История украинской культуры

На Русі ще до запровадження  християнства як державної релігії  зароджується писемність, складаються  моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих  вистав тощо.

Виникнення писемності у  східних слов'ян, як і в інших  народів, було зумовлене об'єктивними  причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками предки слов'ян застосовували  предметні спроби передачі повідомлень («черти» і «рези»), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожніх нотатках (початок Х ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.

У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827—869 рр.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, що змінив “рези” і “черти”.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і  руською.

Свідченням загального поширення  писемності у Київській Русі є  знахідки берестяних грамот, зокрема  у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господарські. питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий  ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних  слов'ян був виявом не тільки поетичної  культури, але й політичної свідомості народу, виявом розуміння свого місця  в історії.

Ще в дохристиянський  час склалися перекази, які пізніше  були включені в «Повість временних  літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги  деревлянам за вбивство її чоловіка - князя  Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші. М. С. Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що «віщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну».

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані  з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями  східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен  дійшли до пас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про  три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри («А ми просо сіяли-сіяли» та інші).

Народні традиції жили також  в мистецтві дохристиянської  Русі. Стародавні русичі були неперевершеними  майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві, кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981—1982 рр., свідчать, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VІ—ІХ ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо виділяються  срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фігурки  чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX - початку Х ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під  Черніговом (ритонами називався стародавній  посуд для вина у вигляді рогів  з невеликими отворами). На них зображені  у техніці карбування фантастичні  звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі - в Скандінавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів - браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані.

Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу - бог підземного світу тримає в  руках землю, посередині - фігурки  жінок і чоловіків, а на верхньому  ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження показали, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди - святилища біля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Популярним в Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандінавські автори розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської  Русі не була «примітивною», як іноді  стверджують богослови. Вона вбирала  специфічні риси своєї епохи і  пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури  в кам'яній, старі орнаменти в  книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії  перейшли до християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля-Пророк, Велес - Власій, Сварог - святі Кузьма та Дем'ян тощо).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА  НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню  визначних пам'яток літератури. Під  його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні  зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з  християнством на східнослов'янських  землях були запроваджені, церковний  візантійський календар, культ «чудотворних»  ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні  зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян лежав  страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття  захоплення навколишнім світом.

У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово  втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських  звичаїв, ритуалів, естетичних запитів  східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили  безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього  язичницького світу, зокрема шедеври  дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною, мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто  років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом  і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало  державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, щодо літератури-посередниці  древньоруські книжники підходили  творчо: редагували тексти, вставляли  власні зауваження, цитати тощо. До. перекладної  літератури входили: богослужбові книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих - агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика - урочисті «слова» на церковні свята.

Важливі політичні та історичні  проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що грунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу, до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками  були священнослужителі: київський  митрополит Іларіон, митрополит Климент  Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу  філософських, соціальних та морально-етичних  проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Послання  апостолів»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків  Євангелій, але лише два з них  складають тетра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка; Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком. Григорієм у 1056 - 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва - "0стромислове Євангеліє». Деякі дослідники вважають, що форма письма цього

твору свідчить про його київське: походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325—787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської. Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд  з творами церковно-релігійного  характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокрифічні книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Для характеристики епохи  виникнення оригінальної літератури Київської  Русі найкраще підходить афоризм  з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку  було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального  характеру. Сюжетом для їх написання  могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був  у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором  визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» - Новий Завіт - Другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське  завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу  на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром,- що повністю відповідало політичному курсу

Ярослава Мудрого, який вів  боротьбу за політичну, церковну і культурну  незалежність від Візантії. В особі  Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя — «правдивого, славного та мужнього». Він. першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить «божественну мудрість».

У Київській. Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий  ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й  видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько ,1500 літописних списків, які  є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим  вітчизняним літописом серед  збережених часом є «Повість временних, літ», написана ченцем Києво-Печерського  монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються  майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, До даного літопису увійшли всі попередні зводи  та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.