История украинской культуры

Вступ

1. Історичні передумови виникнення  української культури.

2. Культура дохристиянської Русі.

3. Вплив християнства на культуру  Київської Русі.

4. Культура Галицької-Волинської  Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

В умовах розбудови суверенної Української  держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне  висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами  історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно  пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві  протилежні теорії: міграційна і автохтонна.

Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному  Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська  культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче  від трипільців, але були більш  войовничі й підкорили їх. Пришельці  вміли обробляти мідь (мідний вік  на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал  міцніший за мідь (бронзовий вік  на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі  діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського  мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються  геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні  припадає поява у Північному Причорномор'ї  кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців  охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У  кіммерійців були складні ритуальні  обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою  бронзи та кераміки з кольоровими  інкрустаціями. Їх культуру слід вважати  продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської  культури на Україні у вжиток входить  залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається  подальше вдосконалення засобів  виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в  Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше  культурних пам'яток залишили після  себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами  посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий  орнамент був провідною формою в  трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою  мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з  південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії  відіграли велику роль в історії  України, поширюючи серед населення  високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні  традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні  в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських  територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні  й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас  зустрічається також скляний  посуд римського походження і  римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало  причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена  готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через  Україну проходять тюркські племена  гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо  зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала  три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою  тюркських племен аварів. Однак в  середині VII ст. слов'яни почали звільнятися  з-під влади завойовників. У процесі  розкладу первіснообщинного ладу серед  східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних  літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому  березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над  Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом  і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них  найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася  протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з  одного боку, традиції автохтонних  народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми  народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних  цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний  код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як супер етнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ  РУСІ

 

В ІХ - Х ст. у Східній  Європі сформувалася ранньофеодальна  держава - Київська Русь, яка відіграла  важливу роль в історії не лише східноєвропейської, але й західноєвропейської  цивілізації. Політичне об'єднання  східнослов'янських і деяких неслов'янських  племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення  перейшло до орного землеробства, а  в лісостеповій - до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у ІХ ст. Русь називали за її межами «Гардарікою», тобто «країною міст».

При розкопках стародавніх  міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського  та інших археологи знаходять  велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас з кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.

Слід підкреслити, що зміни  в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали  зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної  демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни  приносили жертви «злим» і «добрим» духам («упирям», берегиням), пізніше - Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця. Жертви приносилися також  озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни  вірили в очисну силу води. У вересні  особливо урочисто святкувалося свято  Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували «дари природи» - сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) - покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 30 липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина - бога вогню Сварожича.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднуючу  функцію між різними соціальними  угрупованнями. Тому постало питання  про заміну язичництва - християнською  релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром  у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії  давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину.