Київський князь Ярослав Мудрий і піднесення Русі

Майже в усіх справах як обов’язковий елемент  фігурували свідки, до яких ставилися  окремі вимоги. Так, Ярослав писав, що свідки обов’язково мають бути громадянами вільними, лише при гострій необхідності або у нескладних справах було дозволено спиратися на свідчення раба або слуги. Главою првосуддя загалом був князь, а княжий двір – постійним місцем суду. Проте правитель часто передавав ці повноваження синам або боярам. Чиновники, котрі вирішували кримінальні справи, називалися вірниками. Кожен суддя мав при собі помічника та писаря. Вони брали пеню з громадян та податок по кожній справі. Це був перший на Руських землях приклад добре відлагодженої нормованої судової системи.

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв’язати ще одну проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду, - Переяслав; четвертому, В’ячеславу – Смоленськ, а молодшому, Ігорю, - Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи – київського престолу. Надаючи у такій спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами – Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу – спадкоємства від батька до сина. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками та дядьками, із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

До того ж  над руськими кордонами знову  нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади, в боротьбі з суперниками кликали собі на допомогу половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати.

3.         Русь на вершині культурного злету

За часів Ярослава Київська Русь переживає не лише політичний та економічний, але й надзвичайно  бурхливий культурний злет.

У 1037-му (за іншими джерелами – 1017-му) році після славетної та нелнгкої перемоги на печенігами і в пам’ять цієї знаменної події великий князь наказує закласти на місці битви виняткової краси собор та, розширивши кордони Києва, обносить його камінними стінами; на зразок Константинополя, він називає їх головні ворота Золотими, а новий собор – святою Софією Митрополитською, прикрасивши її щедро золотом, сріблом, муснією та дорогоцінним інвинтарем. Митрополитом у соборі було призначено Феопемпта – ймовірно, грека, - котрий , за писанням Нестора, у 1039-му році знову освятив храм Богоматері, збудований Володимиром і пошкоджений великою київською пожежею 1017-го року.

Софіївський собор  був громадсько-політичним, культурним осередком Київської держави, головним митрополичим храмом. У Софіївському соборі збереглося і донині понад 250 квадратних метрів чудової мозаїки із кольорового каменю та смальти, яка вражає переливами барв, сяянням золота, налічує аж 177 відтінків. Стіни й стовпи собору розписані прекрасними фресками. Минуло дев’ять століть, а фрески не втрачають своєї естетичної та культурної цінності. Серед численних фресок особливий інтерес викликає груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого. Написані на весь зріст, стоять у білому, яскраво-голубому вбранні сини і дочки могутнього князя. Дочки Ярослава тримають у руках запалені свічки і ніби йдуть у напрямку до самого Ярослава. Частина фресок відтворює циркові змагання, виступи акробатів, скоморохів, полювання на білку, ведмедя. Переважна більшість монументально-казкових фресок присвячена релігійній тематиці. Зокрема, під самим куполом висвічує величезна постать слов’янської богині Оранти.

Софія Київська була центром давньоруської освіченості. Тут створили школу, одну з найкращих  на той час бібліотек. У ній  зберігалося понад 900 фоліантів рідкісних  рукописів та перекладів, що містили відомості з історії, астрономії, географії, філософії і т.д. у соборі відбувалися урочисті церемонії посадження князів на київський престол, прийоми іноземних послів. На площі біля собору збиралося київське віче.

Софія Київська була і залишається назавжди перлиною світової архітектури, національною гордістю і національним скарбом.

Слідом за Софіївським  собором Ярослав починає будувати монастирі. Першими з них були у Києві монастир Святого Георгія  та Святої Ірини. Ярослав, як свідчить літописець, дуже любив церковні устави, духовенство та в особливості – самих монахів, не менш любив він і божественні книги; тому наказав перекладати їх з грецької мови на слов’янську, день і ніч читав їх, багато з них наказав переписати та передати до Софії для загального користування. Виділивши зі своєї казни достатнє утримання ієреям, він примножив їх число у всіх містах і наказав їм навчати усіх нових християн, провадити освіту серед людей неосвічених, бачив успіхи віри і радів з того, як ревний борець за духовність та справжній Мудрий батько свого народу.

Висновки

Тривале князювання Ярослава справедливо вважають апогеєм  могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р.Оки до Карпатських гір.

Завдяки грамотно провадженій  зовнішній політиці Київська Русь утвердила  себе на європейській арені як могутня  у військовому та господарському плані держава. Через головну  артерію держави – Дніпро та Чорне море вона довгий час вела торгівлю майже з усіма країнами Європи та ближніми державами Сходу.

Внутрішня економіка держави  також процвітала. Завдяки княжій підтримці процвітала церква. Засновувалися  монастирі, що швидко ставали осередками освіти та культури, населення ставало все більш урбанізованішим та освіченішим. Особливо відзначився князь будівництвом церков, особливою перлиною серед яких сталв собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі.

І все ж, найбільшим його досягненням, як вважає більшість істориків, є систематизація та впорядкування судової системи на руських землях, основні закони якої він виклав у своїй легендарній “Руській правді”.

Шлях Ярослава на престол  був нелегким, проте він зумів  вийти з честю із усіх міжусобиць і не заплямувати себе братовбивством. Він прагнув звільнити своїх дітей від цього тягаря, але не зміг. Свою могутність та велич Давня Русь поховала разом із Ярославом.

Бібліографія

1.   Історія Русів/ Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 318с.

2.   Карамзин Н.М. История славянских народов. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 1024с., ил.

3.   Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368с.

4.   Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К.: Український письменник, 1995. – 291с.

5.   Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчинського. – К.: Либідь, 1991. – 512с., іл.