Писемні та зображальні джерела

Зміст

1. Вступ
2. Писемні та зображальні джерела
3. Загальний огляд усних джерел
4. Загальний опис лінгвістичних джерел
5. Висновок
6. Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

    У сучасній етнології для наукового аналізу використовується найрізноманітніший матеріал: результати досліджень і описи вчених-етнографів, записки мандрівників, фольклорні й художні тексти, етносоціологічні й етнопсихологічні дослідження, публіцистичні матеріали, офіційні документи, історична й суспільно-політична література тощо. Крім того, при можливості безпосереднього контакту з представниками досліджуваного етносу цінними стають спостереження за їхньою реакцією на різні ситуації, логікою аргументів і міркувань, використовуваних у суперечках і бесідах, способами пояснення різних явищ навколишнього світу й власної поведінки тощо.

Такі матеріали охоплюють різні методи їхнього одержання. На сьогодні в етнології існує комплекс методів етнологічних досліджень, що поєднує польові дослідження, вивчення письмових джерел, усних переказів, опис археологічних і антропологічних матеріалів, аналіз статистичних джерел (насамперед матеріалів переписів населення).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Писемні та зображальні джерела

Вивчення письмових джерел – один з найважливіших методів етнології, цінність якого пов’язана з можливістю одержання різноманітної й достовірної інформації про досліджувані народи й культури. Як письмові джерела використовуються зазвичай написані багатьма народами власні історії або описи їхніх культур, що зберігає до цих джерел стійкий інтерес декількох поколінь учених-етнологів. Однак такі історико-культурні описи не є єдиним типом письмових джерел, що становлять інтерес для етнологів. На сьогодні ще не досліджено величезну кількість письмових матеріалів, які містять багато корисної й невідомої інформації про життя й культури народів різних епох: доповіді географів, записки авантюристів і матросів, звіти посланців, повідомлення капітанів морських суден, торговців тощо.

Треба вміти оцінювати події, ідеї або вислови, які окремі народи запозичили в інших й інтегрували у власну історію як дійсні історичні події. Але для етнологів навіть такі запозичення важливі, оскільки вони свідчать про зв’язки між цими народами.

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження, актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V ст. до н. е. Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне узбережжя Чорного моря, розповідаючи У своїй праці "Історія" про греко-перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними містами північного Причорномор'я. Скіфи, а також інші народи, що проживали у цьому регіоні, згадувалися також У працях Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), географа й історика Страбона (І ст. до н. е. І ст. н. е.), астронома і географа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.) та ін.

Появу найдавніших зображальних джерел на території України відносять до палеоліту (орнаментовані - різьбленням кістки тварин, малюнки на стінах печер тощо). У мідному і бронзовому віці мистецтво збагачується елементами оповідності, зароджується орнамент (мальована кераміка трипільської та черняхівської культур тощо). В епоху середньовіччя на розвиток живопису благотворний вплив справило християнство. Розвивалися мозаїка, фреска, вітраж, станковий живопис, іконопис, мініатюра та ін.

Витоки українського образотворчого мистецтва безпосередньо пов'язані з художньою культурою Київської держави. Розвиваючись на фунті народних і біблійних традицій, воно поступово відходило від старих зображальних норм і прийомів, збагачувалося реалістичними і національними рисами. В XVI—XVII ст., особливо після Люблінської і Берестейської уній, зародження козацтва, загострилася боротьба за збереження національних традицій української культури. За цих умов в українському образотворчому мистецтві починають переважати національні риси, посилюються реалістичні елементи. Водночас з іконописанням розвивається портретний живопис, зберігає своє значення мініатюра, яка дедалі більше наповнюється народно-мистецькими рисами. У другій половині XVII ст. в мистецтві поряд з релігійними поширились світські мотиви — побутові, історичні, батальні та ін., ширше відображувалась тогочасна дійсність, суспільне життя. У цей період виконано великі монументальні розписи у Києві, Львові, Дрогобичі та інших містах. Зростає популярність народних картин, в яких відображено мотиви національної і народно-визвольної боротьби, соціальні моменти ("Козак-бандурист", "Козак Мамай", "Селянська біда" та ін.).

Новим етапом у розвитку українського образотворчого мистецтва стала творчість Т. Шевченка — основоположника реалістичного напряму в мистецтві. Вона справила значний вплив на формування творчої позиції багатьох українських митців (І. Соколов, М. Жемчужников, К. Трутовський та ін.). У другій половині XIX ст. сформувалася реалістично-демократична течія українського живопису, яка на фунті української культури розвивала принципи передвижників (М. Мурашко, П. Мартинович, М. Пимоненко та ін.).

У XX ст. поряд із майстрами старшого покоління — М. Самокишем, І. Їжакевичем, Г. Світлинським, О. Шовкуненком, Тимошенко — заявляють про себе такі талановиті митці, як М. Глущенко, В. Костенський, Т. Яблонська, М. Хмелько та ін.

Існують різні форми і види зображальних джерел, усі вони мають розглядатися як явище складне. В одних із них зафіксовані реальні історичні події за допомогою пензля художника-очевидця, фотоапарата або кінокамери. В інших поряд із реальними явищами можуть відображатися настрої, колорит і темперамент, різноманітні аспекти об'єктивної дійсності, що оточує митця і спонукає його до створення певних образів.

