Країни Латинської Америки в першій половині ХХ ст.

Країни Латинської Америки в  першій третині ХХ ст.

1. Міжнародне  становище латиноамериканських  держав на поч. ХХ ст. Створення  Панамериканського союзу. 

На рубежі ХІХ-ХХ ст. Л.А. стала об'єктом посиленої  експансії іноземного капіталу, що супроводжувалася нав'язуванням нерівноправних договорів, збройними інтервенціями, підтримкою реакційних сил усередині країн регіону - латифундистів, крупної торговельної буржуазії, верхівки військових та клерикалів. До початку Першої світової війни капіталовкладення провідних держав у Л.А. склали 10 млрд. дол., з них на частку Великої Британії припадало 4,9 млрд. дол., США - 1,7 млрд., Франції - 1,2 млр. дол. Почалася переорієнтація економіки латиноамериканських країн в інтересах Лондона, Вашингтона, Парижа і Берліна. Аргентина і Уругвай стали найбільшими постачальниками на зовнішній ринок пшениці, м'яса, шерсті, Бразилія - кофе і каучука, Болівія - олова, Чилі - міді, Мексика - срібла, олова, нафти, Перу - кольорових металів, Венесуела - нафти.

Для означення  політики масштабної експансії фінансової олігархії США в країнах Л.А. президент ВільямТафт у 1912 р. навіть використав термін "дипломатія долара", але в розглядуваний період Білим домом набагато частіше застосовувалося пряме втручання у внутрішні справи держав регіону, включно з військовою інтервенцією. Як правило, воно здійснювалося під прапором "панамериканізма" та гаслами "континентальної солідарності" й "історичної спільності" доль Західної півкулі. Держсекретар США Олні заявив у 1895 р.: "Сьогодні Сполучені Штати є фактично повним володарем на цьому континенті, а їхня поведінка - законом в усіх тих справах, у котрі вони втручаються".

Вашингтон спритно приховував свої цілі, пропагуючи економічний і політичний союз американських  держав, перший крок до котрого був  зроблений ще наприкінці 1889 р. на Вашингтонській конференції. Обраний тоді постійний виконавчий орган Міжнародного союзу американських республік для збору і обміну комерційною інформацією - Комерційне бюро - офіційно знаходився у віданні держдепартаменту США. На 2-й Міжнародній конференції американських держав 1901-1902 рр. у Мехіко Комерційне бюро було наділене додатковими адміністративно-організаційними функціями й переіменоване в Міжнародне американське бюро. Членами його керівної ради стали дипломатичні представники латиноамериканських країн у Вашингтоні, а постійним головою - держсекретар США. На четвертій конференції 1910 р. в Буенос-Айресі бюро було переіменоване в Панамериканський союз, а Міжнародний союз американських республік - у Союз американських республік.

Найвідомішим  проявом силової латиноамериканської  політики США на початку ХХ ст. стала  Панамська криза. Ще в 1855 р. північноамериканські підприємці на основі попередньої угоди  з урядом Нової Гранади побудували через Панамський перешийок залізницю, що приносила США величезні прибутки. Франція, скориставшись американо-британським суперництвом за контроль над регіоном, у 1880 р. розпочала прокладання міжокеанського каналу. Але акціонерна компанія, очолювана відомим будівельником Суецького каналу Фердінандом Лессепсом, збанкрутіла і з великим скандалом була ліквідована (термін "Панама" став власним іменем для крупних крутійств і афер). У 1902 р. її права і майно перейшли до США, що форсували підготовку до захоплення території для будівництва каналу, попередньо добившись згоди на це Британії.

