняти місто. Одна з вулиць міста називається Татарською і донині. Збройні протистояння із військами південного сусіда були для К.Острозького звичним ділом - розробив проти них спеціальну тактику ведення бою.

 

Православний, користувався руською мовою. Домігся значного обмеження впливу світських урядників  на церковне життя та справи; зокрема, припинила діяти заборона на будівництво  нових православних церков та інших  споруд. Костянтин Іванович заклав православний монастир в селі Дермань та Богоявленський собор в Острозі. Окрім того, на честь своїх перемог він будував храми в інших місцях Литовської та Польської держав. А його грошові фундації були чи не найбільшими серед пожертв у всьому князівстві. Як потім написано було, «Для немічних притулки, для дітей школи, для людей рицарських в Академії Марсовій списи з шаблями залишив».

 

Помер 11 вересня 1530 в Турові, похований у Києво-Печерській лаврі.

Меценат, великий власник[ред.]

 

Один із найвизначніших меценатів  та власників землі того часу (входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл; іноземці називали його володіння «Країною князя Острозького», площа володінь перевищувала сучасну  Тернопільську область[2]), перетворив Острог на осередок слов'янської культури.

 

Надав кошти для розбудови  Межиріцького монастиря,[3] (зокрема, зведення мурованої Троїцької церкви в 1520-х рр.[4]) Острозького, Дубенського замків.

 

3 червня 1498 року як власник  Дубного отримав від Литовського князя Олександра грамоту про надання Дубному статусу міста. 1507 р. король польський Сиґізмунд І Старий надав Дубному на прохання Костянтина Острозького магдебурзьке право.

1510. на місці укріпленого посаду будує нову фортецю в Полонному.

14Політика українізації у 20- ті роки XX ст.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції  Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших  республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках  відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій  визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений  ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов  і про допомогу розвиткові української  мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч  ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших  національностей, байдужих, а то й  ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини  КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.