Зображальні джерела, як пам'ятки епохи, своєрідно характеризують особливості розвитку суспільства, образно віддзеркалюючи історичну дійсність. Вивчення їх комплексу вимагає наукового підходу, особливих методів дослідження різних за походженням творів мистецтва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Загальний огляд усних джерел

Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам'яті народу. Вони є пам'ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам'ятках. Як відомо, період становлення і розвитку писемності не перевищує 4—5 тисячоліть (у східних слов'ян — 1 тисячоліття). Усна творчість набагато давніша. Вона розвивалася упродовж сотень тисячоліть (деякі дослідники вважають, що вона зародилася 400—500 тис. років тому).

Проте досі не існує єдиної точки зору на процес формування і час виникнення усної народної творчості, результатом якої є розмаїття фольклорних жанрів та усних джерел.

Усні джерела протягом останніх двох століть були об'єктом пильної уваги вчених-істориків, етнографів, фольклористів. їх активно збирали, досліджували й публікували1. Результатом цієї діяльності стало усвідомлення того, що усна словесна творчість упродовж тисячоліть залишалася чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народів, у тому числі й українського, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали українського народу, а й його історія, філософія, дидактика — тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, ці неписані закони, фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і в разі потреби відтворювалися у незмінному вигляді. Слово для наших предків мало й магічну силу. Вони вірили, що за його допомогою можна досягти успіху в полюванні, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.

Великий період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Це період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди, тварини, а Й рослини, предмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються боги тощо) вірувань, що склали основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії. Проте з часом міфологічні образи втрачали реальну основу і почали сприйматися творцями та носіями усних джерел як художні образи і символи, в яких народ утілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до навколишньої дійсності.

Перші писемні пам'ятки Київської Русі не лише зафіксували високорозвинену міфологічну традицію, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічним продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської держави за усними джерелами, у яких народні герої — Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михаилик, Микула Селянинович та ворожі їм сили — Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій — ще не стали казковими персонажами. Разом із тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу — бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі — Перуна, вогню — Сварожича, худоби — Велеса (Волоса), вітру — Стрибога, зими — Коляди, Марени, весни — Ярила, літа — Купала та ін. Використали літописці й народні легенди та перекази про реальних історичних персонажів — князів Кия, Щека, Хорива, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу та ін. "Повість временних літ", Галицько-Волинський, Густинський та інші літописні пам'ятки зберегли чудові зразки народних оповідань, легенд і переказів.

Усні перекази як джерело одержання етнологічних матеріалів зникають швидше, ніж інші. Цей процес усе більше прискорюється, і неважко передбачити, що вже зовсім незабаром джерело висохне зовсім. Основна причина полягає не тільки й не стільки в незначному інтересі народів до своєї ранньої історії, скільки в зростаючій грамотності народів. Будь-який записаний переказ ніби розчиняється й припиняє жити в пам’яті, його місце займають нові ідеї. Разом із цими переказами по краплі втрачається й збіднюється історія.

Для відновлення етнічної історії й історії культури в етнології застосовується метод вивчення археологічних матеріалів. На відміну від письмових джерел і усних переказів археологічні матеріали найнадійніші: вони дозволяють досить точно визначити час історичних подій або вік предметів культури. Висока вірогідність цього методу ґрунтується на сучасних формах вивчення й оцінки археологічних матеріалів. Наприклад, за допомогою термолюмінесцентного методу можна встановити вік керамічних виробів. При вивченні археологічних матеріалів сьогодні усе ширше використовуються статистичні методи. Застосування дескриптивної (описової) статистики дає змогу максимально розкрити інформаційний потенціал археологічної інформації, а використання аналітичної статистики – можливість виробити типологію археологічної інформації й перевірити наукові гіпотези. Застосування статистичних методів вимагає ретельної підготовки археологічного матеріалу, завдяки чому досягається висока вірогідність інформації. У свою чергу аналіз, оцінка й інтерпретація цієї інформації служать підставою для створення етнологічних теорій, концепцій, моделей культури.

З середини XX ст. в етнології постійно збільшується значення статистичних джерел, серед яких найбільш важливими є переписи населення, завдяки яким учені одержують етнічну інформацію із найширшого кола питань. Цінність цієї інформації полягає не тільки в її розмаїтості, але й у її систематизованому, упорядкованому характері. Переписні бланки, як правило, розбиваються на блоки питань з відповідних напрямів. Серед них головним є блок соціально-демографічних питань: про стать, вік, соціальний стан,освіту, професію, тип житла, час проживання в цій місцевості тощо. Блок питань про національність і рідну мову не тільки відбиває об’єктивні характеристики індивіда, але й риси його свідомості, насамперед його самоідентифікацію з тією або іншою етнічною або мовною групою. Це дозволяє встановити загальну етнічну картину й визначити динаміку етнічних процесів шляхом порівняння матеріалів декількох переписів.

Метод польових досліджень дозволяє етнологам одержати відомості й про матеріальну, і про духовну культуру. У кресленнях, схемах, фотографіях фіксуються об’єкти матеріальної культури: об’єкти виробничого й побутового життя етносу, знаряддя праці, житла, начиння, одяг тощо. За допомогою сучасних технічних засобів (кіно- і фотоапаратури, аудіо- і відеозасобів) і традиційних польових записів фіксуються об’єкти і явища духовного життя народу (традиції, обряди, звичаї, ритуали, фольклор тощо), причому матеріалізовані свідчення духовної культури, наприклад, предмети культу, народного мистецтва, місця й типи поховань фіксуються подібно до об’єктів матеріальної культури. У процесі польової роботи предмети матеріальної й духовної культури найчастіше вилучаються з побуту й становлять експозиції музейних етнологічних зібрань.