Коли сенат  Колумбії відкинув запропонований США  нерівноправний договір про канал, Вашингтон вирішив використати  рух за автономію Панами. 2 листопада 1903 р. до Панамського перешийку було відряджене американське військово-морське угруповання, що блокувало колумбійську армію, а наступного дня в Панамі спалахнуло повстання і проголошена її політична незалежність. Вашингтон негайно визнав Панамську республіку і уклав з нею 18 листопада кабальну угоду. За нею США узурпували право "гарантувати незалежність" Панами, а остання змушена була поступитися їм правом підтримувати громадський порядок у двох головних містах та прилеглих до них районах. У 1904 р. конституція Панами дозволила США висаджувати свої війська в будь-якій частині країни. Президентські вибори в Панамі 1908, 1912 і 1918 рр. відбувалися під наглядом американських військ, усі зовнішні позики Панами були розіщені у США, а в 1918 р. Вашингтон узяв під контроль фінанси цієї країни.

Політика "великого кийка" ("Big stick policy"), як її охрестив американський президент Теодор Рузвельт у 1904 р., стала невід'ємною рисою зовнішньополітичного курсу наймогутнішої держави Західної півкулі. Її проявами були окупація морською піхотою США Домініканської республіки (1904, 1914, 1916-1924 рр.), Куби (1906-1909, 1912, 1917-1922 рр.), Гондурасу (1905, 1907, 1911, 1912 рр.), Гаїті (1915-1934 рр.), Нікарагуа (1912-1933 рр.) та ін. Лише в 1933 р. президент Франклін Рузвельт оголосив про відмову від політики "великого кийка" і запровадив політику "доброго сусіда".

2. Мексиканська  демократична революція 1910-1917 рр. та її значення.

З розвитком  капталізму в Л.А. загострилася боротьба між прогресивною національною буржуазією та іноземним капіталом, підтриманим  олігархами і латифундистами. Лідер уругвайської партії "Колорадо" Хосе Батльє-і-Ордоньєс під час свого президентства у 1903-1907 і 1911-1915 рр. наполегливо проводив політику протекціонізму і обмеження впливу британського капіталу, обмежив поміщицьке землеволодіння, запровадив 8-годинний робочий день і закон про пенсійне забезпечення, визнав право робітників на страйк, поліпшив систему народної освіти і відокремив її від церкви.

Уже згадуваний керівник Громадянського радикального союзу Іполіто Ірігойен, який був  президентом у 1916-1922 і 1928-1930 рр., також запровадив 8-годинний робочий день, націоналізував нафтову промисловість, здійснив демократичні університетську і адміністративну реформи та реформу муніципального урядування, активно виступав проти втручання США у внутрішні справи країн Л.А. Не випадково він був усунений від влади реакційними військовими.

У Мексиці  селянська боротьба за землю і  загальнонаціональний рух проти  перетворення країни в колонію Великої  Британії та США переросли у другу  народну Революцію 1910-1917 рр. Справа в тому, що генерал Порфіріо Діас, відомий замолоду як переконаний прибічник лібералізму і герой руху опору франко-іспанській інтервенції, у 1876 р. встановив жорстоку диктатуру, що спиралася на армію, поліцію та адміністративний апарат. Конституція і громадянські свободи були фактично ліквідовані, конгрес позбавлений будь-якої влади, під виглядом розмежування і освоєння "пустошів" відбувалася масова експропріація селянських земель (у 1910 р. безземельне селянство становило біля 97 % його загальної чисельності), рудна і нафтова промисловість, а також залізнична мережа опинилися в рках британських і американських підприємців.

Опозиційні  диктаторському режиму сили об'єдналися навколо створеної в 1905 р. Ліберальної  партії та поміщика ФрансіскоМадеро, що висунув програму демократичних перетворень, у т.ч. повернення селянам відібраних у них земель. У листопаді 1910 р. у багатьох районах Мексики спалахнули збройні повстання, найактивніше діяли партизанські загони під командуванням Франсіско Вільї на півночі та Еміліано Сапати на півдні. У травні 1911 р. під тиском революції Діас утік з Мексики, а презинтом невдовзі було обрано Мадеро, що запровадив протекціоністські заходи на захист національної економіки. Але зволікання з проведенням аграрної реформи позбавили його селянської підтримки, чим негайно скористався реакційна військова верхівка, - у лютому 1913 р. за участю посла США стався державний переворот, у результаті якого Мадеро загинув ібула встановлена диктатура генерала Вікторіано Уерти.

Ці події  призвели до ще більшого загострення  громадянської війни в країні: проти урядової політики реставрації  виступили селянські армії Сапати і Вільї (на контрольованих ними територіях почався розподіл конфіскованих  поміщицьких земель), профспілкові робітничі організації, що створили "червоні батальйони", широкі кола національної буржуазії, очолювані соратником Мадеро - Венустіано Каррансою. У липні 1914 р. диктатура Уерти, незважаючи на відкриту підтримку американських військ, впала, тимчасовим президентом країни став Карранса, котрий вважав революцію закінченою. Проте збройна боротьба продовжувалася, тільки вже між ліберальним і селянським таборами, Сапата і Вілья наприкінці 1914 р. навіть на короткий час оволоділи Мехіко.

Карранса  змушений був видати у січні 1915 р. закон про аграрну реформу і запровадити прогресивний трудовий кодекс, а також скликати 31 грудня 1916 р. Установчі збори. 7 січня 1917 р. був підписаний декрет, який забороняв іноземним компаніям розробляти на території Мексики нафтові родовища без дозволу міцевої влади, а 5 лютого - оприлюднена одна з найдемократичніших на той час у світі конституція, що завершила революцію і діє донині. Вона гарантувала 8-годинний робочий день, мінімум заробітної плати, право на створення профспілок, проведення страйків, визначила умови надання іноземцям прав на використання національних багатств та ін.

Таким чином, Мексиканська революція 1910-1917 рр. сприяла  зміцненню демократично-республіканського  ладу, попередила загрозу перетворення Мексики в іноземну колонію чи протекторат, створила сприятливі передумови для швидкого капіталістичного розвитку і зміцнення національного суверенітету країни.

3. Перша  світова війна і активізація  боротьби за політичну та соціально-економічну  демократію.

Під час  Першої світової війни між США, Великою Британією і Німеччиною розгорілося гостре суперництво за вплив у країнах Л.А. Зокрема, у травні 1915 р. Лондон сприяв оформленню союзу Аргентини, Бразилії та Чилі з урегулювання будь-яких конфліктів (договір "АВС"), але угода не набула чинності, оскільки загострилися відносини між Бразилією, що проголосила війну Німеччині, та Чилі й Аргентиною, котрі їй співчували. Німеччина намагалася схилити Мексику до військового союзу проти США, обіцяючи сприяти поверненню їй територій, загарбаних Вашингтоном у результаті війни 1846-1848 рр. Але відповідна секретна інструкція, направлена міністром закордонних справ Німеччини Ціммерманом послу в Мехіко, була перехоплена британською розвідкою, передана США, розшифрована і оприлюднена 1 березня 1917 р. Цей факт був зручно використаний американською дипломатією в якості приводу для вступу у війну на боці Антанти, хоча Мексика зі свого боку заявила про збереження нейтралітету.

У квітні 1917 р., услід за США, проголосили війну  Німеччині Панама і Куба, в жовтні - Бразилія, а в 1918 р. - Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка і Нікарагуа. Ресурси Л.А. відіграли велику роль у забезпеченні Антанти і США стратегічною сировиною та продовольством, а скорочення імпорту європейських промислових товарів сприяло розвиткові національної економіки та зростанню обсягів зовнішньої торгівлі Бразилії (там було збудовано біля 6 тис. промислових підприємств), Аргентини, Венесуели, Колумбії, Куби, Мексики, Перу, Чилі.

На хвилі  загальнореволюційного підйому, що почався в Європі наприкінці війни, трудящим Л.А. вдалося добитися важливих соціальних завоювань. Так, у Бразилії в 1919 р. була дозволена діяльність профспілок і прийняті закони про відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, відміну штрафів та поліпшення санітарних умов. 8-годинного робочого дня добилися працівники Коста-Ріки, Аргентини та Куби. У Чилі в 1920-1925 рр. крім того були запроваджені обов'язкові недільний відпочинок та соціальне страхування. В Аргентині у середині 20-х рр. розгорнулася масова кампанія за націоналізацію родовищ нафти, що й було здійснене у 1929 р.

У Бразилії та Нікарагуа зіткнення прогресивних і реакційних сил у 20-і - на початку 30-х рр. набуло форми збройної боротьби. У середовищі молодшого офіцерства бразильської армії тоді виник патріотичний і антиолігархічний рух тенентистів (португальською tenente - лейтенант). У липні 1922 р. вони організували повстання у форті Копакабана в Ріо-де-Жанейро, через 2 роки - в Сан-Паулу і утримували місто протягом трьох тижнів, а колона повстанців під командуванням капітана-інженера Луїса Карлоса Престеса, застосовуючи тактику маневреної партизанської війни, за 2,5 роки пройшла 25 тис. км з південного сходу на північ 14-ма штатами країни, завдавши півсотні поразок кращим генералам урядової армії, непереможною вона в лютому 1927 р. відступила на територію Болівії.

Частина тенентистів  підтримала очолюваний губернатором штату  Ріу-Гранді-ду-Сул Жетуліу Варгасом "Ліберальний альянс", який виступав з націонал-реформістських позицій, користувався авторитетом серед трудящих і мав тісні зв'язки зі США. Внаслідок т. зв. "Ліберальної революції" у жовтні 1930 р. Варгас став президентом Бразилії, а реакційна "кофейна олігархія" була усунена від влади, що відкрило шлях до перетворень. Нова конституція 1934 р. декларувала принцип обов'язкової більшості бразильців в апараті управління національним банком, промисловим чи торговельним підприємством, містила статті про 8-годинний робочий день, право робітників і службовців укладати колективні договори, 2-тижневі відпустки для працюючих.

Варгас  широко використовував соціальну демагогію, виставляючи себе засновником "держави  справедливості". Декрети про  націоналізацію компанії "Ллойд  бразилейру" (квітень 1936 р.), що належала британському капіталу, та нафтових родовищ (квітень 1938 р.), а також декрети про мінімум зарплати, пенсії для промислових робітників та підвищення зарплати їхнім окремим категоріям використовувалися для галасливої реклами про настання "нової ери" в історії країни. Своє головне завдання Варгас, чия влада після розпуску наприкінці 1937 р. конгресу і заборони діяльності політичних партій стала фактично диктаторською, вбачав у стимулюванні розвитку державного сектора економіки.

У Нікарагуа  в травні 1926 р. ліберальна опозиція також піднялася на боротьбу проти реакційного режиму,невдовзі до армії лібералів приєднався повстанський загін під проводом робітника Аугусто Сесара Сандіно, що продовжив бойові дії після того, як опозиція через рік склала зброю. Восени 1927 р. за участю добровольців майже з усієї Л.А. на півночі країни почала формуватися партизанська армія, яка завдала чимало прикрощів урядовим військам і підрозділам морської піхоти США. Зрештою, обраний у листопаді 1932 р. президентом Нікарагуа від партії лібералів Сакаса погодився піти на переговори із Сандіно.

Той погодився  на роззброєння за умови, що всі війська  США будуть виведені з території  країни (до початку 1933 р. вони дійсно були евакуйовані), а уряд відмовиться  від укладення з іноземними державами  нерівноправних угод. У лютому 1933 р. відповідна домовленість з президентом Сакасою була підписана, але через рік під час нових переговорів у Манагуа Сандіно і його соратники були по-зрадницькому заарештовані й розстріляні за наказом командувача створеної США національної гвардії - генерала Анастасіо Сомоси, який через 2 роки встановив диктаторський терористичний режим.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала Л.А. серйозних  збитків, різке падіння попиту на світовому ринку на товари латиноамериканського експорта призвело до згортання виробництва, масового банкротства банків і фірм, погіршення економічного становища народних мас і різкого зростання безробіття.